хмурий

ХМУ́РИЙ, а, е.

1. Те саме, що похму́рий 1.

Стояла рання весняна пора надворі. День дощовий, хмурий... (Панас Мирний);

Хмура осінь насуває... (І. Манжура);

У осінню хмуру пору Хитрий жук зашивсь під кору (М. Стельмах);

Так женуть лихі катюги З гурту братнього мене В хмурий край снігів та хуги, В підземелля кам'яне (П. Грабовський);

Небо спохмурніло, і слідом за ним хмурою стала ріка (С. Журахович);

Хтось співав коло хмурого бору (М. Стельмах);

О вечори в землянці хмурій, пісні і сльози за вікном!.. (В. Сосюра);

Зала в палаці пана Дубровського .. Товсті мури, дужна стеля, глибокі лучкові вікна, важкі меблі, пишна, але хмура розкіш (І. Кочерга);

Недогарок жовто-зеленої лойової свічки, управлений в пляшку, ледве-ледве тлів і давав якийсь хмурий світ (Панас Мирний).

2. Те саме, що похму́рий 2.

– Утомивсь, – каже [Данило], – хочу одпочити... – Та хмурий, невеселий такий (Марко Вовчок);

Сновигає [Чіпка] іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений... (Панас Мирний);

Батько хмурий мовчки зняв пасок із себе і вперше відшмагав Артема (А. Головко);

– Не знати, чи буде у Анни Марина Лукіянова́.. – Хто найдовше за нею ходив, той найліпше буде знати, – промовив нарешті хмурий парубок (Н. Кобринська);

– Славний хлопчина, – похвалив Свирид Яковлевич. – Тільки такий самий мовчазний, хмурий, як і ти (М. Стельмах);

Наталя почервоніла, опустила очі, щоб не бачити хмурого обличчя Остапчука (С. Журахович);

Матюха з-під хмурих брів глянув на Якова і п'яний підвівся з стільця (А. Головко);

З палацу супроваджуваний сотнями цікавих, споважнілих і хмурих очей вийшов Аркадій Валеріанович (М. Стельмах);

В хмурих думах він підходить до просторого подвір'я Омеляна Шмалія, огородженого дощаним .. парканом (М. Стельмах).

3. перен. Те саме, що похму́рий 3.

Вони [хвилі] гомоніли все тихше і тихше, і з їх гомону виникала пісня, безнадійна і хмура, як туманна ніч на морі (Леся Українка).