чорнота

ЧОРНОТА́, и́, ж.

1. Якість за знач. чо́рний 1; чорний, темний колір чого-небудь.

Лагідний спокій його несподівано був порушений табунцем напівголих, до чорноти засмажених сонцем хлопчаків (О. Гончар);

Бородаті старообрядці в чорних чоботях, в чорних сорочках до колін і в чорних піддьовках. Аж сум бере од тої чорноти. Зате ніхто не лізе тобі в душу (П. Загребельний);

І все довкола було темне, чорне: земля, дерева, вода. Але чорнота якась м'яка, мовби ніжна, аж серце стискалося і хотілося плакати й сміятися. Цінь-цінь, синичко! (П. Загребельний);

// Темрява, темний морок.

Крижано-холодний місяць висів, як приклеєний, на сизуватій чорноті неба (В. Собко);

Зліворуч було якесь глибоке, бездонне провалля, і ліс падав у нього, витикаючи лиш вершини смерек, мов голови утоплеників. А спіднизу віяло чорнотою, холодом і жахом (Г. Хоткевич);

Хата, на подвір'ї якої ми опинилися, видно, порожня. У вікнах з вибитими шибками за рештками скла – чорнота. Двері навстіж (із журн.).

2. заст., фам. Чорний народ; чернь (див. чернь 4).

Козаки вже перескочили через греблю і врізались в польські полки, били, кололи, різали й топтали. “Тоді пани орали землю списами і устеляли болота прапорами, не чванились, що розженуть чорноту та голоту нагайками”, – каже тодішній літописець Самовидець, що сам бачив на свої очі панську погибель (І. Нечуй-Левицький);

Нещасна голота та чорнота як тільки розчовпла польсько-шляхетську політику Виговського, тікала в Полтаву і приставала до полковника Мартина Пушкаря, котрий добувався гетьманської булави і, може, й дурив голоту, щоб через неї дістати булаву (Леся Українка).