хатище

ХАТИ́ЩЕ, а, с.

1. Збільш. до ха́та.

У результаті взаємодії діалектної і літературної лексики цілісне значення нормативного двослівного сполучення замінює один говіркий елемент (здебільшого іменник): велика хата – хатище, стара хата – халупка. (з наук. літ.).

2. Місце, де була хата: руїна (у 1 знач.).

Бур'яніли непроглядно грядки наші колишні, а на хатищах бузина буяла, як ліс, і цвіла вона розкішно, китиці цвіту, наче добрі соняхи, висіли над нами (В. Дрозд);

І стали ми, як дикі люди, коло вогню на хатинці тулиться, а батечко в прибутковій воді колоди виловлював і стіни викладав, сінці з лози виплітав, а мати глиною тиннькувала (В. Дрозд).