Бректон

Генрі, де (пом. 1268 року) — англійський правник при дворі короля Генриха ІІІ. Бректону традиційно приписують працю «Про закони і звичаї Англії» («De legіbus et consuetudіnіbus anglіae» (1239)?) – одну з основоположних робіт в англійській юридичній та політичній традиції. Незважаючи на те, що, вірогідно, в написанні цієї праці брали участь й інші автори, його ім’я й досі пов’язують із задумом та структурою цієї книги. Політична теорія «De legіbus...» побудована на доктрині одноосібного монархічного правління. Potestas (влада) короля сполучена з королівською voluntas (волею). Таким чином, влада короля усталюється завдяки притаманній йому внутрішній схильності до доброчесності і справедливості. У «De legіbus...» зауважується, що королівська voluntas має реалізовуватися насамперед у судочинстві, а не в законотворчості. Закони проголошуються всім загалом: король лише висловлює свою згоду з тими законодавчими актами, що їх уже схвалили вельможі і народ королівства. До того ж Бректон визнає, що місцевий звичай теж може мати силу закону. Так, місцеве право вводиться аж ніяк не з ласки короля, воно дійсно є «загальним». Отож повноваження короля загалом полягають у зміцненні й дотриманні закону за допомогою винесення судового рішення та призначення примусового покарання. На думку Бректона, основоположною функцією королівської влади є здійснення правосуддя («віддавати кожному належне») поряд із покаранням порушників закону «матеріальним мечем». Виконуючи цю роль, король, за Бректоном, уподібнюється Богові. Божественна воля є водночас і першоджерелом усього правосуддя, й остаточною відплатою за всі злочини. Оскільки воля правителя націлена на виконання таких само завдань, королівська влада є уособленням (хоч і земним та недовершеним) Найвищої Волі. Ось чому король називається в «De legіbus...» «міністром» або «вікарієм» Бога. Хоча Бректонів король не має ні рівного собі, ані вищого за себе, він не в змозі розглянути особисто всі справи та власноруч утілити в життя всі закони. Монарх мусить передати певні права і повноваження людям, нижчим за себе. Це здійснюється за допомогою двох різних типів повноважень: тих, що їх правитель контролює безпосередньо, призначаючи певних людей на посади урядовців, які виконують свої повноваження від імені короля, і тих, що визначені як «привілеї» для дворян, разом з якими король править своїм королівством. У «De legіbus...» указується, що король несе остаточну відповідальність за дотримання законів і запобігання зловживанням стосовно обох типів делегованих повноважень. Чи можна бути певним, що сам король дотримуватиметься закону і судитиме згідно з ним? Слідом за юридичними і філософськими умовностями свого часу Бректон стверджує, що притаманна королівській voluntas моральна орієнтація на доброчесність зумовлює також і його сталу схильність до підкорення себе всім справедливим законам. У цьому сенсі король живе «під Богом і під законом, але не під людьми», тому що він «приборкує» самого себе, добровільно накладаючи на свою волю певні обмеження. Однак, імовірно, Бректон вважав, що так само й піддані можуть подеколи обмежувати дії свого повелителя-короля, принаймні якщо ми визнаємо несфальсифікованим оспорюваний у наш час addіcіo (додаток) до тексту «De lеgіbus...», у якому проголошується, що curіa короля (барони і графи) мають «утримувати» його від неправедних учинків. Барони і графи можуть «утримувати» монарха тому, що вони є його партнерами в управлінні королівством, а «той, хто має партнера, має вчителя». Отже, в «De lеgіbus...» викладено ранню впливову теорію інституціонального обмеження королівських повноважень. І хоч addісіo за своїм смислом очевидно не узгоджується з основоположними тезами «De lеgіbus...», шанувальники Бректона доби пізнього Середньовіччя і початку Нового часу розглядали його як одну з невід’ємних складових його концепції.