Ганді Могандас Карамчанд

(1869-1945) — Великий індійський діяч та прогресивний мислитель. Ганді вивчав право в Англії, і після нетривалої юридичної практики в Індії він вирушив до Південної Африки. Пробувши там більше двох десятиліть, Ганді встиг очолити багато кампаній проти расової дискримінації та запровадити свій відомий метод sabyagraha, або ненасильницького руху. Повернувшись до Індії в 1915 році, він став безумовним лідером індійського національного руху. Він розробив нову мову політичної бесіди (без сумніву, архаїчну, однак, історично значущу) та стиль простого аскетичного життя – на знак своєї солідарності із найбіднішими співгромадянами, яких згуртував під стягом радикально перетвореної Партії Конгресу (Congress Party). 1920 року він дав життя Руху Несприяння (Non-Cooperation Movement), 1930 року – Кампанії Громадянської Непокори та 1942 року – Руху за Визволення Індії. Отримання Індією незалежності 1947 року – значною мірою заслуга Ганді. Його тріумф був початком його падіння, оскільки проголошення незалежності посилило індусько-мусульманських бунтівників, жорстокість яких зламала його волю до життя. Хворий та розбитий, він долав великі відстані, аби дістатися небезпечних ділянок, і власноруч відновив мир та добру волю. Коли Ганді було вбито фанатиком, Альберт Ейнштейн сказав: “Наступні покоління навряд чи повірять, що така людина із звичайної плоті і крові ходила цією землею”. Моральні та політичні переконання Ганді побудовані на порівняно простій метафізиці. Для нього Всесвіт керується Вищим Розумом чи принципом, який він називає Sabya (Правдою), чи, для загальної згоди, Богом. Він втілений у всіх живих істотах, у кожній людині – в формі самосвідомості душі чи духу. Дух визначає сутність людини. Тіло, як виключно матеріальна конструкція врешті-решт є нереальним, а відтак не має жодних моральних претензій. Всі бажання та пристрасті, що перевищують біологічний мінімум, є поступками чуттєвості та ознакою духовної деградації. Сучасну західну цивілізацію Ганді вважав зосередженою на тілі, що на його думку, виявлялося у примноженні бажань, у браку самоприборкання, у втрачанні моральної та духовної глибини. Це, на його погляд, не могло тривати довго. Ганді доводить, що оскільки кожна людина є часткою божественної сутності, всі люди є “одне велике ціле”. Вони не просто рівні, вони “ідентичні”. Відтак, любов є єдиною належною формою стосунків між ними, любов – “закон нашого існування”, “нашого виду”. Любов передбачає співчуття і турботу про інших, повну відданість, тобто здатність “стерти кожну сльозу з кожного ока”. З іншого ж боку, вона передбачає відмову від насилля і спротиву (ahimsa). Отже, соціальні та політичні переконання Ганді у первісному вигляді є намаганням зробити принцип любові працюючим на всіх ділянках життя. Держава в очах Ганді “являє собою насильство у концентрованій формі”. Її мова – це мова примусу та одноманіття, вона позбавляє своїх суб'єктів духу ініціативи та самодопомоги, вона позбавляє їх мужності (…) Оскільки людина не є ще морально розвиненою та здатною діяти із відчуттям соціальної відповідальності, держава – це необхідність. Однак, коли вже держава не має приховувати свого зростання, вона має бути організованою так, щоби якомога менше застосовувати примус і якомога більший простір людського життя залишати для добровільних намагань. Ідеалом Ганді є справжня ненасильницька держава, котра складається з невеличких сільських громад, що будуються на самоврядуванні і відповідно є самодостатніми, оскільки покладаються насамперед на тиск моральний та соціальний. Ці громади обирають районних представників, які в свою чергу обирають обласних та національних представників. Поліція у ненасильницькій державі складається з соціальних працівників, які користуються довірою та підтримкою місцевої громади, спираючись на умовляння та громадянську думку при проведенні законів у життя. Злочин трактується як хвороба, котра вимагає не покарання, а розуміння і допомоги. Рішення приймаються більшістю голосів. Щоправда, закони, прийняті більшістю, мають присмак насилля та наражаються на два основні непорозуміння. По-перше, коли меншість надто переймається (стурбована) якоюсь проблемою, більшість не повинна цим нехтувати. По-друге, якщо людина є істотою моральною, від неї не можна вимагати аби весь час вона діяла згідно із своїм сумлінням. Відтак, кожен громадянин зберігає право брати участь у громадянській непокорі тій політиці, яку він щиро вважає моральною сваволею. Для Ганді, “це право людина має від народження, від нього не можна відмовитися, не втративши поваги до себе”. Ненасильницька держава розквітне внаслідок духовного зростання всього людства (saroodaya), а відтак у такій державі не може бути місця для капіталовкладень, корпорацій, монополій. Приватна власність заперечує згоду між усіма людьми, тому вона є аморальною. Вона веде і до такого лиха, як експлуатація, потурання своїм бажанням та нехтування ближнім. Володіння надмірними ресурсами в той час, коли інші не мають змоги вдовольнити свої навіть найнагальніші потреби, Ганді вважає «гріхом проти людства». Але оскільки інститут приватної власності вже існує і люди призвичаїлись до нього, Ганді пропонує багатим користуватися тільки тим, що складає нагальну потребу, а решту зберігати для суспільства. Поступово Ганді зрозумів, що ідея опікування є надто важливою, аби залишити її на волю багатіїв, і надав державі значної економічної функції, не усвідомлюючи, що цим заперечує свої мінімалістські погляди на неї. Він підтримав великі податки, обложення права наслідування, державну власність на землю, важку промисловість та навіть націоналізацію без відшкодування. Внесок Ганді у створення сучасної Індії є величезним. Серед іншого, він реформував індуїзм, зруйнувавши принцип недоторканості, зробивши індійців більш чутливим до питань соціальної справедливості, залишивши взірець дивовижної мужності, викликавши в індійців міцне відчуття культурної гордості, надавши їхньому націоналізму виняткової глибини. В ширшому сенсі, внеском Ганді є критика насильства, його мрії про ненасильницьку державу та новий метод політичної акції. Що ж до його недоліків, він не поцінував значущість індустріальної цивілізації, звів міжкласові конфлікти до міжособистісних; запровадив неприйнятний рівень суб’єктивізму у політичному житті. Більше того, він не звернув уваги на різницю між особистою та політичною мораллю, підтримавши погляд на політичне життя як на арену вирішення екзистенційних проблем та проблем особистої моралі.