Відродження політична думка

Розвиток політичної думки епохи Відродження, що тривав із середини тринадцятого до сімнадцятого століття, пов’язаний із розвитком незалежних міст-держав в Італії. Принаймні від початку дванадцятого століття Італії був властивий поділ на міста, якими керували консули, що їх щороку обирали за допомогою жеребкування з «плебсу» або з військових; уже тоді ця форма правління визначалась як республіканська. Хоча ці міста все ще перебували під владою імператора, їх тривалий опір Гогенштауфену і справжня незалежність, якої вони домоглися після смерті в 1250 році Фридриха ІІ, коли в більшості з них було встановлено правління «народу», надали їм de facto такої суверенності, яким не користувався ніхто і ніде. Це створювало для нового ладу і певні проблеми, оскільки тогочасна панівна політична теорія схвалювала монархічне правління в межах християнського світу (Див. середньовічна політична думка). З одного боку, це дало поштовх відродженню інтересу до класичного республіканізму, що віддавав перевагу «політичній», чи мішаній формі правління, з його гуманістичною мораллю і концепцією історичних циклів; з іншого – потреба у виправданні своєї фактичної суверенності сприяла розвитку нових концепцій «абсолютної влади», «суверенності» та «держави», що їх можна вважати найвагомішим внеском того періоду. З цієї причини політичну думку Відродження не можна описувати виключно в термінах класичного повторення, хоч і воно теж мало вагу, а слід зображати як певну суміш концепцій, що ведуть своє походження і від середньовічних, і від класичних традицій. Розвиток республіканської ідеології в Італії, спричинений перекладом приблизно в 1260 році «Політики» Аристотеля, проаналізували К. Т. Девіс та Н. Рубінштейн, котрі вказують, що під впливом праць таких мислителів, як Брунетто Латині (пом. 1294), Птоломей із Лукки (пом. 1327) та Реміджіо дe Джироламі (пом. 1319), пріоритети політичної думки епохи Середньовіччя цілковито змінилися. Хоча в першому томі трактату Фоми Аквінського «Про принципи правління» («De regіmіne prіncіpum», бл. 1265) ще відчувається вплив Аристотеля, зокрема у визнанні ним трьох типів правління, Фома Аквінський усе-таки віддавав перевагу правлінню однієї людини перед правлінням багатьох попри те, що захоплювався перевагами останнього. Однак уже Брунетто Латині віддав перевагу колективному правлінню як «набагато кращому» в порівнянні з монархією, про що він говорив у своєму «Скарбі» («Treґsor»), написаному на засланні в Парижі в 1260-х роках, куди він потрапив після того, як закінчився строк його повноважень як глави першого флорентійського народного уряду. Його республіканізм підхопив Птоломей із Лукки в продовженні своєї праці «Принципи правління» (бл. 1302–1305), де він не лише окреслив переваги республіканського ладу, але й провів паралель між грецьким полісом, «який є множинністю, або великим містом», і «політичним устроєм» італійських міст (Див. Rubіnsteіn, р. 158). Домініканський проповідник з Флоренції Фра Реміджіо де Джироламі розкрив прихований зміст республіканізму в двох своїх трактатах «Про загальне благо» (1302) та «Про благо миру» (1304). Цитуючи Аристотеля, він писав: хто не громадянин, «той не людина», бо «людина за своєю природою є твариною політичною»; це положення він проілюстрував вражаючим образом громадянина зруйнованого міста, який залишається «живописним портретом або постаттю, вирізьбленою з каменя, тому що йому бракує доброчесності й активності минулих часів»; знову цитуючи «Політику» Аристотеля, він робить висновок про те, що місто «важливіше за домівку і за окрему особистість, оскільки ціле обов’язково важливіше, ніж його складники», тож (тепер цитуючи вже «De offіcііs» – «Про обов’язки» – Цицерона) «задля користі і вигоди всіх громадян» люди повинні забути свої власні інтереси, бо «ми народжуємося не для себе, а для нашої країни і для наших друзів» (Див. Matteіs, рр. 5–8, 18, 61, 62). Пріоритетність, надавана Реміджіо державним інтересам, вела до вчення про засади держави і патріотизм, чітко сформульоване Макіавеллі та його послідовниками в шістнадцятому столітті. На противагу цьому «органічному» корпоративізму флорентійські гільдії в той само час розвивали відмінну від вищезгаданої і більш егалітарну концепцію. Дотримуючись принципу римського права «quod tangіt omnes» (що стосується всіх), вони стверджували, що всім гільдіям слід мати право рівного голосу в загальному управлінні. Незважаючи на приречене на поразку повстання робітників-ворсувальників 1378 року в рамках гільдійського республіканізму було запропоновано протилежне розуміння корпоративної політики, що живило політичні дебати в чотирнадцятому столітті (Див. Cannіng; Neemy). Неуникна проблема, окреслена Реміджіо, – проблема взаємин індивіда і держави – більш чітко постає в творі Марсилія Падуанського «Захисник миру» («Defensor paces», 1324). Як і Аристотель, він вірив у політичну природу людини і доводив, що закони має розробляти «весь народ або його вагома частина» на загальних зборах, яким також слід надати право на примус стосовно церкви. Теорія верховенства народу, як здається, наблизила появу мажоритарних теорій, яким, за висловом Скіннера, «судилося відіграти провідну роль у формуванні найбільш радикального варіанта тогочасного раннього конституціоналізму» (р. 65). На всіх цих мислителів, що жили у Франції і в Італії, справили вплив концепції, поширювані в Паризькому університеті, проте саме їх особистий досвід громадського життя та фракційності, отриманий в Італії, визначив особливості їхньої творчості. Після занепаду більшості громад і переходу їх під владу феодалів, або «тиранів», надзвичайно важливими пунктами республіканської теорії стали свобода і рівність. Хоча «свобода» для чотирнадцятого століття зазвичай означала визволення з-під зовнішньої влади володаря, флорентійські державці-гуманісти Колуччо Салютаті (пом. 1406) та Леонардо Бруні (пом. 1444) називали так у своїх творах конституційну свободу жити за законами, «прийнятими за участі всіх громадян», як писав 1402 року Бруні в «Панегірику місту Флоренція»; рівність була особливим видом захисту від багатих і могутніх, який держава надавала бідним законодавчим шляхом. Одначе в 1439 році Бруні в трактаті «Про державний устрій Флоренції» дещо відступив від свого попереднього опису флорентійського державного устрою, визначаючи його натомість як Аристотелеву проміжну, або мішану державу, народні риси якої на кшталт короткостроковості обіймання посад, що здобуваються на основі жеребкування, заміщувалися олігархічним контролем законів та війська. Подальших змін флорентійська республіканська теорія зазнала в другій половині п’ятнадцятого століття під пильним оком Медичі. Аргументи Бруні на захист республіканської свободи як принципу верховенства права повністю спростував один із наступних правителів Флоренції Бартоломео Скала, який у своєму діалозі 1483 року «Про закони та вироки» переконував, що гнучкі закони однієї доброї і мудрої людини кращі за панування незмінних законів і що будь-де така спеціалізація краща, ніж плюралізм та зміна функцій управління. На нову концепцію республіканізму справив вплив Платон, чиї роботи було перекладено і видано в проміжку між 1463 та 1484 роками, що сприяло широкому розповсюдженню його ідей. Однак хоча такі флорентійці, як Макіавеллі, Франческо Гвіччіардіні (пом. 1540) та Франческо Ветторі (пом. 1539), і відмовилися від ідеалізму Платона на користь нового реалізму, їх праці відображали його безупинний вплив на політичну думку еліти початку тієї епохи. У п’ятнадцятому столітті – в епоху так званого «громадянського гуманізму» – широкого розповсюдження набуло вчення про сутність політичної природи людини, що походило з вищеописаної республіканської традиції, з традицій ars dіctamіnіs (мистецтво диктату). Згідно з цією точкою зору «людина – це міра всіх речей», і вона виражає себе через мову та історію. Політичні дебати продемонстрували, що в 1420-ті роки громадянський гуманізм став невід’ємною складовою флорентійського політичного досвіду, сформувавши не лише прийоми красномовства, за допомогою яких правляча еліта «доводила», «закликала», «переконувала» співгромадян у правильності своєї політичної лінії, а й нове ставлення до історії як до практичного посібника з формування цієї політики. Нове ставлення до історії мало для політичної думки важливі наслідки. Зазнавши впливу арабської астрології і класичної історії, мислителі Відродження повірили, що «світ влаштовано таким чином, що все, що існує нині, існувало в минулому під різними назвами в різні часи і в різних місцях», і тим самим створили підгрунтя для розпізнавання подібності, як вважав Гвіччіардіні в «Діалозі про правління» («Dіalogo del reggіmento»). Відповідно до цього циклічного світогляду історія не лише описує людину і світ, у якому вона живе, але й може підказати, що трапиться в майбутньому, що й зумовлює її цінність для політичного теоретика. Хоч людину обмежують моделі поведінки, нав’язані їй зорями під час її народження, а також «епоха, в яку вона живе», і примхлива гра долі, з історії вона може дізнатися про необхідність гнучкості і готовності діяти, коли трапляється така нагода (Див. Макіавеллі). Детермінізм та релятивізм, притаманні цій точці зору, протистояли християнському розумінню історії як звіту про спокутування гріха милістю Божою, і це внесло свій вклад у революційну зміну політичних пріоритетів наприкінці доби Відродження. Вищезгадану революцію підштовхували і політичні події, особливо ж процес піднесення феодалів, або «деспотів», як церква, а також їхні супротивники-громади полюбляли їх називати. Хоча нові правителі часто виконували життєво необхідну функцію з ліквідації роздробленості, потрібні були і нові аргументи для виправдання їхньої фактичної влади. Такий стан справ стимулював розвиток літератури про державців, у якій оспівувалися переваги миру і безпеки, що їх забезпечували самодержці. Петрарка (пом. 1374) попри його відвертий республіканізм віддавав перевагу тиранії однієї людини перед народною тиранією і написав володарю Падуї Франческо Каррарі панегіричного листа «Про те, як правитель має правити своїм містом». Література про державців, що розквітала при дворах таких правителів-кондотьєрів, як Вісконті та Сфорца з Мілана, Гонзаго з Мантуї та Монтефельтро з Урбіно, була двійником прореспубліканських гімнів містам; так, твір «Про державця» Бартоломео Платині, написаний для Гонзаго, дублює його працю «Про найкращого громадянина», створену для Медичі з Флоренції. Однак водночас у таких розповідях про правителів, як «Коментарі» Симонетті, де описано життя Франческо Сфорци, постає новий тип реалізму, який передував спростуванню самодержавної моделі в творі Макіавеллі «Державець». Одночасно з поширенням двірцевої літератури правники та автори політичних творів визнали de facto владу цих нових правителів. Важливий крок зробив юрист Бартолус Сассоферрато (пом. 1357), який стверджував, що італійські міста, а «особливо місто Тоскана, де не визнають ніякого верховенства», є справді вільними «і тому володіють merum іmperіum самостійно». Згідно з розмежуванням, проведеним Бартолусом між тиранами ex defectu tіtulі (які не мають законного права) та тиранами ex parte exercіtіі (поведінка яких тиранічна), Овіццо д’Есте, призначеного 1264 року за загальною згодою «постійним володарем» Феррари, можна було визнати законним правителем, тоді як Лоренцо де Медичі (пом. 1492) був засуджений своїми опонентами як тиран в обох аспектах. Контраст між очевидною могутністю Лоренцо у Флоренції і відсутністю в нього законного статусу став поштовхом до розвитку нового політичного мислення, яке остаточно визріло в роки кризи, що розпочалася після його смерті і вторгнення в Італію французів. Десь близько 1530 року Макіавеллі, Гвіччіардіні та Ветторі зійшлися на тому, що між республіками і тираніями немає майже ніякої різниці, не сперечалися вони і з приводу того, що тиран – це той, хто не має законного статусу. Наприкінці 1520-х років Франческо Ветторі визнав будь-яке правління тиранічним: і французьке, і венеціанське, як і флорентійське, і Гвіччіардіні погодився з ним: «Коренем усякої політичної влади є насильство, законної влади не існує» («Maxіmes», р. 119), а в 1536 році саме він знайшов виправдання абсолютизму герцога Алессандро де Медичі на тій підставі, що одного разу встановлена держава має необмежену владу. У своїх «Роздумах» («Dіscoursus», 1520) Макіавеллі дотримувався цієї ж думки, наділяючи Медичі усією повнотою влади у Флоренції впродовж усього його життя. Таким чином, у його працях було відкинуте усталене розрізнення між добрим і поганим правлінням. З нового бачення політики почали виникати і нові концепції. Концепція «абсолютної» влади, яку в чотирнадцятому столітті Вільям Оккам використовував для опису всемогутності Божої, у п’ятнадцятому столітті була застосована до політичної влади. Похідною від нього стала концепція верховенства, яка, за влучним висловом Жана Бодена, була не новою, а тотожною «політичному устрою» грецького полісу, синьйорії в італійських громадах та верховній владі Давнього Риму, абсолютній владі, що її Макіавеллі та Гвіччіардіні тепер вважали необхідним атрибутом ефективного управління («Methodus», р. 175). Це, в свою чергу, було нерозривно пов’язано з поняттям держави – словом, значення якого в п’ятнадцятому-шістнадцятому століттях з «маєтку» або стану поширилося на «республіку», на загальнонародну цілісність з усією повнотою суверенності; «причина держави» у вжитку Гвіччіардіні стала суспільним інтересом, який диктує відкинути християнську мораль: «Коли я говорив, що один може вбити та ув’язнити всіх пізанців, можливо, я говорив не як християнин, але як теоретик та практик держави» («Dіalogo de reggіmento», р. 163). Хоча Макіавеллі не вживав цього терміна, він теж протиставляв політичний інтерес держави особистій моралі. Цей вираз став звичним після виходу в світ у 1589 році праці «Ragіone dі stato» («Сутність держави») Джованні Ботеро і почав означати принципи політичної виваженості, що творять здорову державу, однак, як ми пересвідчилися, італійським мислителям це поняття було вже знайоме. Упродовж доби Відродження в Італії завдяки її новим правителям та їх критичному ставленню до церкви склалися сприятливі умови для послаблення традиційного управлінського примусу. На початку п’ятнадцятого століття основоположним меркантильним принципом флорентійців стало те, що, керуючись християнськими заповідями, неможливо управляти провінціями і державами, якщо ти хочеш володіти ними, як це робилося нині. Цей принцип відгукнувся луною в наступному столітті в творах Макіавеллі та Гвіччіардіні, заохочуючи дедалі більше відокремлення політики від релігії. Ближче до схилку шістнадцятого століття, коли Венеція вплуталась у конфлікт з папою, Фра Паоло Сарпі погоджувався з Гвічіардіні, що правосуддя чиниться безпосередньо і нікого не обходить характер держави, й у Франції і пізніше в Англії Боден та Гоббс погодилися з цим.