канонічне право

Формальні норми християнської церкви: канонічне право справляло вплив на політичну думку в латинському християнському світі головним чином приблизно від 1100 до 1500 року. Церковні канони стосувалися особистої моральності, церковної дисципліни, справляння таїнств, статусу і повноважень духовенства. У східній [православній] та протестантській церквах канонічне право не набуло такої ваги, як у римсько-католицькій церкві за часів європейського Середньовіччя. Це було зумовлено всеосяжністю, централізованістю та довершеністю церковної влади над мирянами зі світськими правителями включно. Середньовічне латинське канонічне право складалося з ухвал ранніх церковних соборів, важливих папських декретів і вибраних dicta (висловлювань) отців церкви. Відібрані, розтлумачені, впорядковані та кодифіковані, вони були зведені в «Декрет» Граціана («Decretum», бл. 1140), у якому була зроблена спроба примирити суперечності. Західне канонічне право задумувалося як універсальний систематизований кодекс, аналогічний цивільному праву Давнього Риму (хоча, як відзначав Мейтленд, його закони були набагато недосконалішими). Тим часом папство з великим завзяттям видавало купи приписів і декретів, більшість з яких, як вважалося, заслуговували на те, щоб увійти до подальших авторитетних компіляцій – «Зводів декреталій» (починаючи з 1234 року). Вони застосовувалися в церковних судах, і їхні принципи справили значний вплив на розвиток світських кодексів, так само як і освічені церковні правники, що використовували біблійні, житійні та канонічні настанови для того, щоб надати вищого і часто новаторського смислу поняттю справедливості, застосовуваному в традиційній правовій практиці, як, наприклад, під час запровадження реформ в Англії XII століття. Сама ідея існування універсальних моральних законів, призначених для систематичного застосування в праві та в судочинстві, а також поняття про можливість змінення і вдосконалення законодавства значною мірою завдячують своєю появою канонічному праву (Див. Berman). Канонічне право виявилося авторитетним частково завдяки тому, що воно розглядало нагальні політичні питання, але також і завдяки запровадженню моделі розвитку світського устрою в її церковному викладі. Своєю вагомістю для політичної думки воно завдячує видатним творам канонічних коментаторів, особливо Хугуччіо (помер 1210 р.), Інокентія IV (помер 1254 р.), Гостієнсіса (помер 1271 р.), Забарелли (бл. 1335–1417) та Тедескі Панормітанського (1386–1445). Набагато випередивши тогочасних мирян і публіцистів, вони сформулювали засадничі принципи й окреслили основоположні риси монархії, виборів, колективістської особистості та згоди. Хоча писали вони передовсім про церкву, свої аргументи вони запозичували з теорії природного права, а ще більше – з римського цивільного права та мирського досвіду, отож переважна більшість висловлених ними ідей мала загальне значення, а отже, могла застосовуватися в світській державі. Їхню аргументацію було цілковито включено в світську політичну думку. (Див. також середньовічна політична думка.) Каноністи доводили, що духовенство вивищується над світською владою, а папа – над імператором: перший з них з огляду на релігійні чи етичні підстави може диктувати останньому, санкціонувати його дії та позбавляти його влади. Світська влада узаконюється завдяки своєму призначенню, а також, як це повинно бути, завдяки своїм намаганням відповідати йому (Див. Ullmann, «Medieval Papalism»). У відповідь на це з’явилися передчасні формулювання раціоналістичних засад світської держави. Крім того, каноністи сформулювали поняття верховної влади (suprema potestas), що стосувалося влади папи: папство – це суд найвищої інстанції, джерело законодавства, наглядач за церковним керівництвом, тоді як окремий папа може припускатися помилок і бути позбавленим влади церковним собором. Канонічному поняттю верховної влади завдячував своїми поглядами Боден. Каноністи знову стали широко відомими завдяки своїй корпоративній доктрині (Див. Gierke, pp. 238–351); до складу корпорацій, як правило, входили містечка і «колективи» (тобто ремісничі цехи, добровільні релігійні організації, братства), але каноністи передусім переймалися місцевими і гільдійськими церквами, єпархіальними філіями та чернечими орденами. Вони доводили, що ці утворення є окремим типом соціальних і правових спільнот, оскільки, не будучи державами чи політичними спільнотами, вони мають корпоративні права, обов’язки та майно, що належать усій групі як єдиному цілому, а не її індивідуальним членам. Отже, і прийняття рішень тут має бути колективним. Члени таких громад обирають своїх керівників, і відповідно до самого духу корпоративізму ті можуть робити певні речі лише зі згоди всіх. Тоді як правники-миряни запроваджували свої приписи для більшості, каноністи прагнули віддавати перевагу «більшій і розсудливішій частині» (maior et sanior pars), залишаючи за меншістю право на оскарження (Див. Tierney, «Foundations», p. 223). Виступаючи проти суворих колективних покарань, Інокентій IV стверджував, що корпорація існує лише на підставі «фіктивного права»; з іншого боку, він давав carte blanche (повну свободу) на самоутворення ремісничих цехів. Тому, напевно, не варто говорити (як це робили Гірке та Ульманн), що ця «фіктивна теорія» була знаряддям утвердження владних повноважень монарха і держави. Деякі каноністи XIV століття вважали, що папа був фактично абсолютним монархом; але Великий розкол (1378) змусив накласти обмеження на владу папи. Забарелла і Тедескі використовували корпоративну теорію для того, щоб довести, що папа повинен правити зі згоди всіх і що він має менші повноваження, ніж «уся церковна корпорація», яка може виражати себе через загальний церковний собор. Твори каноністів стали головним джерелом консиліаризму (Див. Tierney, «Foundations», pp. 220–237), а отже, опосередковано і парламентського конституціоналізму (Див. Tierney, «Religion»).