Гаррингтон Джеймс

(1611–1677) — англійський політолог. Гаррингтон був нащадком давнього аристократичного роду; він навчався в Триніті-коледжі, в Оксфордському університеті і в Міддл-темплі, а потім вирушив у тривалу й насичену подорож по континенту, під час якої служив в англійському полку в Нідерландах, Бельгії та Люксембурзі і на власні очі побачив венеціанський політичний лад у дії. Після перебування в 1647—1649-х роках на службі в короля Карла I він повернувся до своїх досліджень (можливо, щоб знайти пояснення страдницькій долі короля) й у 1656 році опублікував працю «Республіка Океанія». Протягом 1656–1660 років він написав низку дрібних політичних творів, які загалом поглиблювали й розвивали ідеї «Республіки Океанія». Заарештований 1661 року в зв’язку з безпідставним звинуваченням у таємній змові, Гаррингтон зазнав психологічного потрясіння під час ув’язнення і хоча й повернувся до нормального життя у Вестмінстері, але жодного твору вже ніколи не публікував. Гаррингтон був настільки захоплений «стародавньою виваженістю» (яка протистояла політичним ученням його сучасників), що його твори іноді видаються вкрай переобтяженими незграбними спробами відтворити риси класицизму. Та хоча він часто використовував класичні республіканські аргументи і категорії, він розглядав свою теорію як запропоноване вперше серйозне потрактування питань, досі до кінця не зрозумілих, зокрема щодо ролі власності і військової влади в державі та їх взаємозв’язку. Для Гаррингтона власність є підмурівком усього іншого; вона існує в трьох різних формах залежно від того, належить вона одному власникові, кільком чи багатьом. Хоч існування «нерівноважних» устроїв (тиранія, олігархія, анархія) і можливе, проте тривалим воно бути не може, отже, існують лише три стабільні форми правління. «Абсолютна монархія» – це система, у якій власність монополізована монархом, а влада утримується за допомогою озброєних найманців. У «мішаній монархії» землевласники стають великими магнатами і ця аристократія разом зі своїми васалами бере в руки зброю. «Держава загального добробуту» постає там, де землеволодіння достатньою мірою розосереджується між тими людьми, хто може «прогодувати себе самотужки», так що аристократія тут не формується і, отже, збройні сили складаються на основі народного ополчення. Проте більша частина Гаррингтонової «Республіки Океанія» присвячена докладному опису вигаданого державного ладу, який має бути впроваджений Олфавсом Мегалетером (це трішки прикрашений Кромвель). Теорія Гаррингтона не є достоту історичною, оскільки він був переконаний у тім, що відповідним чином вибудуваний державний устрій, за якого забезпечується збіг доводів розуму зі спонуками інтересу, може стати невмирущим, оскільки він запобігає виникненню олігархії і контролює володіння власністю в такий спосіб, щоб вона завжди була розосередженою. Знову ж таки, Гаррингтон вважав своїм досягненням поданий ним детальний аналіз раніше не усвідомлюваних проблем. Принагідно він засвідчує свою вдячність лікареві Вільяму Гарвею, вважаючи, що у своїй «політичній анатомії» державних устроїв минулого він описав їх рушійні сили з такою само очевидністю, з якою Гарвей описував циркуляцію крові. Змальована в «Республіці Океанія» модель державного устрою свідчить про очевидну схильність до тієї концепції державного ладу, що її пропонував Аристотель, а також інші прибічники мішаної, чи збалансованої форми правління. Ця модель включає наявність двох законодавчих палат, які обирають непрямим чином усі утримувачі власності: сенату, що складається з найзаможніших землевласників і має виключне право на розроблення законодавства, і законодавчих зборів, до складу яких входять дрібніші вільні землевласники, котрі мають виключне право схвалювати чи відхиляти запропоновані їм закони. Також має бути встановлена виконавча влада; у творі детально описано цивільну, військову і релігійну ієрархії починаючи від рівня округу і вище. Регулярна ротація державних чиновників покладе край будь-якій тенденції до становлення олігархії, а обмеження розміру земельних маєтків за допомогою «аграрного закону» запобігатиме відтворенню феодальної аристократії. Гаррингтон мав на меті показати своїм співвітчизникам, що «не [громадянська] війна призводить до розпуску уряду, а розпуск уряду призводить до війни». Власницькі, а поряд із цим і військові підвалини, на яких трималася монархічна влада, у період правління Тюдорів зазнали фатальної руйнації: щойно ці підвалини зникли, управлінська «надбудова» не змогла існувати далі. За цих обставин стародавній державний устрій перетворився на релікт і не підлягав реставрації в майбутньому; отже, нагальною потребою стало творення нового ладу. Оскільки ця основоположна перебудова державного устрою була світським процесом, у який був включений «народ» як єдине ціле, знімалася будь-яка вимога щодо правління «святих», а претензії на виключне панування прибічників Доброго Старого Устрою (чи олігархів з числа прихвостнів Довгого парламенту) розчинялися, якщо не поглиналися Гаррингтоновим популізмом з його всеосяжним характером. На довершення своєї теорії Гаррингтон не лише стверджував, що держава загального добробуту, яка постає внаслідок цих процесів, є найкращою формою правління, оскільки вона виражає спільний інтерес усіх громадян, а й на основі свого бачення історії вказував шлях до встановлення стабільного, якщо не вічного, державного устрою. У своїх ранніх роботах Гаррингтон прив’язував історичний аналіз до полеміки про розквіт (чи занепад) дрібномаєтного дворянства. Сучасні дослідники (зокрема Джон Покок) наголошують на своєрідному поєднанні в його роботах поглядів світського гуманіста і класичного республіканця (особливо яскраво представлених у викладі Макіавеллі): та позиція, що підмурівком громадянства є військова служба, поєднується в нього з внутрішнім переконанням у тому, що військова служба, в свою чергу, грунтується на володінні ділянкою землі, достатньої для того, щоб громадяни жили незалежно, а не підкорялися вищому володарю (Див. республіканізм). Гаррингтон відомий і своїм викладом доводів проти абсолютизму, які набули популярності невдовзі після його смерті. Покок назвав цю ідеологічну течію «неогаррингтонівською»; її позиція полягає в тому, що в пізню добу правління Стюартів держава опинилась у небезпеці через підривні дії управителя державної скарбниці, що мав достатньо велику владу для того, щоб, вдавшись до послуг кар’єристів, роз’їсти парламент корупцією і тримати державу в благоговійному страху за допомогою постійного війська. Є якась іронія долі в тому, що концепцію Гаррингтона пов’язують із цією течією, оскільки неогаррингтоніанці обстоюють фундаментально переглянуте бачення минулого, хоча спільною для них залишається віра в те, що народне ополчення є засобом контролювання абсолютизму. За Гаррингтоном, мішана монархія є до певної міри розладнаною системою, в якій жодна з владних гілок не є достатньо сильною задля того, щоб контролювати інші; для неогаррингтоніанців мішана монархія – це збалансований лад, за якого хоч і зберігається залежність нижчих прошарків від великих магнатів, але підтримується і певний рівень свободи, оскільки влада знаходиться не в одних руках, а є розосередженою.