хвалити

ХВАЛИ́ТИ, хвалю́, хва́лиш, недок., кого, що і без прям. дод.

1. Висловлювати похвалу, схвалення кому-, чому-небудь.

– Чи добрі ж хазяїни Балаші? Чи мають худобу? – питала мати. – Та там такі робочі люди, що в нас у Семигорах і нема таких, – хвалив Лаврін (І. Нечуй-Левицький);

Андрій уминав паляниці та все хвалив (М. Коцюбинський);

Мельникова донька прийшла додому і жила тепер у великій славі. Дуже її хвалили за те, що допомогла зруйнувати розбійницьке гніздо (В. Королевич);

– Справжня господиня! – спробувавши галушки, хвалить батько дочку, а та лукаво посміюється: – Що я не зварю і як я не зварю, ви все хвалите. Видно, добре за вами нашій мамі жилося (М. Стельмах);

Ольга Карлівна дуже рідко хвалила, і тому кожна її похвала розцінювалася дорожче “відмінних” оцінок, поставлених деякими вчителями... (О. Копиленко).

2. Звеличувати, прославляти.

Якби ви знали, паничі, Де люди плачуть живучи То ви б елегій не творили Та марне Бога б не хвалили, На наші сльози сміючись (Т. Шевченко);

– Їхні попи співають і чорними устами хвалять господа бога, а на ризах в них кров... людська кров... (М. Коцюбинський);

Ясного Агні для вас викликаю, господаря люду, ми його хвалимо в гімнах (Леся Українка).

◇ Жи́ти та (і) Бо́га (до́лю, до́леньку) хвали́ти див. жи́ти;

(1) Хвали́ти Бо́га:

а) (у знач. вставн. словоспол.) уживається для вираження задоволення, заспокоєння, морального полегшення у зв'язку з чим-небудь.

– Ну, хвалить Бога, що Настя знайшла собі роботу! – думала баба Зінька, поглядаючи на дочку, – а то ходе [ходить], як нежива (І. Нечуй-Левицький);

Він поволі обводив поглядом і говорив їй тільки одно: – Хвалити Бога, перезимуємо. Держіться, діти, плуга! (М. Стельмах);

б) добре, гаразд.

– А-а-а, чумаченько.., – мертво проскрипів Гарматій. – Як ся маєш? – Хвалити Бога (М. Стельмах).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

хвалити

Значення в інших словниках