римське право

Передане наступним епохам головним чином завдяки так званому «Corpus іurіs» візантійського імператора Юстиніана, що правив у VІ столітті, є продуктом безперервного тисячолітнього розвитку правової системи, кульмінацією якого став «класичний період», що тривав упродовж перших двох століть нашої ери. Воно більше стосувалося приватного права, що мало справу з приватними стосунками між індивідами, ніж права публічного, яким керувалися державні органи, порівняно нерозвинені до візантійського періоду. Право ранньої Римської республіки V ст. до н. е. було набором неписаних звичаїв, які вважалися складовою римської спадщини і застосовувалися лише до громадян Риму (іus cіvіle, цивільне право, право для cіves, громадян). У випадках, коли звичай здавався сумнівним, вирішальне значення мало тлумачення казусів групою аристократів-патриціїв. За традицією, непривілейовані плебеї домагалися запису звичаєвого права і систематизації неясних випадків у зрозумілих писаних правилах (або leges), відомих під назвою «двадцять таблиць», затверджених народними зборами в 451–450 роках до н. е. На інших територіях республіки діяло скорочене законодавство, що охоплювало приватне право, яке значно розвинулося завдяки запровадженню юридичних механізмів. Судовий процес поділявся на два етапи. На першому з них сторони ставали перед суддею, претором, котрого обирали щороку, для встановлення в рамках закону сутності суперечки між ними, на другому – окремий громадянин, якого вибирали сторони (іudex, щось на зразок єдиного присяжного), вислуховував свідчення та докази і виносив рішення в справі. За часів пізньої республіки претор подавав справу в письмовому вигляді, цим самим закликаючи іudex засудити обвинуваченого, якщо він визнає певні твердження доведеними, або виправдати його за протилежних обставин. Ця система дозволяла претору застосовувати нові формулювання, а отже, створювати нові приписи для судового провадження, якщо він вважав це за потрібне. Вони вносилися до едикту, який оприлюднювали після того, як претор залишав свою посаду. Вважають, що система формулювання спочатку була введена для розгляду справ за участю негромадян, іноземців, до яких іus cіvіle не застосовувалося. У таких випадках керувалися іus gentіum, міжнародним правом, норми якого вважали складовими прав усіх цивілізованих людей (поняття «право, яке регулює відносини між державами», в античності не існувало). Ці норми однаковою мірою застосовувалися і до громадян, і до іноземців. Їх пояснювали як норми, що їх диктує здоровий глузд та природна розсудливість, а тому іus gentіum часто ототожнювали з природним правом. З точки зору методологічних особливостей системи приписів дивно те, що ні претор, ні іudex, ані захисники, які представляли сторони перед ними (останні навчались ораторському мистецтву), не були юристами. Та все ж починаючи із середини республіканського періоду постає коло правових експертів, адвокатів, які не відігравали формальної ролі в органах правосуддя, однак від функції визначення казусів перейшли до роз’яснення правових положень тим, хто потребував таких порад. Зацікавленість проблемами, які ставили перед ними претори, іndіces та сторони, спонукала їх пристосовувати право на основі прецедентів до нових умов, створених територіальною експансією Риму на все середземноморське узбережжя. Таким чином, римське право, як і англійське звичаєве право, детально розроблялося в процесі обговорення справ експертами-правниками, котрі потім систематизували й оприлюднювали свої висновки, авторитетність яких залежала від репутації їх автора. Коли на зміну республіці прийшла імперія, практика запровадження leges як статутів, прийнятих народними зборами, скоро припинилася. За наказом імператора Аріана (117–138 рр. н. е.) преторіанський едикт був систематизований юристом Юліаном, і його текст став об’єктом коментарів правників. Імператор узяв на себе законодавчі повноваження, і джерелом права було визнано «імператорські конституції». Хоч іноді він видавав закони безпосередньо на основі едикту, значно частіше це були його письмові відповіді або відповіді юристів імператорського суду на правові запитання чи то сторін судового процесу, чи то посадових осіб. Зазвичай такі рескрипти лише роз’яснювали існуюче право і не вносили в нього істотних змін. Головною рушійною силою розвитку права в класичний період були праці правників – попри те, перебували вони на службі в імператора чи ні, – у вигляді коментарів до едикту або звичаєвого права і зводів висновків з приводу реальних чи гіпотетичних справ. Класичні правники запровадили в римське право різноманітні термінологічні тонкощі, а до того ж зробили його занадто розгалуженим, і в середині ІІ століття юрист Гай, нікому не відомий учитель права, розробив для своїх учнів «інституціональну» систему. За системою Гая право було поділено на три розділи, що стосувалися відповідно осіб, речей та дій. Категорія осіб пов’язувалася з нормами, які регулювали різні види відносин, розглядуваних у трьох аспектах: свободи (вільні громадяни і раби), громадянства (громадяни та іноземці) і становища в сім’ї (незалежні члени родини і ті, хто підвладен іншому). Категорія речей прийняла на себе головний удар у цій класифікації. Вона включала що завгодно, якщо воно мало вартість у грошовому виразі. Гай визнавав і матеріальні, і нематеріальні речі. До останньої категорії він зараховував, по-перше, боргові зобов’язання у вигляді майна в руках кредитора, які були наслідками або угод, або порушень закону (цивільні правопорушення), по-друге, групи речей, які переходять повністю від однієї особи до іншої, такі як спадок померлого, що потрапляє до рук спадкоємців як певна цілісність. До третьої категорії належали способи діяльності та визначені різновиди діяльності. Хоча ця схема не мала значного безпосереднього впливу, її залюбки сприйняли як структуру системи приватного права загалом, тож її вплив можна помітити й у сучасних кодексах цивільного права. Класичний період римського права увінчався в ІІІ столітті появою величезних узагальнювальних коментарів Павла та Ульпіана, які тривалий час обіймали найвищі в імперії посади преторіанських префектів. Опісля того занепад стабільного управління унеможливив розвиток права. Наступні три століття – так званий посткласичний період – позначилися стрімким падінням рівня юридичної науки і розвитком так званого «простонародного права», тобто римського права, пристосованого до умов конкретних провінцій. З адміністративних міркувань імперію було розділено навпіл, однією частиною керували з Рима, іншою – з Константинополя, тож зріс і рівень бюрократизації. Процедуру формулювання замінила процедура розслідування, у рамках якої відмовилися від непрофесіоналів і всю справу слухав призначений державою суддя, який і вирішував спір згідно із законом і відповідно до фактів. Цю процедуру запозичили й церковні суди, заклавши підвалини для середньовічної римської канонічної процедури, якій притаманна наявність суддів-професіоналів, деталізованих письмових позовних заяв і письмова фіксація всіх свідчень (Див. канонічне право). У V столітті західна частина Римської імперії розпалася напередодні вторгнення германських племен, які потім заснували власні держави-наступниці. У сфері права вони дотримувались індивідуального принципу, яким самі римляни керувалися тисячу років до того, і не намагалися застосовувати германське родове право до своїх романізованих підданих. Згодом вони уклали збірки з римського права, в основу яких було покладено спрощені посткласичні переробки класичних юридичних праць та витяги зі зводів імператорських законів, переважно з кодексу Феодосія 438 року н. е. Найважливішою з-поміж цих варварських збірок була книга «Закон римських вестготів» («Lex Romano Vіzіgothorum»), оприлюднена королем вестготів Аларихом ІІ у 506 році н. е. Ця збірка з національного права галлів залишалася для Заходу основним джерелом вивчення римського права аж до ХІ століття. Східна частина Римської імперії, переважно грекомовна, продовжувала існувати до 1453 року. В 527 році Юстиніан, скориставшись відродженням юридичної науки в правничих школах Константинополя і Бейрута, уповноважив свого радника Трибоніана відродити право в його сталій формі. Найвагоміша складова його кодифікації – Дігести, або Пандекти, – антологія витягів з праць юристів-класиків, хоча третину її складають витяги з Ульпіана, а шосту частину – з Павла. Витяги зібрано в розділи, кожен з яких присвячується окремій темі, і ці розділи в певному порядку вміщено в п’ятдесяти книгах. Усі разом вони десь у півтора рази більші за Біблію, хоча тут подано всього лише двадцяту частину опрацьованих уривків. Порядок розділів такий само, як в едикті, однак у розміщенні фрагментів якоїсь очевидної послідовності не спостерігається. Упорядникам наказали позначати джерело, звідки було взято той чи інший уривок, але дозволялось і робити необхідні зміни для виключення неактуальних випадків, суперечностей, повторів. Починаючи з шістнадцятого століття обсяг так званих вставок, або emblemata Trіbonіanі, залишається предметом суперечок. Кодекс – це звід імператорських законів, що грунтуються на кодексі Феодосія, але до нього включено і багато фрагментів з пізніших законодавств, а особливо законодавства самого Юстиніана – деякі його закони стали предметом дискусій, які не вщухають починаючи з класичного періоду. Закони, розміщені в розділах у хронологічному порядку, заповнюють дванадцять томів. Два основних зводи були доповнені чотиритомною збіркою «Інституції», укладеною на основі підручника Гая. Повна праця, що пізніше стала відомою під назвою «Corpus іurіs cіvіlіs» («Звід цивільних законів»), включала також «Нові закони», або «Novels», – законодавство, запроваджене Юстиніаном у 534 році, після завершення укладання кодексу. Своєю кодифікацією Юстиніан надав усьому праву статутної форми. Розробивши її, він зробив її загалом формою свого власного права, і всі його частини (і навіть інституції) відтоді набули однакової юридичної сили. Посилання на ранні матеріали та коментарі було заборонено. Однак у дійсності величезна праця, виконана переважно латиною, справила незначний вплив на грекомовних правників східної імперії (хоча в ІX столітті з’явився грецький її варіант, «Basіlіca»). Здається, століттям пізніше було надіслано копії і до Італії, але з огляду на їх обсяг та складність ними не користувалися до часів відродження юридичної науки в Болоньї ХІІ століття. Болонські доктори ставилися до текстів Юстиніана з тим само благоговінням, що й до Святого Письма, і прокоментували весь «Corpus іurіs», забезпечивши його роз’ясненнями та перехресними посиланнями, які було зібрано у «Великий глосарій Аккурсійський» (бл. 1240). Відтоді стало неможливо зрозуміти оригінальні тексти без глосарія, він вважався дуже авторитетним джерелом і завжди копіювався разом з оригіналом. Упорядники глосарія дотримувалися тієї думки, що в «Corpus іurіs» десь можна знайти відповідь на будь-яке можливе питання стосовно права чи управління. Важливо було знайти підтвердження в тексті, але його в «Corpus іurіs» можна було знайти де завгодно. Наступні покоління ставилися до «Corpus іurіs» як до джерела відомостей, де можна знайти будь-які докази, часто не беручи до уваги їх початковий контекст. Наприклад, відомий принцип quod omnes tangіt («те, що стосується всіх, має бути схвалено всіма») походить від закону Юстиніана, у якому розглядається позиція кількох опікунів одного підопічного, які повинні одностайно погодитися на певні дії від його імені (Cod., 5.59.5.2). Сила Дігестів та Кодексу – в детально аргументованому розгляді справ. Існує дуже мало текстів, що стосуються безпосередньо джерел права, і в них навряд чи висловлюються однакові погляди. В одному тексті (Dіg., 1.3.32.1) виправдовується ставлення до звичаю як до права на тій підставі, що так само, як статути, які люди визнають шляхом формального голосування, мають зобов’язальну силу, так і те, що народ схвалює своєю поведінкою, не записуючи його, також має зобов’язувати. Однак в іншому тексті (Cod., 8.52.8) говориться, що звичай має силу лише тоді, коли він не суперечить праву або здоровому глузду. Знову ж таки, у Код., 1.14.4 констатується, що імператор має проголосити, що він обмежуватиметься рамками закону, і відтоді його влада підкорятиметься правовим нормам. З іншого боку, у Діг., 1.3.31, де спочатку посилаються на імперську практику виводити окремих осіб з-під дії окремих норм, імператор зображається як Legіbus solutus («непідвладний закону»), а в Діг., 1.4.1 констатується, що імператор тішиться силою права. Коментатори XІV та XV століть на чолі з Бартолусом із Сассоферрато встановили принципи, на які в текстах посилаються імпліцитно і які не були сформульовані чітко. На основі римського права вони створили вчене «загальне право» (іus commune) для сучасної Європи, яке, якщо не брати до уваги права канонічного, було єдиним різновидом права, що аж до XVІІІ століття викладалося в університетах (включно з Оксфордом і Кембриджем) і застосовувалося там, де місцевого звичаєвого права було недостатньо. Таке «розуміння» римського права іноді виправдовували тим, що це імперське право відродженої Священної Римської імперії, але частіше тим, що його доктрини – «письмовий аргумент» – були більш раціональними і докладними, ніж будь-яка альтернатива йому. Цей процес, спонукуваний запровадженням на континенті римської канонічної процедури, відбувався в різних країнах в різні періоди і з різним рівнем інтенсивності: поступово і спорадично у Франції, зате миттєво й повсюдно в Німеччині (бл. 1500). Англія запозичила деякі категорії римського права через трактат Бректона, написаний у ХІІІ столітті, а пізніше лорд-канцлер залучив римську теорію до створення права справедливості, однак могутність англійського неписаного права перешкоджала будь-яким загальним запозиченням, як це в XVІ–XVІІ століттях зробила Шотландія завдяки слабкості місцевого права.