то-то

ТО́-ТО, част. підсил., розм.

1. Уживається в прямій мові в знач.: саме так, у цьому-то й суть.

2. Уживається в окличних реченнях для підсилення захоплення, подиву, невдоволення тощо в знач.: от уже справді, от де.

– Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший! – Хіба поночі! – одмовила йому весело молодичка (Марко Вовчок);

Не можна й розказати, як зрадощіли [зраділи] і Василь, і Маруся!.. Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється та дума: “То-то діти!” (Г. Квітка-Основ'яненко);

Діти .. сидять та слухають .. Не дай же, боже, вітрові грюкнуть у двері або в стіну чим-небудь, або собаці шкрябнуть у двері – то-то ляку! (Дніпрова Чайка);

Витіпала жменю [плосконі] Ониська, потім гарненько повісмо нею зв'язала та аж головою похитала, і з усміхом і з досадою: – То-то, прядива отакого! (А. Головко).

3. Уживається для підтвердження здогаду про причину певних дій, поведінки кого-небудь у знач.: так ось чому.

[Палажка:] З банку? .. Ну, так і є. То-то Хвенька позавчора хвалилася, що їй треба з Іваном до банку іти (Панас Мирний).

4. Уживається для посилення певного твердження, висновку в знач.: звичайно, так і повинно бути.

– Ну, то-то ж. У мою хату вступив – мою й волю чини, – промовив він, відходячи (Панас Мирний).