хитро

ХИ́ТРО. Присл. до хи́трий.

[Мотронька:] Ти ж казав, Максиме, як то хитро викрутив у городі землю Ахтительний. Я думала, чию, а воно, виходить, нашу… (М. Куліш, П’єси, 1960, 85);

Колись гарний, з палкими очима молодий хлопець дивився тепер хитро, ходив з заокругленим животом (Кобр., Вибр., 1954, 40);

Табунець горобців сів на траві і весело, хитро зацвірінчав (Рильський, Бабине літо, 1967, 46);

— Так будемо бити Казимірку з Федьком? — поспішає запитати Сьомка.. Але Васько з Васютою вже цього не чують. Вони хитро переморгуються (Смолич, II, 1958, 55);

Біжучи вгору сходами, мав Панько велику радість, що не зрадив громаду та й так хитро втік від напасті (Март., Тв., 1954, 165);

Особливо хитро діють підпільники на миронівському депо (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 13);

Стоїть [дівчина], як справдішня квітка — рожева, чорноока, на голові хитро вив’язана шовкова хустина, на ногах — нові черевички (Вас., II, 1959, 41);

// у знач. присудк. сл.

— Ха… ха… ха…— неприємно зареготався німець,— це мені подобається! Хитро й дешево! (Вільде, Сестри.., 1958, 21).

♦ Хи́тро-му́дро та невели́ким (недороги́м) ко́штом див. ко́шти.