хитро

ХИ́ТРО.

Присл. до хи́трий.

[Мотронька:] Ти ж казав, Максиме, як то хитро викрутив у городі землю Ахтительний. Я думала, чию, а воно, виходить, нашу... (М. Куліш);

Колись гарний, з палкими очима молодий хлопець дивився тепер хитро, ходив з заокругленим животом (Н. Кобринська);

Табунець горобців сів на траві і весело, хитро зацвірінчав (М. Рильський);

– Так будемо бити Казимірку з Федьком? – поспішає запитати Сьомка .. Але Васько з Васютою вже цього не чують. Вони хитро переморгуються (Ю. Смолич);

Біжучи вгору сходами, мав Панько велику радість, що не зрадив громаду та й так хитро втік від напасті (Л. Мартович);

Особливо хитро діють підпільники на Миронівському депо (Д. Бедзик);

Стоїть [дівчина], як справдішня квітка – рожева, чорноока, на голові хитро вив'язана шовкова хустина, на ногах – нові черевички (С. Васильченко);

// у знач. пред.

– Ха... ха... ха... – неприємно зареготався німець, – це мені подобається! Хитро й дешево! (Ірина Вільде).

◇ (1) Хи́тро-му́дро та невели́ким (недороги́м) ко́штом – розумно та з малими витратами.

Хочеться так, щоб хитро-мудро та невеликим коштом (Номис).