умивати

УМИВА́ТИ (ВМИВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УМИ́ТИ (ВМИ́ТИ), и́ю, и́єш, док., кого, що.

1. кого. Мити кому-небудь обличчя, руки і т. ін.

Циган сей страх не любив води, а ротмістр звелів Олексію щоранку водити його до криниці і добре вмивати (П. Куліш);

– І ти вже встав? – спитала вона, умиваючи Одарочку, котра одвертала своє личко від води, не давала умивати (Панас Мирний);

// що. Мити кому-небудь або собі (обличчя, руки і т. ін.).

Цариця вмила ноги Іванкові й обтерла рушником (В. Королевич);

Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице (Григорій Тютюнник);

Я до струмка серед битви тривожної В ніч приповзу, пересиливши спрагу, Вмию лице від пилюки дорожньої, Двічі ковтну і наповню баклагу (А. Малишко).

2. перен. Змочувати, освіжати вологою (про дощ, росу і т. ін.).

Тілько вітер тихесенько Повіє над ними [могилами], Тілько роси ранесенько Сльозами дрібними їх умиють (Т. Шевченко);

Землю нашу, землю сонцелику Дощі умиють молоді (М. Нагнибіда).

(1) Умива́ти но́ги:

а) (церк.) Здійснювати обряд умивання ніг;

б) (док.) Дуже прислужитися.

Він тут мені не раб, тут я йому готов умити ноги (Леся Українка).

◇ Піт умива́є (умива́в) див. піт;

(2) Умива́ти / уми́ти ру́ки, книжн. – ухилятися від участі в якій-небудь справі, знімати з себе відповідальність.

Отже, коли у вас .. є хоч крапля любові до свого народу, коли ви не Пілат, що гордо умиває руки, а син народу, ..боріться проти Гітлера (О. Довженко);

– Я хочу сказати вам усім, я вмиваю руки. Я мушу вам заявити цілком офіціально – всякі подальші експерименти над моїм винаходом провадяться тут без мого дозволу (В. Собко);

(3) Умива́ти / уми́ти слі́зьми́ (сльоза́ми) кого, що – гірко, невтішно плакати.

Воно [дитя] не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває (Т. Шевченко);

Чого свої очі, чого свої милі Вмиваєш гіркими слізьми? (М. Старицький);

(4) Уми́ти но́ги кому, книжн. – дуже прислужитися, догодити комусь із чемності, шани і т. ін.

Він тут мені не раб, тут я йому готов умити ноги (Леся Українка);

(5) Як (мов, ні́би і т. ін.) водо́ю вми́ло (зми́ло) <�Як (мов, ні́би і т. ін.) вода́ вми́ла (зми́ла)> кого, що – хто-небудь швидко, раптово зник або щось безслідно пропало, щезло.

– Всі ми запевняли, що з хворого як водою змило скаженість... (Г. Квітка-Основ'яненко);

Жупана мов вода змила: згинув кудись і пропав безвісті (П. Грабовський);

Скільки працював [Денис], дбав, щоб збитися на добрі коні, збився, придбав і – от тобі, маєш! В одну ніч – як вода вмила!.. Після крадіжки він аж плакав з жалю (Б. Грінченко);

Нарешті купив [Левко] чорну тернову хустку, згорнув її, всунув у кишеню, і не встигли брати отямитись від цього дива, як Левка наче водою вмило (М. Стельмах).