середньовічна політична думка

Основний розділ інтелектуальної історії католицького Заходу, що стосується людини та її соціальної організації з часів застою і занепаду Римської імперії аж до Реформації XVI століття. Це історія спроб роздробленого після падіння Риму суспільства, охопленого економічною, політичною і структурною кризою, узгодити ставлення до людини давньої язичницької філософії з конкуруючою, а незрідка й протилежною їй християнською доктриною. Годі сподіватися на розуміння політичних текстів цього тривалого періоду (чимало з них є історичними і богословськими за жанром) без усвідомлення економічних і матеріальних умов, які в поєднанні з тогочасними віруваннями та ідейними традиціями складали повсякденне життя Західної Європи V–XVI століть. Раннє Середньовіччя Політична думка періоду 500–1000 років піклувалася насамперед про збереження філософських та інституціональних набутків дохристиянської античності, особливо загального римського права, поєднуючи їх із філософськими та богословськими творами таких отців церкви, як Августин та Ієронім, та узгоджуючи цю традицію із специфічними місцевими, завжди нефіксованими, звичаями окремих варварських племен. Варварські племена, що осідали на Заході поруч із римським населенням, часто вважали імперське право, створене для управління імперією, до складу якої входили різні народи, за невідповідне потребам аграрного суспільства з його нагальним прагненням до виживання. Регулювання землеволодіння та відповідні закони судочинства й адміністрування, колишнє осердя централізованої римської системи, за умов сільськогосподарської економіки перейшли під оруду децентралізованих осередків влади, керованих вождями-воїнами, котрі вели війни задля захисту своїх родів. Відсутність писемності й додержання звичаїв, а також неуніверсальність народного закону підточили римське право, проте не знищили його остаточно. Візантія на Сході дотримувалась традицій і практики старої імперії, маючи імператора за главу церкви (цезаропапізм); однак на політично роздробленому Заході єдиною майже універсальною організацією була церква, що в дійсності керувала Римом і забезпечувала єдність усієї Європи, з її поділом на приходи із римською єпархією в центрі та закликом не стільки до єдиного політичного обов’язку, скільки до спільності духовної. Політична думка раннього Середньовіччя зосереджується на трьох головних чинниках формування суспільства і становлення його ідеалів: в інституціональному плані це ієрархічна церква та її глава, єпископ римський, папа; слабнучий вплив імперського Риму, його інституцій і права; вплив варварів-германців, які самостійно розвинули поняття про божественність особи вождя, мали своє уявлення про військове та особисте лідерство і були віддані радше особи вождя, аніж відповідній посаді. Рим уособлював вірність і відданість ідеї; варварська Європа уособлювала вірність і відданість роду та особі вождя. Папство, яке спиралося на доводи богословів, наприклад Августина, закликало до вірності і відданості самому Богові, а не людям чи світським установам. У ті часи, коли римська держава щойно стала християнською офіційно, Августин виступив проти традиційного язичницького поняття Цицеронової республіки, висунувши натомість ідею істинної, справедливої держави загального добробуту як єдино угодної Богові. Невдовзі по тому цю ідею було знедуховлено й облудно витлумачено як схему розділення повноважень і dominium’у (володіння) між двома діючими установами – церквою і державою, що дозволить організувати християнський світ відповідно до гадано взаємоузгоджених сфер впливу на духовні і сьогосвітні аспекти життя християн. У V столітті папа Геласій писав візантійському імператорові, що є дві сили, які керують світом, – священний авторитет духовенства і королівська влада. Відповідальність священиків є вагомішою, бо вони відповідатимуть за царів людських на Страшному Суді. Геласій запевняв, що сам сан імператора даровано божественною милістю, тож священики коряться законам імперії лише зважаючи на громадський порядок, але імператор підкоряється священикам, уповноваженим владою святих таїнств. Оцій Геласієвій теорії, про яку чимало було сказано, – теорії двох мечів, котрі управляють світом, з яких духовний зрештою має вищу владу за сьогосвітній, – судилося започаткувати тривалу традицію суперечок про церкву і державу, sacerdotium і regnum, себто сфери владних повноважень в окремому суспільстві. Із цим поглядом конкурувала германська ідея божественності короля, якого в VII–VIII століттях почала контролювати церква за допомогою здійснення кліром церемонії коронації. Королівську владу було християнізовано, і германських королів стали сприймати у світлі Старого Заповіту. У 800 році папа римський коронував наймогутнішого із західних володарів – короля франків Карла Великого, і це відродило західну ідею Римської імперії, оскільки Карлові відводилася роль не лише короля франків, але й імператора Заходу. Церква надалі твердила, що помазання імператора було її даром. Окрім творів Августина та духовних постанов церковних соборів, доповнених богословськими й інституціональними установленнями отців церкви, раннє Середньовіччя не зродило власної інтелектуальної традиції; звісно, можна стверджувати, що практична діяльність за часів Каролінгів зумовила розквіт виправдної полеміки, у ході якої вдавалися до імперської і богословської мови. Двір Карла Великого в Аахені, який став центром урядування та зосередження європейських (переважно ірландських та англійських) інтелектуальних проводирів, сприяв формуванню християнської імперії з єдиною системою освіти, права й однаковими ритуалами церковної служби. Однак йому судилося недовге життя. Після розподілу імперії Карла Великого між його синами кінець IX і X століття виявились і справді «Темними віками»: навали угро-фінів та вікінгів цілковито знищили всі ті незначні цивілізовані суспільні структури, що їх створили церква і германське королівство. Саме протягом доби руїни і після неї було відновлено традицію імперського верховенства над духовенством і відроджено світські аспекти життя суспільства (наприкінці десятого століття при Оттоні ІІІ), тож церква кинулась у контрнаступ, підробивши деякі документи, зокрема й сумнозвісну дарчу Костянтина. Упродовж X–XI століть королівська влада повсюдно в Європі перетворювалася на феодалізм, васальні герцогства і графства ставали невеличкими місцевими осередками управління й забезпечення безпеки, і все суспільство огорнула теорія Дару – теорія керованої церквою християнської спільноти. Королі мали себе за сюзеренів – верхівку піраміди особистої залежності. Місцеві володарі привласнили собі право на особу та майно своїх підданих – право чинити суд, карати, збирати податки, отримувати ренту і послуги. Оце дрібне панство вважало навколишні церкви й монастирі, розташовані на їхній території, частиною власного маєтку і призначало на місця єпископів та абатів своїх людей – людей, які незрідка не дбали про свої духовні обов’язки і служіння. Справді, по всій Європі королі обирали єпископів, обдаровували їх землями і наділяли символами духовного сану – перснем і патерицею. Процесу феодальної деградації централізованого політичного й адміністративного управління та занепаду духовної ролі церкви протистояв монастирський рух за реформування – спершу чернечого духовного життя, а далі й відносин між монастирями і місцевими феодалами. У 910 році ченці монастиря в Клюні, що в Бургундії, склали хартію, котра утверджувала їх право самостійно обирати власного абата і не підлягати жодній зовнішній владі окрім папської – такий собі автономний острів у феодальному суспільстві. Услід за цим почалося відродження самого папства – завдяки руху за внутрішнє реформування, що мав на меті очистити власні інституції та звільнити папство від втручання імператора і феодалів. XI та XII століття Починаючи з XІ століття середньовічна політична думка і практична діяльність багато чим завдячували могутнім хвилям очищувальних реформаційних рухів у самій церкві, що намагалися втілити в життя ідеали церкви і держави. Володіння полеміка з приводу спричинилася до безпрецедентного вибуху політичних суперечок, що стали новим етапом у середньовічній традиції політичної думки. Та уставлена віра в надприродні владні повноваження королів виявилася вельми поширеною, що й зумовило остаточну поразку крайніх політичних домагань папства. Суперечка ж точилася довкола питання про те, чи існує чітко визначений розподіл владних повноважень між владарями духовними і сьогосвітніми. Грегоріанська реформа XI століття спричинилася до появи того, що з часом стане Граціановим систематичним зводом канонічного права, до складу якого ввійдуть закони, відібрані з постанов багатьох церковних соборів, теологічних тверджень отців церкви та папських декретів, що їх видавало папство в намаганні здобути централізований контроль над адміністративним механізмом церкви. Водночас германські імператори, особливо Фридрих I (Барбаросса), заохочували всебічне відродження римського імперського права – його переробку шляхом створення глос та коментарів до Кодексу Юстиніана (Див. римське право), що стало (поряд із віднайденням праць Аристотеля з етики і політики) засобом, за допомогою якого було здійснено докорінний перегляд теорій і запроваджено новації, узгоджені з економічними змінами в суспільстві, що мало змінити політичну думку й практичну діяльність Середньовіччя. Отож починаючи від XІ століття римське і канонічне право слугували теоретичними підвалинами, на яких були вибудовані різновекторні політичні теорії природи системи правління і керованої людини. Августинова модель гріховної, залежної, ірраціональної людини була заміщена моделлю більш раціональної і природної людини, чий розум не було остаточно потьмарено гріхопадінням. Наприкінці ХІ століття головним чинником розкладу феодалізму стало зростання міст та супутній цьому процесу розвиток міжнародної комерції й торгівлі. Водночас із спробами кодифікувати і стандартизувати узвичаєну феодальну практику на всіх теренах усталювався корпоративний погляд на суспільство – його практичною основою став розвиток ремісничих цехів, а теоретичною – узаконення римським правом самоврядних автономних громад. Церковні школи поступилися нововиниклим університетам, що готували не лише церковників, але й управлінців для світської держави та фахівців. В університетах, що, подібно Паризькому та Оксфордському, були корпораціями майстрів-наставників, кожен член яких отримував дозвіл на викладання від церкви, зростало світське духовенство, котре мало монополію на писемність і систематизовану освіту. До них приєднувалися представники жебрацьких орденів, таких як ордени францисканців і домініканців. Чимало цих кліриків, які займали найнижчу сходинку під час навчання в університеті, поповнювали зростаючу армію королівських чиновників. Подібно до Джона Солсбері, вони складали «свічада для державців», намагаючись прищепити монархам вчені, «шкільні» погляди на політичне суспільство як на організм, засновані на перетлумачених працях Цицерона та переглянутому римському праві. Саме на основі цієї правової традиції (римської і канонічної) розвивались у ХІІ столітті концепції природного права, правових засад, lex regia (права управляти) та права справедливості і розгорялися суперечки щодо ролі короля відносно місцевого права. Надалі зустрічаються цілком зрілі доводи стосовно того, що владу монархові чи імператорові даровано народом. Та чи передбачає цей народний суверенітет остаточне й цілковите відчуження влади від народу на користь монарха? (Див. Солсбері та Бректон.) Врешті було віднайдено компроміс між феодальним правом і римською теорією. Так само і розвиток канонічного права залежав од термінології права цивільного, що, як і римське право, передбачало загальну рівність. Певні інституції, як-от рабство і власність, розглядали як наслідки гріхопадіння. Верховні владні повноваження, передані володареві чи відчужені на його користь, вважали за обов’язкові і для церкви, і для держави як неуникний вислід людської гріховності. Згодом на зміну цьому погляду прийде поняття про закон, який слугує узвичаєнню того, що в людині від природи є доброчесного. Коментатори канонічного права (декреталісти) вважали, що папа наділений владою накладати на людей обов’язки і звільняти від них, – первинно цією владою Христос наділив церкву в особі Св. Петра. Дискусія стосовно змісту поняття «церкви» – це папа та єпископи чи вся сукупність чесних віруючих людей? – виявила цілковиту розбіжність між давнішим феодально-ієрархічним розумінням порядку і щойно відродженою римською корпоративною теорією, яка розглядала тіло церкви як містичну єдність. Якщо мислителі ХІІ століття викладали міркування стосовно проблеми обмеження світської влади та природи тиранії (вищий король за місцеве право чи ж підлягає йому?), то в канонічних колах піднімали питання про те, чи обмежується влада папи Писанням, найвищими церковними соборами, настановами отців церкви і чи можна змістити папу-єретика. Більшість декреталістів доводили, що собор вищий за папу у визначенні питань віри, оскільки корпоративний собор уособлює загальну згоду, а його рішення затверджуються лише за присутності папи, глави корпорації. Так само й у монархіях, де зростала адміністративна і бюрократична централізація (як-от за часів правління Генриха ІІ в Англії), стали виникати зародкові представницькі інституції – особливо відколи вимоги оборонної політики унеможливили для короля справне врядування без додаткового оподаткування своїх підданих. До складу цих парламентів спершу входили король та його радники, а згодом і заможні та впливові представники різних місцевостей, що перебували на службі в короля; їх обов’язком було, повернувшись додому, повідомляти місцевій спільноті про постанови королівської ради. Поступово наприкінці ХІІІ, а ще виразніше – протягом ХІV століття короля почали розглядати не лише як охоронця звичаїв держави, де він був останньою інстанцією в національній загальній системі судочинства; його стали вважати особою, яка править спільно (більшою чи меншою мірою) зі своїми найбагатшими шляхетними і нешляхетними підданцями, згода чи незгода котрих із королівською політикою була життєво важливим чинником, – адже саме вони здебільшого сплачували рахунки через систему оподаткування. В Англії XIV століття це проявляється в зростанні вагомості Палати громад у парламенті. Середньовічна теорія і практика представництва та інститут корпорацій спонукали істориків з’ясовувати, наскільки глибоко проросли в Середньовіччя корені сучасної європейської демократії. ХІІІ століття Протягом ХІІІ століття могутні королі, котрі прагнули централізувати судочинство й урядування на об’єднаних територіально процвітаючих обширах, протистояли шерегові могутніх і юридично освічених пап, таких як Іннокентій ІІІ, Григорій ІХ та Іннокентій IV. Іннокентій ІІІ у своєму декреті «До вельмишановних» («Per venerabilem», 1202) доводив, що папство має право затверджувати призначення на посаду імператора на тій підставі, що за часів Карла Великого саме папство передало імперію від візантійських греків до германців; хай і не домагаючись прямої зверхності папи над світською владою, декрет «Novit» («Нове») утверджував відтоді його право на роль арбітра у війні між королями – оскільки церква відає справами, у яких було скоєно гріх, pro ratione peccati (з огляду на суність гріха). Це могло прокласти шлях до надання папі необмежених можливостей втручатися у світські справи. Деякі теоретики-папісти визначали папську владу як владу de iure, а світську – як наділену de facto мечем для здійснення примусу в людському суспільстві в силу настанов церкви. Відтак церква визначала єресь, але карали за неї як за суспільний злочин володарі світські. «Два ключі» церкви тлумачили в тому смислі, що шукати найвищої справедливості належало в папи, оскільки імператор чи монарх не має світського зверхника. Лише в порівняно могутніх монархіях, як-от у Франції за часів Капетів та в Англії за доби Ангевінів, монархи спромоглися використати місцеві норми звичаєвого права і розширити повноваження короля, замістивши в «правовому порядку» васальних феодалів централізованими королівськими судами; тільки ці монархії змогли протистояти пануванню папи. Німеччині й Італії пощастило менше. Розвиток політичної думки в напрямі до створення теорії самостійної і світської держави спостерігаємо у Франції та Англії – у творах відповідних монархічно налаштованих мислителів. Упродовж ХІІІ століття обговорювалися дві протилежні теорії походження держави і суверенності: одна з них обстоювала автономну монархію як представника Божої волі в людському суспільстві, а короля вважала призначеним Божою владою; інша мала громадянське спрямування і наголошувала на суверенності народу, яка розглядалась у рамках системи комунального, гільдійського чи міського самоврядування або делегування вихідної колективної влади довіреній особі, що уособлює рішення корпоративної більшості. Ця остання теорія, як вважають, походить од стародавнього германського звичаю, який залишав за групами індивідів право протистояти самоправству короля і згодом злився з принципами римського права. Її спородила також практика тих урбаністичних регіонів, де формувалася торгова й ремісницька буржуазія, – спершу для убезпечення торгівлі, але згодом вона розрослася до рівня самоврядування, а врешті й до колективного управління комуною, як у Франції і північній Італії. Водночас абатства, соборні збори каноніків та жебрацькі ордени й надалі проводили вибори абатів, єпископів і представників відповідних об’єднань; тут, зрозуміло, стверджували, що володіння церковною власністю є колективним, тож єпископ чи навіть папа діють лише як розпорядники майна, наданого громадам, причому папа стоїть на стражі матеріальних інтересів на благо громади. Це поняття загального блага в правах духовних і світських дістало своє остаточне теоретичне підтвердження з новим відкриттям праць Аристотеля з політики та етики. Усі ці новації сприяли утвердженню римського принципу публічного права, згідно з яким король є громадським діячем, котрий керує задля блага спільноти. Доводили, що публічна влада в особі короля має право вимагати внесків задля зростання спільного добробуту в разі потреби чи для оборони краю – власне, заради загальної користі держави. Лише в ХІІІ столітті з’явилося слово «статус» (щось подібне до раннього сучасного поняття держави) на позначення загального добропорядку суспільного ладу, вираженого в його загальноприйнятих законах і звичаях, територіально об’єднаного сферою правових повноважень, до якої міг звертатися кожен член спільноти незалежно від свого становища. Суверенних монархів відтепер стали вважати (і вони самі стали вважати себе) за верховного речника права в спільноті; дехто доводив, що воля короля – то закон, але його змушує дбати про добробут суспільства і встановлювати нові закони, дослухаючись до порад своїх радників, не правова норма, а власне сумління; інші наполягали на тому, що закон приймається спільнотою, а король лише вершить його в ім’я спільноти. Особиста королівська влада і васальна відданість королю поступилися місцем розумінню монарха як посадовця з певними обов’язками. Власне, Бректон доводив, що король не має права відчужувати від корони функції зі здійснення судочинства та управління. З огляду на зростаючі фінансові витрати корони на виконання своїх обов’язків король став звертатися до невельможних, простих підданців королівства, котрих, як вважали наприкінці ХІІІ століття, відповідні спільноти посилали в парламент, наділяючи plena potestas (всією повнотою влади). Папство також вдавалося до цього поняття довірених представників у рамках ієрархії церковних корпорацій. Та попри зростання системи представницьких органів управління в церкві й державі останнє слово в ці часи здебільшого залишалося за папою та монархом. І церква, й держава рішуче просувалися по шляху, що вів од феодалізму до утвердження понять суверенності, dominium’у, законності, обов’язку, які дістали обгрунтування в ученні Аристотеля про людину як істоту політичну за своєю природою, що природно живе в громаді, вищій від таких союзів, створюваних для виживання, як родина чи поселення; людина живе в політичному об’єднанні, якому притаманні раціональні характеристики. Фомі Аквінському належить чи не найкращий теоретичний виклад ідеалів панування і доброго врядування, притаманних його власному і наступним поколінням. Та, як здається, найпоказовішим є те, що політичну теорію в її найбільш систематичній формі розробляли богослови, котрі за доби найвищого розквіту схоластики намагалися створити синтез, у якому кожен твір узгоджувався б із загальною сумою людських знань і божественною істиною – і не лише в царині політики, але й з огляду на несьогосвітню мету людства – спасіння. Саме в цій богословській традиції ми вперше зустрічаємо витлумачення політичної дійсності зі знайомими рисами сучасної світської держави. Regnum має право на існування; це схвалене Богом природне явище, необхідне для добробуту індивідів, яке існує задля блага всіх. Відданість визначається своїм об’єктом – це спільне благо, що відрізняється від суми індивідуальних благ. Починаючи з ХІІІ століття запанувала тенденція до перебудови regnum’у, який раніше вважали за функціональний аспект об’єднаної християнської спільноти, в автономний, самодостатній і самовладний корпоративний орган. Від XIV століття і далі Ці раціональні світські аргументи викликали якнайжорсткіший опір з боку папства, яке посилювало свої домагання на plena potestas у справах духовних і світських. Папу тепер відкрито називали намісником Христа на землі і наголошували на царственості Христа. Найясніший виклад цієї папської ієрократичної теорії правління знаходимо в публіцистичних творах каноніка-августиніанця Гілезія Римського «Про владу церкви» («De ecclesiastica potestate», 1301) та папи Боніфація VІІІ «Єдиному святому» («Unam sanctam», 1302). Спробу відродити Августинове поняття законного правління, за якого церква затверджує право на власність і світську владу, зробив у таких само радикальних творах Іоанн Паризький, котрий наголошував на понятті первинності права індивіда на приватну власність, яке він має ще до будь-якого встановлення урядів чи якоїсь церковної громади. Цю думку довів до її логічного завершення Марсилій Падуанський, проголосивши, що призначення держави – дбати про збереження миру і матеріально забезпечене життя своїх громадян. Влада закону, створеного суверенним народом, переважає владу однієї людини – відтак колективна мудрість і досвід народу зберігають своє верховенство. Державець є всього лише виконавцем волі народу – волі, яка, будучи законно сформульованою, одна-єдина має силу примусу в суспільстві. Процес передання державцеві владних повноважень народу не є незворотним. Більше того, політика – то автономна сфера, відокремлена від релігійного, непримусового наставництва. Духовенство є складником regnum’у, оскільки церкву становить уся спільнота вірних у конгрегації, яка здійснює світський контроль за призначенням духовенства, ба навіть відлученням від церкви. Оце перетворення regnum’у на автономну державу обумовив не лише вплив Аристотеля і корпоративної теорії римського права, але й зростання по всій Європі політичної впливовості освіченої, заможної, компетентної в справі управління буржуазії. Починаючи з XIV століття клірики втрачають монополію в освіті, а звідси й в управлінні. Колективна цілісність – держава, – як вважали, має право на самовиживання, тож суверенний державець заради спільного блага може вдаватися до надзвичайних заходів – і це задовго до Макіавеллі, котрий у XIV столітті зробив учення про raison d’eґtat осердям своєї «нової політики». Держава як абстракція, що стоїть над своїми керівниками й підлеглими, мета якої перевершує будь-які цілі індивідів, котрі живуть на її теренах, постала саме в цей час, особливо у творах італійських правників, таких як Бартолус. Проте й досі не з’ясовано, чи може існувати така абстрактна цілісність без фізичної присутності зібраних разом представників корпорацій. Ідеї публічного права, вищого за приватне, прав та інтересів виникали поступово, у зв’язку із згасанням тенденцій до відособлення і зміцненням централізованої, надійної публічної влади, якій у питаннях її власної безпеки «закон був не писаний» і в якій сам король виконував роль державного діяча. По суті, італійські міста пізнього Середньовіччя були своїми власними владарями. Наприкінці XIV століття у спробах подолати Великий Розкол у церкві консиліаристи розробили корпоративну теорію (Див. консиліаризм), що відбувалося поряд із процесом секуляризації суспільства (це зовсім не означало, що люди переставали бути побожними), відділенням етики від політики, а також паралельним становленням конституційної думки в екклезіології та світській політичній теорії. У XVII столітті основою для розгортання церковної і державної конституційних теорій стала течія, центристська відносно полярних тверджень про абсолютне право суверена владарювати і таке само абсолютне право спільноти захищати себе від свавільної влади. Середньовічні теоретики заклали підвалини пізнішої теорії згоди; на XIV століття уже було окреслено основні принципи вчення про право спільноти на утворення органів правління незалежно від дозволу чи заборони церкви (Див. Оккам) і зміну форми цього правління без розпаду самої спільноти (Див. Іоанн Паризький). Протилежна доктрина ієрархії, приписуваної згори, теж утрималась аж до XVII століття. Ні мислителям Реформації (Див. Реформації політична думка), ані теоретикам ранньої сучасної держави XVII століття не бракувало обізнаності з основними суперечками з приводу джерел законності та суверенності, природи обов’язків, права на опір, сфери владних повноважень, що їх простежуємо в богословських, церковних і світських текстах починаючи з ХІІ століття.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me