Гамільтон Олександер

(1755–1804) — американський державний діяч, делегат конституційного Конвенту (1787) і міністр фінансів (1789–1795). Разом із Джеймсом Медисоном та Джоном Джеєм Гамільтон був співавтором збірки «Федераліст» (1787–1788) – низки газетних статей на користь схвалення федерального державного устрою, що вважаються найавторитетнішим викладом поглядів укладачів конституції; він писав також численні політичні статті, памфлети, звернення та листи. Виступ Гамільтона на захист сильного центрального уряду та орієнтованої на індустріалізацію економічної політики в поєднанні з його відносною недовірою до мас зробили його запеклим ворогом Томаса Джефферсона в ранній період становлення американської держави. Гамільтон вірив у природні права, але під впливом Юма та Блекстоуна наголошував на потребі у владі, необхідній для практичного забезпечення цих прав. На думку Гамільтона, природний стан є або ж стає станом війни, оскільки він передбачає запровадження особистих прав на дотримання природного права. Громадянське суспільство окреслюється договором про встановлення народної виконавчої влади, за яким правителі зобов’язуються захищати права громадян. Таким чином, «енергія виконавчої гілки влади» є осердям світського уряду. Більше того, найкращі способи забезпечення природних прав залежать від обставин. Звідси випливає Гамільтонова конституційна доктрина «прикладної влади непрямої дії»: уряду потрібно дозволити використовувати будь-які придатні для його цілей засоби, прямо не заборонені законом. Людських істот, на думку Гамільтона, спонукає себелюбство і своєкорисливість. Проте честолюбність і освіта можуть вивести поняття «Я» та інтересу за межі тіла та його життєзабезпечення. Потяг до багатства, приміром, тягне за собою турботу про свою власність і зацікавленість у громадському порядку. Стремління до влади, менш пов’язане з матеріальним добробутом, надихає на участь у громадському житті. А «найшляхетнішими умами» править потяг до слави, що змушує керуватися вищими принципами. Властолюбці становлять найбільшу небезпеку для свободи, особливо в народних державах, пересічні громадяни яких – недосвідчені, обмежені й недалекоглядні – схильні піддаватися впливу демагогії. Справедлива держава, підсумовує Гамільтон, потребує славолюбців для контролювання тих, хто жадає панування. З огляду на це Гамільтон був у захваті від англійської конституції – «найкращої в світі» – з усіма її аристократичними домішками. Проте для Сполучених Штатів найкращим ладом у практичному плані є «представницька демократія», оскільки втягнуті в гонитву за наживою американці загалом видаються нездатними на виявлення громадянських чеснот. У комерційному суспільстві, доводить Гамільтон, доброчесність є найчастіше «приємним придатком багатства», який приваблює тих, чиє прагнення до розкошів уже певною мірою задоволено. Гамільтон вважав за можливе за допомогою громадської діяльності прищепити багатіям смак до доброчесності, але його сподівання завжди були оповиті сумнівами. «Наука політики» навчила Гамільтона, як і Медисона, що велика і різноманітна республіка знижує потребу в громадянській доброчесності у зв’язку з послабленням індивідуальних «часток» як складових єдиного цілого. Він відкидав давній аргумент на захист малої держави на тій підставі, що політичні суспільства, як правило, конфліктують одне з одним. Оскільки «панівним» стає комерційний дух разом із духом підприємництва, комерційний лад змінює лише об’єкт конфлікту, заохочуючи потяг до багатства. Отже, у «Звіті про мануфактури» Гамільтон підкреслює, що будь-якій нації слід мати на меті володіння «предметами першої необхідності для підтримання життя нації», – а ця мета передбачає існування розгалуженої і розмаїтої економічної системи. Хоча корисливий лад зневажає «безкорисливий героїзм», його зовнішня політика вимагає певного роду військової доблесті. Знову ж таки, Гамільтон робить висновок про те, що ліберальні принципи на практиці повинні врівноважуватися й напучуватися моральною доброчесністю та поняттям про честь. Процес подальшої демократизації, засвідчений виборами Джефферсона, сповнював Гамільтона як політика крайнім відчаєм. У 1802 році він назвав конституцію «крихким і нікчемним витвором», хоча й демонстрував свою готовність захищати її до кінця.