тужити

ТУЖИ́ТИ, жу́, ту́жиш, недок.

1. Дуже сумувати, журитися, переживати якесь горе, якусь невдачу і т. ін.

Опасувалися, щоб не заподіяв [Павло] собі смерті, бо дуже він вже тужив (Марко Вовчок);

Чом тобі хоч вітер не розкаже, Як тужу я й плачу?! (А. Кримський);

О перша сивино осінніх днів! Як тужить той, кому твій час наспів, Мов біла провість життєвого спаду (М. Зеров);

Ой чим же я завинила, Що нелюба стала? Дні і ночі я тужила, Та вже й перестала (Л. Дмитерко);

* Образно. Вітер віє, вітер віє, Серце тужить, серце мліє (С. Руданський);

// за ким – чим, рідко по кому – чому. Мати глибокий жаль, великий смуток, тугу, викликані відсутністю когось, чогось, тим, що хтось (щось) знаходиться десь далеко.

Зчорнів я, змарнів я, попід гаєм ходячи,За тобою, моє серденько, тужачи, тужачи (Ганна Барвінок);

Важко звикав Михайло до життя в горах. Син степів, він тужив за рідними просторами (В. Гжицький);

Тут, над морем цим погідним, Я тужу тепер за вами, Любими осокорами (М. Вороний);

Тужив [Дмитро]. Смертельно тужив. По тім нектарі полонинськім, на котрім зріс, міське повітря давило йому груди (Г. Хоткевич).

2. Плакати, примовляючи; голосити (див. голоси́ти¹).

Баба Сикліта одно тужила: – За що ж це мене господь покарав отакими дітьми? (Грицько Григоренко);

Припадала [баба] головою до полудрабка й починала тужити: – А куди ж це ми їдемо, куди од'їжджаємо! (С. Васильченко);

Плакала, тужила мати. – Ну, годі скиглити, стара, – сказав Бульба (О. Довженко);

* Образно. Сердитий вітер тоскно завивав під стріхою старої Голубаревої хати .. Вітер той і досі тужить і свище у вухах, в серці Марії (І. Цюпа);

// перен. Сумно звучати (про голос, пісню і т. ін.).

Тужив далеко десь жіночий одиноко голос (А. Головко);

Пасуться на стернях отари худоби, пахне дозрілими хлібами, і тихо-тихо всюди, тільки пісня тужить та скаржиться (Григорій Тютюнник);

// перен. Жалібно квилити, кричати (про птахів).

День був чудесний, десь дзвеніли кулики, тужила чайка (М. Рильський).