республіканізм

Це поняття визначають як протилежність монархії. Тоді як традиційний король має особисту владу над своїми підданими і править своїм королівством як приватним володінням, управління в республіці є принципово спільною справою (res publіca) всіх її громадян, які керують нею задля загального блага. Хоча монархія була нормою для більшого проміжку історії, республіканські ідеї відомі європейській політичній думці ще зі своїх першовитоків у грецьких містах-державах. Проте саме в Римі республіка набула форми ідеологічного центру. Протиставлена особистому правлінню царів, а пізніше й імператорів, Римська республіка стараннями ораторів, сатириків та істориків перетворилася на міф, у якому військова слава поєднувалася зі свободою і доброчесністю. «Свобода» в цьому зв’язку означала визволення з-під деспотичної влади тиранів разом із визнанням права громадян залагоджувати загальні справи, беручи участь в управлінні (Див. громадянство). «Доброчесність» означала патріотизм та народний дух, героїчну готовність ставити загальне благо вище своїх особистих чи родинних інтересів, утілену в учинках героїв з хронік Лівія і Плутарха. Багато республіканців, таких як Саллюстій, пояснювали римську свободу доброчесністю громадян Риму, а її втрату – моральним розкладом, спричиненим розкошуванням. Інші пропонували переважно інституціональне пояснення процвітання республіки, вказуючи на складність політичної системи Риму. Ідеалу мішаної форми правління, що вперше постав у «Законах» Платона і був розвинутий далі Аристотелем, найбільш впливової форми надав Полібій, який заявляв, що форми правління переходять одну в одну впродовж нескінченного нестійкого циклу, аж поки їх рух не зупиниться внаслідок урівноваження різних внутрішніх елементів. Тому Рим завдячує своєю величчю рівновазі між монархічними, аристократичними і демократичними складниками – цей погляд став невід’ємною складовою класичного республіканізму. Республіканізм, що впродовж кількох століть перебував у затінку християнського монархізму, відродився за доби пізнього Середньовіччя в містах-державах північної Італії. Його прихильники зверталися до кількох різних теоретичних джерел: Марсилій Падуанський для вироблення радикального обгрунтування верховенства народу використовував концепцію Аристотеля, тоді як правники Бартолус і Бальдус указували, що монархічну структуру римського права можна застосувати і задля республіканських цілей, якщо місто розглядати як sіbі prіnceps володаря над самим собою, законного суверена на своїй власній території. Понад те, флорентійські гуманісти приклали міф про римську республіку до своїх умов, ще раз проголосивши, що найвищим політичним ідеалом є соціальна свобода республіки, яка має самоврядування (Див. Відродження політична думка). Однак республіканізм Відродження – це кредо, що постало в ті похмурі часи, коли італійські міста одне за одним підкорялися правлінню можновладців. На початку шістнадцятого століття, як здавалося, стало зрозумілим, що республіканська свобода – рідкісний і крихкий дар, що легко руйнується під обертами колеса фортуни. Стикнувшись із проблемою забезпечення свободи, флорентійські мислителі наголошували на двох додаткових засобах – одному моральному, іншому інституціональному. По-перше, як вважали Макіавеллі та Гвіччіардіні, стабільна республіка неможлива без такої чесноти, як патріотизм. Громадяни повинні ставити благо народу вище своїх особистих інтересів, а особливо вище гонитви за багатством, вони повинні утримуватися від чвар через дрібниці і бути напоготові особисто захищати свою батьківщину, а не полишати справу її захисту на розсуд найманців. Патріотизм, який підживлюється постійною участю в суспільних справах, має стати їх істинною релігією, що їй віддають перевагу перед християнством. Поряд із наголосом на громадянській доброчесності стояла рівнозначна турбота про створення мудрого конституційного механізму. Багато республіканців, особливо Джіаннотті, неперервне процвітання і стабільність Венеції приписували її ладу, де поєднання дожа, сенату та ради неважко витлумачити як класичне сполучення монархічних, аристократичних і демократичних елементів. Макіавеллі, чий погляд був звернений скоріше на вируючий Рим, ніж на непорушну Венецію, припускав, що в динамічній системі величезна напруга між патриціями і народом насправді може сприяти його загальному звеличенню. На цілих два століття після падіння в 1530 році Флорентійської республіки республіканські ідеї щезли в підземних потоках європейської політичної думки, заклопотаної переважно відносинами між королями та їх підданими. Під час громадянської війни в Англії Гаррингтон створив республіканську утопію під назвою «Океанія» (1656), у якій було продемонстровано безмежну віру в силу інституціональних заходів для забезпечення свободи і зроблено спробу пристосувати класичний мішаний лад до тогочасних умов. Впливу Гаррингтона частково завдячує своєю появою дивний напівреспубліканізм багатьох представників англійської політичної думки XVІІІ століття. Публіцисти-торі розуміли сучасну їм політику в класичних рамках – з королем-парламентарем, що відстоює мішану форму правління, з вільними орендарями на кшталт римських громадян, а також двором і національним боргом, спричиненим потягом до розкошів і здирництва, що, як відомо, руйнує всі вільні держави. Усупереч традиційному припущенню стосовно того, що республіканське правління годиться лише для невеликих держав, наявність цих понять дала американським революціонерам можливість побачити в республіканському устрої шлях до розв’язання своїх проблем. Така зміна масштабу – один зі способів зміни республіканської ідеології в ході американської і французької революцій. Оскільки республіканці перестали думати в категоріях міст-держав і домагалися самоуправління для народу, принцип прямої політичної участі громадян за рахунок ротації на посадах було замінено на принцип представництва загальної волі (парадоксально те, що люди, котрі її представляли, були наділені необмеженими владними повноваженнями, на які раніше претендували лише королі). Іншою важливою зміною було заміщення класичного песимізму новітнім оптимізмом. До цього часу республіка вважалася рідкісним винятком у звичному плині монархічних правлінь, можливим тільки за сприятливих умов і, вірогідно, недовговічним. Проте усталення її в Америці означало, що відтепер республіку почали розглядати як загальний виклик королям. І там, де класичні республіканці осмислювали історію в циклічних рамках, їх наступників надихала непохитна віра в розповсюдження освіти, яка (приміром, як запевняв Том Пейн) водночас підривала устої й церкви, і королівської влади. Ця віра була настільки сильною, що навіть поразка французької революції не спромоглася знищити її. Іронія тут криється в тому, що пророком нової світської віри став песиміст Руссо, певною мірою останній класичний республіканець, який пообіцяв майбутнє загальній волі суверенного народу. Як і їхні класичні попередники, республіканці класичної епохи вирізнялися постійним підкреслюванням значення «доброчесності» або інституціональних установлень для збереження свободи. Французькі республіканці, наслідуючи Руссо, займалися моралізаторством. Для Робесп’єра та Сен-Жуста, які вважали себе римлянами і багато говорили про доброчесність та відданість батьківщині, свобода була позитивною цінністю, пов’язаною скоріше із спільним життям, ніж з індивідуалізмом. Навіть Токвіль, який п’ятдесятьма роками пізніше холоднокровно протиставив класичні ідеали американським реаліям, занурення в особисте життя все ще вважав небезпекою для республіканської свободи, громадянського духу, стимулом для зміцнення яких є участь у суспільному житті. Однак на схилку вісімнадцятого століття республіканізм міг набувати й більш буржуазних та інструментальних форм, зводячи нанівець потребу в героїчному патріотизмі і спираючись на давню традицію інституціональної системи противаг і стримувань. Захищаючи новий лад Сполучених Штатів, який багато чим завдячував теорії мішаного правління, Медисон доводив, що утопічним є навіть прагнення до єдності громадян. Знайти спосіб уникнути розбрату, який так часто руйнував республіки, означає винайти такі установи, у яких різновекторні інтереси контролюватимуть один одного. Висловлюючись у подібному дусі і навіть з меншою повагою до традиції громадянської доброчесності, Бентам та його послідовники вважали республіку просто відповіддю на проблему управління, подібною до відповідей на підприємницькі потреби. Беручи за основу корисливість людини-політика, вони стверджували, що будь-який різновид безвідповідальної влади є небезпечним, однак добре правління можна забезпечити, зробивши посади тих, хто утримує владу, виборними і поставивши їх під постійний нагляд людей, яких вони представляють. Протягом XІX століття республіканізм залишався ідеалом, за який боролися, виступаючи проти традиційних монархій. У XX столітті він фактично вийшов з політичного вжитку частково тому, що не стало королів старого зразка, з якими треба було боротися, а також тому, що стародавня концепція вільної республіки, у якій участь громадян у суспільних справах стоїть вище за їх особисте життя, не приваблює лібералів, котрі дотримуються більш негативних та індивідуалістичних доктрин свободи. Однак нещодавно класичні республіканські ідеали і частково розуміння свободи як справи скоріше суспільної, ніж особистої, відродила Ханна Арендт. У більш загальному вигляді новий виток песимізму в середовищі політологів і відновлений наголос на значущості політичної культури для підтримання вільного суспільного життя, як здається, нагадують класичні республіканські теми щодо тендітності республік і потреби в доброчесності для перемоги над долею.