Риму політична думка

Уже за часів монархії і, звісно, із заснуванням республіки наприкінці VІ століття до н. е. римляни, як видно, були спроможні сформулювати аргументи на користь або на захист діяльності у світлі чітких моральних та політичних цінностей. З ІІІ століття до н. е. збереглося кілька коротких свідчень сучасників про життєвий шлях великих людей, які дозволяють нам скласти приблизне уявлення про ці цінності. Подібні цінності можна віднайти й у творах ранніх римських письменників – і драматургів, і прозаїків. Що було б з римлянами, якби їм довелося робити ці винаходи самим, – невідомо, оскільки в ІІІ столітті до н. е. римські аристократи почали налагоджувати тісні зв’язки з грецьким світом з його давніми традиціями філософських досліджень. Близько 200 р. до н. е. в творчості ранніх римських поетів можна знайти сліди експериментів з осмисленого творення нових абстрактних іменників у латинській мові. Починаючи з цієї прогресивної події принципова особливість римської політичної думки полягає в тому, що більшість її представників брали активну участь у громадському житті і постійно намагалися пов’язувати знання, отримані в представників Греції політичної думки, із своїм розумінням римського політичного процесу. Про ранні стадії розвитку політичної думки в Римі відомо дуже мало. Грек Полібій, який брав активну участь у справах свого рідного суспільства і якого в 167 році до н. е. депортували до Риму, залишив нам чіткий звіт про римську політичну систему. На жаль, невідомо, чи читав його хтось до І століття до н. е. Однак можна помітити, що Полібій дотримувався тієї ж думки про розвиток римської політичної системи, що й цензор Катон (234–149 р. до н. е.), думки, що її пізніше запозичив і Цицерон: та римська політична система, яку вони знали, – це результат довготривалих спільних зусиль усього суспільства. Цей погляд суперечив наївній точці зору, дуже поширеній у грецьких містах, що їх устрій – це витвір окремого засновника. Схоже на те, що Полібій і Катон розвивали свої теорії в загальному контексті дискусій про змінну природу римського суспільства, що точилися в колі римської еліти в ІІ столітті до н. е. У Римі Полібій познайомився з головним своїм покровителем П. Сципіоном Еміліаном (бл. 185–129 р. до н. е.). У подорожах Еміліана супроводжував і грецький філософ-стоїк Панетій. Його зв’язок з Еміліаном став емблематичним для майбутнього, оскільки в Римі запанувала зрештою саме філософія стоїків, а не будь-яка інша з трьох основних філософських шкіл грецького світу, що постали після смерті Олександра: послідовників Платона (так звана Академія), Аристотеля (перипатетична школа) та Епікура (342/1–271/0 р. до н. е.). Знову ж таки, про характер зв’язків Панетія та Еміліана мало що відомо, однак відразу ж після їх налагодження можна виявити в Римі перші відгомони теоретичної дискусії про характер і бажаність демократії, де наводилися приклади і з грецької, і з римської історії. Цей період – епоха трибунів Т. Семпронія Гракха і його молодшого брата К. Семпронія Гракха (133 р. до н. е. і 123–122 р. до н. е.). Обидва вони намагались – і небезуспішно – реформувати певні аспекти римської політичної системи і загинули через це. Вірогідно, саме з цього і почався переворот, у ході якого на зміну республіці прийшов принципат. Цей переворот, без сумніву, спричинився до роздумів про тісний взаємозв’язок між свободою дій окремих посадовців та необхідністю запровадження якоїсь форми колективного контролю. Остаточний підсумок цих роздумів було подано в творах Цицерона. У ширших рамках римлянам необхідно було проаналізувати й усвідомити, що значить володіти імперією, яка наприкінці ІІ століття до н. е. охоплювала більшу частину Середземномор’я. Полібій був переконаний у тім, що правляча держава повинна піклуватися про добробут своїх підданих на розумних підставах і що піддані Риму теж мають право критикувати методи управління ними. На початку І століття відбулося багато масштабних повстань проти влади римлян, і саме в контексті цих подій слід розглядати творчість іншого філософа-стоїка Посидонія (бл. 135–50 р. до н. е.), учня Панетія і так само, як і той, близького друга представників римської еліти. Більшість творів Посидонія втрачено, але з уривків, які збереглися, зрозуміло, що вони охоплювали майже всі розділи географії, етнографії, природничих наук та моральної філософії включно з історією римського світу від кінця «Історії» Полібія до його часів. Посидоній змалював у загальних рисах характер залежності між правителями і їх підданими та між обов’язками, які має кожна зі сторін; крім того, він особливо переймався римською імперією, її підданими та становищем римської правлячої еліти. У цьому Посидоній не був самотнім. Як і в Греції, де праці з історії політичної думки займали місце поряд з філософськими творами (класичний випадок – Фукидід), так і в Римі написання історичних творів допомогло сформувати підхід до проблем політичного аналізу. Це особливо впадає у вічі при знайомстві з молодшим сучасником Посидонія і Цицерона, римським істориком Саллюстієм (86–34 р. до н. е.). Він обрав два епізоди недавньої історії – спробу Катиліни захопити в 63 році до н. е. владу в свої руки і війну проти африканського царька Югурти, що відбулася наприкінці ІІ століття до н. е., – головним чином для того, щоб проаналізувати поведінку римської еліти всередині країні і за її межами, але це дозволило йому також окреслити причини поступового щезання згоди, яка панувала раніше між елітою й усім населенням Риму. В загальному поясненні, викладеному у вступах до двох своїх праць з великим запалом і достатньою простотою, він пов’язує занепад політичної моралі із зажерливістю багатіїв Середземномор’я. З іншого боку, приміром, у промовах, приписуваних Марію чи Цезарю, міститься глибокий аналіз принципів розділення політичної влади в державі та меж толерантності. Загалом доба Цицерона ознаменувалася тим, що римляни оволоділи майже всіма формами ідеологічної діяльності, винайденими греками, й уперше в значних масштабах почався розвиток нових форм. Творча діяльність у всьому діапазоні тривала до часів принципату першого імператора Августа, але не довше цього. Однак за часів принципату почалося й відродження ідеологічної діяльності в грецькому світі, підкореному Римом, і було це відродження якщо не надто самобутнім, то принаймні широкомасштабним. Знову головним інструментом аналізу стали історичні праці. Для грецьких істориків від Діонісія Галікарнаського, Діодора (обоє жили наприкінці І ст. до н. е.) до Страбона (64/3 – після 23 р. н. е.) часів від Августа до Діона на зламі ІІ та ІІІ ст. н. е. римська імперія була передусім системою, яка працювала – і працювала добре, не вимагаючи подальшого обгрунтування. Цей підхід залишився чужим для латиномовних істориків, а можливо, його практичне призначення було їм невідоме. Загалом вони використовували тільки ті грецькі матеріали, що були наявні в епоху Цицерона. Їх зацікавлення були зовсім іншими. Принципат, за якого влада переходила до спадкоємця, був спочатку спадковою монархією – за висловом Едварда Гіббона, деспотизмом, що регулювався за допомогою підступних убивств. Дуже рано з’явилася зручна вигадка про те, що народ Риму наділяє верховною владою кожного наступного імператора, що й спричинилося до важливої еволюції в поглядах римлян на джерела права (Див. римське право). Еліта, та чи інша частина якої за часів республіки утримувала владу в своїх руках, беззаперечно втратила її попри те, що принципат не міг обійтися без її послуг. Цікаво те, що нові представники римської еліти дуже швидко всотували в себе ідеї традиційної аристократії. Ранній принципат стикнувся не тільки з тривалим (хоча й не надто безкомпромісним) спротивом тих, хто претендував на верховну владу, а передусім з боротьбою опозиції проти імператорів, яких вважали ворогами свободи. Однак усе залежало від особистості і доброї волі імператора. Цей факт став підгрунтям і для Сенеки, який спробував розробити теоретичні критерії оцінки поведінки монарха, і для гострішого дослідження Тацита щодо суперечностей між принципатом і свободою. Тацит (бл. 55 – поч. ІІ ст.) створив свою «Історію» (яка спочатку охоплювала період 69–96 р. н. е.) та «Аннали» (період від смерті імператора Августа в 14 р. н. е. до 68 р.) за часів правління імператора Траяна. Початок цього правління ознаменувався появою «Панегірика» Плінія Молодшого (61 або 62 р. н. е. – поч. ІІ ст.), у якому той стверджував, що Траяну вдалося примирити принципат із свободою. Однак це примирення мало не інституціональну основу, а виключно особисту. Єдиний висновок, який можна зробити з творів Тацита: ці дві речі за своєю суттю є несумісними. В одній зі своїх менших праць – в «Агриколі» – він вихваляє людину, яка була вірним слугою імператора-тирана; у «Діалозі про ораторів» він доводить, що занепад ораторського мистецтва є наслідком краху республіки. Своїм висновком стосовно того, що представник римської еліти має служити навіть поганому володарю, Тацит наближається до точки зору грецьких джерел, хоча й з іншого боку: римська імперія вимагає схвалення, оскільки це система, яка діє і в будь-якому разі не має реальної альтернативи. Найцікавішим документом ІІ століття н. е. є так звані «Роздуми» імператора Марка Аврелія, який правив у 161–180 роках. Його недовге навчання було нормальним для представника римської еліти – воно продовжувалося до 17 років, аж поки Марка Аврелія не всиновив як свого майбутнього наступника Антонін Пій, який не мав синів, та й сам був усиновлений Аріаном як наступник останнього. У процесі навчання Марк не просто всотав у себе філософію стоїків, знайому будь-якому освіченому римлянину в спрощеному вигляді, а отримав глибокі знання щодо її основних доктрин. В утопії стоїків правити повинні лише мудреці. Однак Римська імперія була не утопією і тут основним обов’язком кожного було виконання функцій, притаманних його чи її соціальному становищу в житті. У випадку Марка трапилося так, що його обов’язком стало виконання функцій римського імператора. Загалом привабливість цього боку стоїцизму для представників римської еліти очевидна. Це був світ із жорстко обмеженими можливостями для змін. І той, чиє становище було ближче до вершини суспільної піраміди, був, без сумніву, радий тому, що його обов’язком є прийняти певну посаду. Незважаючи на це Марк, як ми бачимо, страждав через свою слабкість і нікчемність. Вражає те, як широко він використовував військові метафори для змалювання свого покликання й обов’язку. Мова, беззаперечно, слугує підгрунтям для розвитку пізньої імперії, у якій всі види суспільної служби описувалися як військові. Цікавою рисою є і нетерпимість Марка, його справжнє презирство до людей, що входили в його оточення. У грецькому світі існувала давня традиція валити вину за погане керівництво правителя на погані поради придворних і рятувати установу, звинувачуючи в її неправильному функціонуванні когось іншого. Але римські імператори, здавалося б, ставилися прихильно до абсолютного характеру своєї посади та відповідальності. І доки вони залишалися язичниками, практично не з’являлося нічого подібного до теорій священного права королів.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me