Ібн Халдун Абу Зейд Абд аль-Рахман Ібн Мухаммед

(1332—1406) — арабський двірський, найманець, суддя, історик і математик. Ібн Халдун народився в Тунісі; охоплений нездійсненними честолюбними прагненнями, він більшу частину свого бурхливого життя засідав у судах Феца, Гранади, Тлемсена та Бужі. У Каїрі, де він оселився в 1378 році, він мав більш стабільне становище і зробив успішну, хоч і не безсумнівну, кар’єру судді та викладача; він яскраво змалював зустріч у 1401 році з Тамерланом під мурами Дамаска. Найвідомішою працею Ібн Халдуна є «Мокаддама» (1377) – вступ до його «Всесвітньої історії» (1377—1382), він є також автором трактату з містицизму, богословського коментаря для молоді та інших праць для юнацтва, які не збереглися. Справою життя Ібн Халдуна стали заняття історією. Він узявся складати свою «Всесвітню історію» з правдивих і зв’язних оповідей і в такому ж дусі написав «Мокаддаму». У цьому творі він пояснює виникнення людських спільнот («umrān) як наслідок дії сприятливих екологічних і кліматичних факторів, які уможливили збереження організованих поселень; у людей, які від природи підступні і хижі, але не здатні виживати поодинці, само собою ввійшло у звичай домовлятися жити разом, у суспільстві. Для того щоб суспільство було узгодженим, воно ставить над собою примусову владу, так само як живий організм функціонує завдяки домінуванню якоїсь особливої риси характеру. Ця примусова влада була встановлена ще за умов племінного ладу як влада вождя; вождь же, якого спонукає тваринна складова його душі, прагне більшої слави, та в разі здобуття успіху його влада перетворюється на царювання, і тоді установлюється держава, daula. Як примусова влада політичне лідерство згуртовує спільноту в політичну цілісність, ‘asabіyya. Але із заснуванням держави ця цілісність, що грунтувалася на справжніх чи уявних узах кровної спорідненості, остаточно руйнується, оскільки на практиці суверен відмежовує себе від свого первинного електорату й бере курс на встановлення абсолютизму. На початку це приносить добробут і процвітання, але врешті-решт вироджується в тиранію, що призводить до згубних наслідків для благополуччя підданих, зростання монополій і підвищення грабіжницьких податків, граничного розкрадання держави, а також до поширення чуми та інших стихійних лих. Таким чином, упродовж життя трьох поколінь держава проходить крізь п’ять фаз, які ведуть її до старіння з його знесиленням і тиранією; тривалість життя держави за оптимальних умов складає десь близько 120 років – тобто астрологічний великий місячний рік. Насамкінець у «Мокаддимі» подається своєрідний опис соціальних, культурних, наукових та економічних набутків, що отримують широке розповсюдження в процвітаючій державі перед тим, як вона виснажується і переходить до рук нових претендентів з іншого династичного кола. Концепція Ібн Халдуна формується і живиться здоровим реалізмом, який виходить з політичних реалій та історичного досвіду. Його спостереження часто брали за основу для приписування йому соціологічних та інших сучасних теорій держави. Однак держава з «Мокаддими» зросла на родючому грунті, що його безпосередньо підготували арабські історичні хроніки, тож розроблена Ібн Халдуном парадигма мала слугувати за критерій розрізнення в історичних оповідях правди і вигадки, адже ‘umr`ān і ‘asabiyya неможливі поза контекстом держави, побудованої як абстрактний владний орган, позбавлений політичної масовості; інакше кажучи, держава уявляється послідовністю династій, пов’язаних не чим іншим як тимчасовістю. Роздуми Ібна Халдуна про badāwa (важке сільське життя) та hadāra (урбанізм, цивілізацію) пов’язані із концептуальними потребами держави, побудованої згідно з історичними приписами, а наявне в них «соціологічне» забарвлення є наслідком притаманного даному народу реалізму, зверненого в минуле. Щодо решти, то процес переходу групи з первинною владою від природного стану до міста і встановлення царства він витлумачує в рамках аристотеліанської телеологічної метафізики, де державотворення завершується утвердженням влади вождя та ‘asabiyya, яка оточує й плекає цю владу, і де badāwa і hadāra співвідносяться як матерія і форма.