Гайдеггер

(Хайдеггер)Мартін (1889–1976) — німецький філософ. У юні роки Гайдеггер займався теологією, логікою, математикою та природничими науками, а згодом присвятив себе філософським дослідженням і став асистентом Едмунда Гуссерля, засновника школи феноменології. Гайдеггер відомий передусім як автор твору «Буття і час» (1927). Для багатьох спадщина Гайдеггера значною мірою заплямована його ганебними зв’язками з нацистами в той період, коли в 1933 році він недовгий час обіймав посаду ректора Фрайбурзького університету, хоча сучасне значення цього епізоду є предметом гарячих суперечок. Внесок Гайдеггера у філософію двадцятого століття визначається докладним переглядом основоположних онтологічних припущень західної думки і радикальною апробацією метафізичної традиції загалом. Подібно до Ніцше, він оцінює західну думку, починаючи від Платона, як поступовий, але неухильний розвиток у напрямку до сучасного нігілізму, кульмінацію якого становить нестримний суб’єктивізм, що проявляється в ставленні сучасної людини до Буття. Зокрема Гайдеггер спробував викласти вичерпну критику дихотомії суб’єкта-об’єкта, якою її прийнято уявляти в традиціях західної метафізики, а також пояснити далекосяжний вплив, який справила ця ідея на нашу цивілізацію загалом. (Див. також екзистенціалізм.) Отже, намір Гайдеггера полягав у критичному розгляді недосконалостей традиційної онтології (дослідження Буття загалом); це неодмінно справляє вплив на нашу оцінку історії політичної думки. Метафізика Гайдеггера змусила його відкинути три основних традиції політичної думки, кожна з яких пропонувала відмінний погляд на людину та її місце в Бутті. Одна з традицій – класична – змальовує людину як природне створіння, але створіння, здатне водночас підноситися до раціонального осягнення природи; політичний лад є мікрокосмом природного порядку. У світлі другої теорії – договірної – людина протиставляється ворожій їй природі; люди змушені єднатися, щоб гуртом опиратися тиску природної необхідності. Третя традиція – гегельянсько-марксистська – намагається примирити свободу й природу, зображаючи відновлення єдності між людиною і природою як визначальний здобуток людської свободи. Проте для Гайдеггера різниця між цими традиціями менш важлива, ніж те, що є спільним для них, а саме сукупність метафізичних припущень стосовно людини як певного роду істоти, в особливий спосіб пов’язаної з усім Буттям. Спростувати й оспорити ці метафізичні припущення означає зруйнувати всю традицію політичної філософії як таку. Приміром, як можна грунтувати розуміння політики на концепції природи людини і місця людини в природі, якщо зникає певність щодо того, чи є природа сферою-об’єктом, що пасивно очікує на споглядання її людиною, а чи, мовою Гайдеггера, проявлюваною в історії «цариною відкриття»? Знову ж таки, як можна засновувати теорію владних повноважень на понятті людини як істоти, що добровільно вступає в договори, якщо перестає бути очевидним статус людського суб’єкта (тобто чи можна сказати про суб’єкт, що він має вільний доступ до власної суб’єктивності)? І нарешті, як можна претендувати на примирення свободи й природи, якщо фундаментальні метафізичні припущення і стосовно об’єкта, і стосовно суб’єкта піддано беззаперечному сумніву? Отож нам доведеться переглянути засади нашого традиційного підходу до проблеми людини і політики. Політична філософія, як правило, бере за свою відправну точку філософську антропологію, тобто якусь концепцію людської природи. Проте Гайдеггер доводить, що переважній більшості концепцій філософської антропології не вдалося забезпечити на онтологічному рівні самих себе і всі вони є – хоч це й не усвідомлюється – тенденційними. У «Листі про гуманізм» («Basic Writings», pp. 193–242) він стверджує, що традиційне розуміння людини як animal rationale (розумної тварини) фатально спотворене метафізикою в тому сенсі, що вона намагається визначити родові властивості, притаманні особливому класу істот – тваринам, долучаючи до них «певний додаток», а саме душу чи розум – звідси людина розглядається як «синтез» animal (тварини) та ratio (розуму). За Гайдеггером, людина не має природи в тому розумінні, у якому говорять, що об’єкти природного світу мають свою природу; таким чином, усі ті теорії політичної філософії, що грунтуються на визначенні природи людини, мусять прийняти на свою адресу висунуте Гайдеггером звинувачення в тому, що метафізичним визначенням людської природи неодмінно бракує точного розуміння «людської суті», яка для Гайдеггера постулюється не як сфера-об’єкт (що задає властивості об’єктів), але як «царина відкриття» (особливий спосіб існування, відкритий для Буття). Гайдеггер вірить у те, що доля нашої цивілізації безповоротно окреслена традиційним – класичним і сучасним – філософським розумінням людини та буття. Наприклад, він твердить, що сучасне прагнення до «планетарного панування» на Землі і технологічного експлуатування природи є наслідком розуміння людини як «суб’єкта», що повстав проти пасивного й покірливого світу-об’єкта. Таке дихотомічне розуміння Буття, як стверджує Гайдеггер, було вперше виведено в Платоновій алегорії з печерою в «Державі» і виплекано в західній метафізиці суб’єктно-предикативною логікою Аристотеля. Своєї кульмінації воно досягає, з одного боку, в раціоналізмі та емпіризмі (в обох цих традиціях поділяється уявлення про самоочевидну суб’єктивність) і, з іншого боку, в німецькому ідеалізмі. Для ідеалістів об’єкт фактично створюється діяльністю суб’єкта: таким чином, світ є продуктом людської волі, а природа пасивно очікує на оформлення за допомогою людської творчості. Отже, Гайдеггер сполучає критичний аналіз переважної більшості основоположних припущень давньої та сучасної думки з історичною оцінкою процесу формування на основі цих тверджень повсякденної діяльності в сучасному світі. Хоча багато дослідників творчості Гайдеггера відчували вагомий вплив його думки на свої власні уявлення про соціальне й політичне життя, ще доведеться вивчати, наскільки вона є придатною. Опріч далекосяжного впливу, що його справляють твори Гайдеггера на переосмислення історії західної філософії загалом, вони мають ще й найбезпосередніше значення для політології, що випливає з висунутого в останніх творах Гайдеггера критичного запитання стосовно того, що він називає «суттю технології», а саме тієї особливої милості Буття, що породжує всі істоти об’єктами, які знаходяться в необмеженому розпорядженні людського суб’єкта. Коронною думкою Гайдеггера, як здається, є його переконаність у тому, що філософії як традиції бракує можливостей, необхідних для того, щоб упоратися з такою граничною милістю, і що через це ми маємо вдатися до нового типу медитативного мислення (радше поетичного, ніж концептуального), яке спонукатиме до формування більш прийнятного ставлення до Буття.