щулити

ЩУ́ЛИТИ, лю, лиш, недок., що.

1. Те саме, що мру́жити.

Низька карячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі (М. Коцюбинський);

Тимко зітхнув і знову замріяно, але без особливої радості дивився на розкоші весни і вічну красу природи, щулив від сонця .. очі (Григорій Тютюнник);

В цю хвилину двері розкрилися і мати, щулячи короткозорі очі, проказала: – Це ти, Олю? (Н. Рибак).

2. у сполуч. зі сл. вухо. Притискати до голови (про тварину); прищулювати.

Кінь уже стояв на ногах, позираючи в кручу, куди скотився віз, і боязко щулив вуха (С. Чорнобривець);

“Невже переламав кістку?” – з жахом подумав Ромко, натискуючи на ногу коневі. Буланий сіпався й щулив від болю вуха (О. Донченко);

* Образно. Ой, оддзвеніла тривожно чавунка, паровози далеко кричали... І напружено щулила вуха темна ніч над сумними кущами... (В. Сосюра).

3. у сполуч. зі сл. плечі. Піднімаючи, стискати.

Я вмію ходити, трохи щулячи плечі, і від того ноги мої здаються ще довшими, ніж є насправді (з газ.);

– Все одно – страшно! – Уляна мерзлякувато щулить округлі плечі (М. Стельмах).