Оккам

Оккам Вільям (бл. 1280/5–1349) — народився в Сюрреї. Він вступив до ордену францисканців і потім навчався в Оксфорді, де як бакалавр з теології коментував для отримання звання доктора «Сентенції» Петра Ломбардського (бл. 1317–1319). Проте цього звання так і не зміг домогтися, бо в 1323 році останній почесний ректор Оксфорда Джон Люттерелл зібрав 56 уривків з його праць і представив їх на цензурування священику, який згодом став представником ордену в Авіньйоні. Оккама викликали для захисту своїх поглядів; його було засуджено, але не відлучено від церкви. У 1328 році він радник двору священного римського імператора Людовика Баварського разом із магістром францисканців Мікеле Чезенським. Решту свого життя він прожив як політичний полеміст, пишучи твори проти зазіхань папи на всю повноту влади в справах духовних і мирських. Його життєвий шлях можна поділити на два періоди: філософський, логічний і теологічний період за життя в Оксфорді і період після 1328 року, коли він став політичним публіцистом і виступав проти папства, щоб реабілітувати себе в очах свого ордену та покровителя-імператора. Основоположною для його світогляду стала його концепція логіки як засобу впорядкування знання і встановлення ступеня певності, якого можуть досягти люди. Він обгрунтовував це тим, що існує різниця між індивідуальною природою всього сущого та загальною природою наших концепцій, з одного боку, і термінів, які ми вживаємо для вираження власних знань, — з іншого. Тому його і вважали номіналістом, хоча це спірне питання. Він мав на меті пояснити загальне в світлі індивідуального. Він ототожнював власну природу Бога і його свободу як творця із Законом Божим, lex evangelіca, що його він потім називав lex lіbertatіs – законом свободи. Оккам заявляв, що функція світських правителів – знищувати й карати грішників і захищати від них церкву. Церква має лише духовну владу і є суб’єктом законів правителя стосовно церковного майна і прибутків. Світська і духовна влада не співвідносяться з двома чіткими категоріями природи і милосердя; швидше реальність світської і духовної влади існує завдяки індивідам, які встановлюють відповідний світський і духовний порядок. У кожному з цих порядків, як і в усьому створеному, реальним є лише індивід. У християнському суспільстві духовна і світська влада охоплюють одних і тих само індивідів, які є хрещеними вірними церкви та підданими світських правителів як громадяни. Закон Божий керує церквою, а людські закони – королівствами. За Оккамом, Ісус Христос, як і Святий Франциск та його послідовники, використовував лише те, що було необхідним для підтримання життя, і таке використання більшою мірою, ніж власність чи володіння необхідним майном, було природним правом, що давалося всім людям для того, щоб вижити. Це природне право існувало раніше від усіх законних прав володіння. Оккам не просто захищав бідність францисканців, він виступав і проти втручання папи в сферу імперської автономії, намагаючись пояснити, що власність і володіння стали наслідком гріхопадіння. Він сприймав de facto недосконалість гріховної природи, що згодом отримала вираз у людському позитивному законі. Це суперечило ідеалу духовної досконалості, який слугував взірцем для природного (божественного) закону. У своєму «Діалозі» («Dіalogus») він був більш конкретним у визначенні обсягів папської влади, обмеженої євангельським законом, довіреним Св. Петру Ісусом Христом: церква керує таїнствами, призначає священиків, навчає віри й любові. Здоровий глузд і природний закон керують церквою, той само здоровий глузд і природний закон уможливлюють існування недосконалих світських держав. Унаслідок цього ідеальне обмежується сферою діяльності церкви, а державі дозволяється бути авторитарною й автономною в своїй власній сфері. У світській сфері законодавство гарантується тоді, коли на це є згода тих, хто править, і коли дотримується принцип загального блага. Верховенство виходить від людей, які мають природну владу створювати закони і призначати правителів. Але через недосконалість світської сфери мирське верховенство має бути законним навіть у тому разі, якщо воно є тиранією. Надана одного разу народом у добровільному порядку законна влада може бути скасована в крайніх випадках – коли правитель скоює тяжкий гріх або злочин. Оккам вважає політичну державу переважно неспроможною досягнути своїх ідеалів; а тому він визнає законну владу суверенних світських правителів, навіть якщо народ був позбавлений своєї влади шляхом скоєння гріха, передачі, купівлі, дарування, успадкування, здобуття в ході справедливої війни, тобто встановлення законності, наданої jus forі (загальним правoм), в результаті договору чи застосування такого людського закону, як звичай. Як говорить Оккам, одного разу встановлена людським позитивним законом держава має бути прийнята тими, над ким вона вершить свою владу. У політичній сфері він по суті скасував владу народу, який від початку має дати свою згоду суверену, стверджуючи, що одного разу призначений правитель перебирає на себе всю владу до тих пір, доки його правління залишається корисним і сприятливим для загального добробуту. Немає жодного суспільного договору про те, що васальна залежність народу може бути анульована (за винятком крайніх випадків – скандалу чи кримінального злочину), який базувався б на нескасовному дозволі представників народу. Цей погляд витікає з теологічного твердження Оккама стосовно того, що верховенство людей над людьми і речами є результатом гріхопадіння. Згідно із здоровим глуздом domіnіum не був дарований навічно всім людям, натомість спроможність привласнювати і здатність керувати завдячують своєю появою непередбачуваному випадку гріха Адама, без чого вони б не з’явилися. До гріхопадіння Адам і Єва мали абсолютну чудесну невласницьку владу над усіма речами й управляли речами за допомогою розуму, а не примусу. Вони просто використовували речі, коли мали потребу в них. Ніякої спільної власності не було ні до, ні після гріхопадіння людини. Скоївши гріх, вони отримали владу привласнювати і розподіляти речі. Позитивний закон відповідно регулює привласнення і розподіл, власність і володіння. Первинний domіnіum, що його мали Адам і Єва, був дарований Богом: влада і володіння були виразом людських установлень і волі. Мирська влада постала разом із приватною власністю і стала наслідком гріхопадіння, а тому мирське володарювання регулюється позитивним законом як протилежним природному. Саме тому мирська влада не залежить від церковного утвердження. Розвиток законності мирської влади – це розвиток, спільний для всіх людей – і язичників і християн, визнаваних Богом, – і не має жодного відношення ні до офіційної церкви, ні до надприродних дарів. Протягом XІV–XV століть логіка, теологія і політичні праці Оккама мали величезний авторитет. Його твердження стосовно папської влади були дуже популярними за часів Великого Розколу і за доби церковного реформаторства в XV столітті. Див. також середньовічна політична думка.