таврувати

ТАВРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., що.

1. Випікати тавро на шкірі, рогах чи копитах свійських тварин.

Одні [гуцули] робили позначки своїм вівцям, щоб їх восени можна було розрізнити серед інших дроб'єт [овець] на полонинах, другі таврували для того ж самого корів, телиць (В. Гжицький);

Коней породи гідран також таврували заводськими та породними таврами (з наук. літ.);

// Випікати мітку на тілі людини (звичайно невільника, злочинця тощо).

Багато селян, зігнаних із своєї землі, ставало бродягами .. Закони наказували суворо переслідувати бродяг – таврувати їх або ж “бити батогом, поки плечі не візьмуться кров'ю” (з навч. літ.);

Тим часом наглядач розжарив на вогні залізне тавро і почав таврувати невільників (З. Тулуб).

2. перен. Суворо засуджувати когось, щось; картати, викривати чиїсь дії, вчинки.

Бо те, про що колись ти [О. Пушкін] мріяв, у сто раз більше розцвіло! Зерно ж і ти своє тут сіяв, тавруючи царизму зло (П. Тичина);

Коли польські історики таврували Гонту як зрадника й розбійника, то українські визнали його за героя визвольної боротьби, за мученика, який заплатив страшними муками за своє бажання увільнити рідний народ (з наук. літ.);

* Образно. Легенди та переказипро запорізьких козаків засуджували боягузтво й нищівно таврували зраду (з наук. літ.);

Тут кожна руїна, здіймаючи вгору обгорілі уламки стін, таврувала війну (С. Журахович).

(1) Таврува́ти / затаврува́ти ганьбо́ю (прези́рством) – суворо засуджувати когось, щось; викривати чиїсь дії, вчинки, вказуючи на ганебність їх.

Тоді була дивиною людина, яка не женеться за тим, щоб швидше розбагатіти, презирством таврує хутірську захланність, оту, що аж сліпне від бажання ще більше поповнити свої комори добром, хоч вони й так щороку тріщать від зерна та збіжжя (О. Гончар);

Колишній кріпак не забував про своїх “знедолених братів”і, наче біблійний пророк, громогласно таврував ганьбою гнобителів закріпаченого селянства (з навч. літ.);

Багатому чоловікові – воля: хоч гарем заводь, ніхто не осудить, не затаврує ганьбою (Г. Тарасюк).