сухо

СУ́ХО, присл.

1. Присл. до сухи́й 1, 11–13.

Чорне обличчя [жінки], на якому сухо палали смоляні очі, ані найменшим порухом не виказувало її думок (Л. Первомайський);

Панна Анеля мовчала, держалась сухо і наче осторонь (М. Коцюбинський);

– Ти, Остапе, помовчав би краще! – сказала сухо мати (А. Головко);

Готувала [Ясногорська] Євгенові наперед низку своїх ущипливих докорів .. Чому так рідко писав? Рідко, лаконічно і сухо... (О. Гончар);

Частина наших драматургів сухо й поверхово відображають життя, не заглиблюються в його сутність (з мемуарної літ.);

В цей час надворі сухо тріснув постріл вартового (І. Микитенко).

2. у знач. пред. Про погоду без опадів, відсутність вологи у повітрі.

В полі добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осінній холод змокне було [Гнат], що й ниточки сухої не знайдеш на спині (М. Коцюбинський);

Сьогодні до полудня хмарно, але сухо (можна було гуляти і сидіти надворі) (Леся Українка);

// Про відсутність рідини в якій-небудь посудині.

Хотілося пити, але в бачку було сухо (Ю. Збанацький);

// Про відсутність болота на ґрунті, дорозі і т. ін.

Там, де вчора ще було сухо, зараз хлюпає вода (О. Гончар);

Усім хотілося чимшвидше вибратися із смердючих мочарів і тому пішли праворуч, бо здавалося, що там сухо (Григорій Тютюнник).

3. у знач. пред. Про відчуття сухості (в роті, горлі).

Обід не йде [Івану] до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде? (М. Коцюбинський);

Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить (А. Головко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me