Ніцше Фридрих Вільгельм

(1844–1900) — німецький філософ. Уперше Ніцше помітили тоді, коли в 1869 році він став завідувачем кафедри класичної філології Базельського університету. В більшості академічної професури його ранні успіхи не викликали захвату, коли через три роки – у двадцятисемирічному віці – він опублікував свою першу значну працю «Народження трагедії з духу музики» (1872). У цій книжці, присвяченій композитору Рихарду Вагнеру, якого тоді вважали дуже суперечливим, було піддано сумніву більшу частину зроблених у ХІХ столітті висновків щодо античної Греції, походження та цілей трагедії. Книга стала об’єктом нищівної критики з боку філологів – конкурентів Ніцше. У зв’язку з прогресуючою хворобою Ніцше відмовився від сподівань покласти початок відродженню культури через освітні заклади та музичну драму Вагнера, порвав із Вагнером і в 1879 році залишив університет. Наступні десять років він прожив у південній Швейцарії та в північній Італії. Праці цього періоду залишаються ядром його спадщини: «Так говорив Заратустра» (1883–1884), «По той бік Добра і Зла» (1886), «Про походження моралі» (1887), «Сутінки богів» (1889), «Антихрист» (1895), а також автобіографія і посмертно опублікована робота «Ecce Homo» (1908). Окрім цього, на основі нотаток, залишених Ніцше, було видано твір, який назвали «Жага Влади» (1901); пізніше виявилося, що його складено переважно з тих матеріалів, які Ніцше викинув, і тому до цієї праці слід підходити обережно. У 1889 році в Ніцше з’явилися ознаки психічного розладу; останні одинадцять років свого життя він провів під опікою матері та сестри. За кілька років до цього його творчість стала привертати увагу провідних європейських інтелектуалів, а незадовго до смерті його визнали одним із найвидатніших мислителів Європи. З того часу його слава зазнавала злетів і падінь, частково через викривлене витлумачення і використання його праць нацистами. Справедливою є думка про те, що Ніцше був основоположником мислення ХХ століття. З форми творів Ніцше очевидно, що його інтелектуальні наміри виходили далеко за рамки академічної філософії. Замість тверезо-розсудливих статей ми бачимо поезію, викривальні промови, загадки, афоризми, зізнання, переплетені з абзацами, де подано узвичаєну аргументацію. За цією страхітливою мішаниною криється переконання Ніцше в тому, що його вчення має сприйматися на рівні, настільки глибшому за просто оцінний, що він змінюватиме саму природу оцінки. Замість того щоб просто інтерпретувати світ, Ніцше ставить завдання змінити його. Через це він не може переконати нас за допомогою термінів, які відображали б лише джерела і структуру світу такими, якими ми їх бачимо. Тим настійніше він прагне до того, щоб його твори настільки вразили нас, щоб змінився сам наш спосіб присутності-в-світі. Було б невеликим перебільшенням сказати, що всі читачі Ніцше в певному сенсі знаходили в текстах своє віддзеркалення. Труднощі і небезпеки такого підходу наявні в Ніцше починаючи вже з найперших його праць. У «Народженні трагедії...» він зосереджує свою увагу на ролі трагедії в створенні і підтриманні культури polis’у. Його цікавить не лише особистість, але й колектив – або, якщо говорити точніше, структура, яка уможливлює особливу культуру окремого колективу. Греки, за Ніцше, вирішили проблему, що її б ми назвали проблемою владних повноважень. Вони знайшли спосіб визначення того, що означає бути греком, – це означає спиратися лише на свої власні вчинки і ні на що інше. Ніцше доводив, що вирішальну роль у підтриманні і дієвому становленні такої самовпевненості відіграла трагедія. Коли він звернувся до сучасного йому світу, тут окреслилася та ж проблема: на що може спиратися культура без влади? Сучасний світ, за Ніцше, перебуває на межі кризи, що назрівала протягом тривалого часу і має у своїх витоках Сократові апорії та християнство. Безпосереднім виявом цієї кризи є те, що він називає «загибеллю Бога», – загальне явище, назване ним «нігілізмом». Під цим поняттям він розуміє стан, у якому люди продовжують шукати якийсь принцип владності, хоч виробити й усвідомити його неможливо. Він вважав, що такий стан справ пануватиме протягом наступних двохсот років. Теорії Ніцше грунтувалися на тому ще не перевіреному самодостатньому припущенні, що люди намагаються вберегти себе від зіткнення з реаліями свого буття. З огляду на цей напрямок своєї думки Ніцше продовжувала курс на критику ідеології, що брала свій початок від Канта і починала охоплювати соціологію ХIХ століття. «Ідоли», що їм Ніцше напророкував «сутінки», – це двоюрідні брати і сестри «фетишів», які, на думку Маркса, ховалися під виглядом предметів споживання, і «тотемів», якими люди, за Фрейдом, захищали себе від прямого зіткнення з основами цивілізації. Однак Ніцше був більш нещадний у своїй критиці, ніж Кант, Маркс чи Фрейд. У праці «Про походження моралі» він відстоює ту точку зору, що і практична діяльність, і процес пізнання світу повинні усвідомлюватися «генеалогічно» – як спільна сім’я, що походить із специфічних дій, які відображають відносини влади і особистості. Аргументи, вживані тут, – це свідома пародія і критика Гегеля. Як відомо, Гегель позначав іменами «пан» і «раб» протилежні полюси відносин, за яких пригнічуваний знаходить джерело власної свободи у своєму пригніченому становищі. У цьому ж дусі Ніцше називає мораллю «пана» і мораллю «раба» дві найзагальніші форми, що їх має мораль, і вслід за Гегелем стверджує, що підрив епістемологічних засад моралі пана закладено в логіці моралі раба. Тріумф рабської моралі для Ніцше не є кроком до нової, вищої форми свідомості. Це швидше прогресуюча зверхність такої форми особистості, яка задля збереження самоусвідомлення вимагає існування пригнічення. Пригнічення не веде, як то було в Гегеля, до свободи, але спричиняється до все більш ускладнених і глибоко внутрішніх форм самопригнічення. Ніцше простежує це в своїх двох останніх книгах «Про походження моралі». Якщо як спосіб буття-у-світі цілковито запанує рабська мораль (а Ніцше вважав, що її великий вплив зростає дедалі більше), то людське життя стане одновимірним і буде пустопорожнім повторенням одного й того ж. Якщо все формується рабською мораллю, тоді все, що робитиме людина, – це повертатиме себе в умови свого ж власного ув’язнення. На відміну від Маркса і лібералів Ніцше не вважав, що наш сучасний стан включає в себе й умови власної самотрансцендентності. Ніцше називає «жагу-до-влади» неуникною ознакою всіх дій з відтворення засад та умов, що уможливлюють її. Отже, «жага-до-влади» характеризує всі дії, включаючи й найбільш моральні з точки зору «рабської моралі». На відміну від багатьох своїх коментаторів Ніцше вважає «жагу-до-влади» не позитивною якістю, а швидше стрижнем будь-якої людської діяльності. (Німецькою мовою «влада» – Мacht, похідне від маchen – «робити»; англійською передати цей відтінок важко.) Існує велика кількість розрізнених коментарів про політичний аспект праць Ніцше. Майже всі його зауваження стосовно його сучасності є негативними, однак більшість коментаторів не помічають, що вони негативні стосовно тогочасної політики. «Настане час, – писав Ніцше 1886 року, – коли слід буде змінити погляди на політику». Його особливо засмучував розвиток тогочасної держави і європейського націоналізму, «це увічнення європейського політичного партикуляризму, дріб’язкової політики, [котра] позбавила Європу її значення, її коренів… [і] завела її в глухий кут» («Ессе Homo», «Справа Вагнера», § 2). Він виступає проти націоналізму, тому що вбачає в ньому залишковий опір, спрямований на роз’єднання сучасної держави. Він передбачає «війну, якої ще ніхто ніколи не бачив». Такі війни за «панування на землі» будуть ознакою прийдешнього століття. Ніцше вважає, що в ХХ столітті війна відбуватиметься не заради мети, вимірюваної категоріями, що їх мають люди, але скоріше для визначення того, чого коштує їх мати. У наступному столітті «концепція політики цілковито зіллється з війною в розумах і за розуми» («Ecce Homo», «Чому я є доля», § 1). У розумінні Ніцше політика й епістемологія в ХХ столітті злилися воєдино: політика – це вже більше не питання того, хто що, де й коли отримує, але питання рамок, у яких слід буде розуміти світ. Незадовго до смерті в «Ecce Homo» Ніцше затаврував свої ранні праці за їх аполітичність. Будучи на грані божевілля, він не мав ні часу, ні можливості розробити грунтовну політичну теорію. Він стверджував, що тогочасні умови руйнують старий порядок з його ієрархією і привілеями, що призвело Європу до занепаду; водночас він знав, що сучасні йому владні структури продовжують підтримувати старий устрій. Уже будучи в безнадійному маніакальному стані, він заявив у кількох своїх останніх листах, що розстріляв би всіх представників старого ладу. Він збирався зробити це для того, щоб лишилися тільки ті, хто має «право керувати». Ніцше не описав суті цього нового принципу владних повноважень. Для політики, яку він напророкував для ХХ століття, показово, що найбільш відверті практичні політичні ідеї Ніцше та його безумство збіглись у часі.