хвалитися

ХВАЛИ́ТИСЯ, хвалю́ся, хва́лишся, недок.

1. Хвалити себе, вихвалятися ким-, чим-небудь.

Батьком-матір'ю не хвались, а хвались честю (прислів'я);

– І годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своїх дітей, що нема кращих на світі, а яка ж там совина краса? – сказав Кайдаш (І. Нечуй-Левицький);

О. Василь хваливсь своїм хазяйством. Він показав власноручно посаджені яблуні (М. Коцюбинський);

Зухвало й голосно сміявся Марусяк при своїм столі. Хвалився своїми богатирськими вчинками, і тими, що були, і такими, що їх не бувало (Г. Хоткевич);

– Е, коні ми подоставали. Прямо як змії! Із кінного заводу видерли. Як летиш, аж вітер вуха обпікає, – хвалився Круп'як (М. Стельмах).

2. кому і без дод. Розповідати, казати так, щоб усі чули.

– Ой, гарно на буряках! – хвалилася Василина дівчатам (І. Нечуй-Левицький);

А то якось сонце було так, як під снідання. Його нема. Явдоха впоралась трохи – пішла до биків. Коли увіходить, хвалиться: – Нема биків (А. Тесленко);

– Ге! – Хвалиться дядько Володько – се в мене такий кришталь, що другого такого в цілісінькому світі не надибаєш! (Марко Вовчок);

// Виявляти, розкривати те, що до цього часу було таємницею, невідомим; відкривати.

– Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? – зашептала я, тремтячи уся. – Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати, – витираючи сльози, швидко проказала вона (Панас Мирний);

– А бідаки гомонять, мовби комуністи ділитимуть землю, – шепотом хвалилася Глафіра (С. Чорнобривець).

3. з інфін., із спол. що. Хвалькувато погрожувати; нахвалятися.

Ой била, чи не била – хвалилася бити (Сл. Б. Грінченка);

– Демко Сіроштан просвітку мені не дає; позавчора хваливсь, що мого кота вб'є, як його не берегтиму, а він таки вб'є (Г. Квітка-Основ'яненко);

Він лаявся, хвалився, що всіх їх знищить, всім їм оддячить (Панас Мирний).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

хвалитися

Значення в інших словниках