трах

ТРАХ, ТРАХ-ТРА́Х, виг.

1. Звуконаслідування, що означає різкий, сильний шум, тріск від падіння, удару тощо; торох.

Раптом т-ррах!.. трах-трах!.. Віконна рама затремтіла, і всі шибки дико задеренчали (М. Коцюбинський);

Враз у віконницю знадвору – трах! – видно, цеглиною. Трах! – десь у двері на тім кінці будинку (А. Головко).

2. розм. Уживається як присудок за знач. тра́хнути і тра́хнутися.

Виляти молотникові не можна: молотник не косар, – той сяде нагострити косу та й одпочине; молотник і не жнець, – той сам гонить постать. А тут трах-трах, трах-трах, – не оставайсь! (Ганна Барвінок);

Тільки хотів парубок щось відповісти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його – трах! (А. Головко);

[Казидорога:] Та й взяв [Рябина] громадську печать, розпік на огні та й трах! Аж м'ясо зашкварчало! (І. Франко).