фу

ФУ, виг.

1. Уживається для вираження огиди, презирства, досади, відрази, роздратування і т. ін.; ху, хху.

“Шила в мішку не втаїш”. Фу, які тривіальності лізуть в голову (Леся Українка);

“Фу, як глупо получається! – дратувався Павло, ледве стримуючи себе, щоб не оглянутись на собак. – Хоч би Людмила у вікно не побачила!” (А. Головко).

2. Уживається для вираження почуття полегшення після втоми, важкої роботи або задоволення, захоплення і т. ін.; ху.

[Шметелюк:] Фу, це важче, ніж класти бетон. Думав, засиплюсь, але поки що везе. Безперечно везе... (І. Микитенко);

Але яка препишна постать! Фу! фу! Справдішній вінець сотворіння (І. Нечуй-Левицький).

○ (1) Фу́ ти – прикрість.

– Фу ти, як душно;

(2) Фу́-ти, ну́-ти, виг. – переляк, подив, роздратування.

Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки (М. Коцюбинський).