Кант

Кант Іммануїл (1724–1804) — німецький філософ. Народився і помер у Кенігсберзі (Східна Пруссія). Найвідоміші його твори – три «Критики»: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788) і «Критика здатності до судження» (1790). 1785 року Кант опублікував працю «Метафізичні засади моралі», у якій уперше висунув славнозвісне поняття категоричного імперативу – завжди проявляти «добру волю», ставитися до особистостей як до речей у собі, а не до як засобів для здійснення довільних цілей. Опісля французької революції політичні погляди Канта було викладено в працях «До вічного миру» (1795), «Метафізичні засади справедливості» (1797) і «Спір наук», провідною думкою яких є те, що політика повинна «схилятися» перед мораллю. Очевидним є засадниче політичне переконання Канта в тому, що мораль і політика мають бути пов’язані, оскільки «справжні політики не можуть зробити жодного кроку, не віддавши спершу належне моралі». Однак водночас Кант дуже чітко розрізняв мотиви моральні (вчинки на основі доброї волі або поваги до морального закону) і правові, наполягаючи на тому, що моральні і правові стимули ніколи не слід звалювати в одну купу, і доводячи в цьому зв’язку (у «Спорі наук»), що навіть зі зростанням «просвіти» і «республіканізму» кількість моральних учинків у світі не збільшиться, зате збільшиться тільки число правових учинків, які суворо відповідатимуть тому, чого досягла б за можливості чиста моральність. (Врешті-решт, чисто моральне «царство речей», очевидно, неможливо втілити в життя на землі, хоча це і мало б було так, та є підстави сподіватися на встановлення кращого правового порядку, який буде ближчим до моралі, аніж сучасні норми.) Мораль і соціальна правова справедливість мають бути пов’язані таким чином, щоб мораль формувала політику – через заборону війни, вимогу «вічного миру» і дотримання «прав людини», – не стаючи водночас політичним мотивом (адже політики не можуть покладати надій на «добру волю»). За такого співвідношення моралі і соціальної правової справедливості, які мають бути взаємопов’язаними і які водночас необхідно все ж розрізняти, може статися так, що містком до цього слугуватиме поняття «цілей»: адже загальне право і справді переслідує деякі моральні цілі (наприклад «не вбий»), навіть якщо воно має виходити з правових мотивів. Використання телеології як сполучної ланки між царинами моральною і політико-правовою не є надто радикальним нововведенням, хоча сам Кант за допомогою «цілей» об’єднував у «Критиці здатності до судження» всю свою філософію загалом. Він робив це, доводячи, що природу можна оцінювати (однак ніяк не пізнати) через цілі і функції, які неможливо пояснити механічною причинністю, і що особистості як вільні діячі мають водночас і власні цілі, котрі вони прагнуть реалізувати, і розглядають себе як кінцеву мету творіння, а в мистецтві проявляється «доцільність без цілі», що робить його хоч і не безпосередньо моральним, зате символом моральності. Зрозуміло, що якщо «цілі» можуть об’єднувати (або якщо їх можна уявити собі такими, що об’єднують) природу, свободу людини і мистецтво, вони можуть з’єднати (причому в набагато витонченіший спосіб) дві грані людської свободи, а саме царину морального і царину правового. Отже, якщо «добра воля» в царині морального може означати заборону абсолютизації принципу діяльності, що не дає можливості поважати осіб як «речі в собі», тоді телеологія Канта здатна об’єднати моральність і політичне право. Якби кожен проявляв добру волю, то всі поважали б один одного як речі в собі – звісно, як мешканці одного «царства речей»; однак хоча це і мало б бути так, у дійсності цього не відбувається через патологічний факт існування в людині природженого зла. Врешті, якщо добра воля означає повагу до осіб як до «речей у собі», і соціальна правова справедливість наглядає за тим, щоб певні моральні настанови (такі як заборона вбивства) були дотримані, навіть якщо до них і не ставляться з повагою, тоді Кантову соціальну правову справедливість можна розцінювати як часткову реалізацію ситуації, коли всі проявляють добру волю. Крім того, Кант часто вказує на те, що закон створює своєрідне середовище для прояву доброї волі, запобігаючи проявам політичного зла (як, наприклад, острах перед пануванням інших), яке може підбивати (хоч аж ніяк не зумовлювати це) людей на хибні дії. Свою позицію у відношенні до політики як до законного способу реалізації моральних цінностей Кант найкраще, напевне, підсумував у двох своїх висловлюваннях. Перше з них – з його праці «Метафізичні засади доброчесності» (1797): «У системі природи людина... мало що значить і серед інших тварин, які розглядаються як земні істоти, має пересічну вартість... Але людина як особа, тобто суб’єкт морального практичного розуму, вища за будь-яку ціну. Адже як така (homo noumenon) вона насправді не може бути оцінена як засіб для досягнення цілей інших людей і навіть для досягнення своїх власних цілей, а має бути оцінена як річ у собі». У «Спорі наук» Кант виклав цю само думку – принаймні, це виглядає саме так, – мовою політики: «Перед лицем усемогутньої природи чи швидше незбагненної для нас її верховної першопричини людська істота є всього лише якоюсь дрібничкою. Але для господарів її ж власного виду думати так само й обходитися з нею в такий спосіб – чи навантажувати її, як тварину, чи вважати її виключно знаряддям для здійснення своїх планів, чи використовувати її як мішень для вбивства в своїх сутичках з іншими – це вже не дрібничка, а заперечення кінцевої мети самого творення». З цього телеологічного погляду, господарі зневажають права людини (або, точніше, права особи), обходячись з нею як із засобом для досягнення своїх відносних цілей (наприклад для захоплення територій); війна, під час якої, на погляд Канта, людину неминуче використовують як знаряддя для досягнення аморальних цілей, спричиняється до того, що держава відкидає і скасовує мораль, тоді як у дійсності держава і законний порядок (як оцінювані речі) мають забезпечувати стабільні передумови для миру і безпеки, за яких люди можуть без жодних пересторог проявляти єдину неоціненну річ – «добру волю». Таким чином, поняття осіб як «речей у собі», які ніколи не повинні використовуватися як засоби для здійснення свавільних намірів, передбачає введення поняття «доброї волі» як об’єктивної мети, що є джерелом категоричного імперативу й обмежує рамки, у яких політики можуть діяти законно. Усупереч думці Гегеля кантіанство не є суто формальною доктриною, що в ній, говорячи мовою Гегеля, «байдужий обов’язок – це зрештою неперетравлений шматок, який застряг у шлунку». Понад те, Кант дає зрозуміти, що громадяни республіки (не просто суб’єкти) відкидатимуть війну, вмотивовану самолюбством. Таким чином, республіканізм (ізсередини) і вічний мир (іззовні) є взаємопов’язаними і цілковито нероздільними. От чому Кант говорить, що «для ладу, в якому суб’єкт не є громадянином і який унаслідок цього не є республіканським, розв’язання війни є найпростішою річчю в світі» – всупереч тому факту, що «розум як найвищий законодавчий моральний чинник цілковито засуджує війну як спосіб перевірки права». Отже, республіканське громадянство – інструмент для досягнення важливої моральної мети, що її добра воля сама по собі навряд чи коли реалізує в силу людської патології. За Кантом, зовнішнє формується внутрішнім; саме це спонукає його сказати, що найперша визначальна засада вічного миру, – це те, що «суспільний лад будь-якої держави має бути республіканським». Усе це Кант блискуче виклав на останніх сторінках «Метафізичних засад справедливості»: «Моральний практичний розум всередині нас висловлює таке неспростовне вето: війни не повинно бути ні між окремими людськими істотами в їх природному стані, ні між окремими державами, які хоч і керуються повсякчас законом, але тим не менш продовжують підтримувати зовнішні відносини між собою поза рамками закону. Для будь-кого війна не є способом реалізації своїх прав... Дійсно, можна сказати, що завдання встановлення сталого миру в усьому світі є не лише розділом теорії права в межах чистого розуму, але і її всеосяжною кінцевою метою (Endzweck)». Отже, це тільки підтверджує і поєднує в одне ціле те, про що говорилося вище: власне, сама мораль накладає вето на війну (безсумнівно, тому, що війна обходиться з «речами в собі» як із засобами, а з особами – як з усього лише предметами); миру як моральної мети можна законно досягнути за допомогою встановлення того устрою (а саме «республіканізму в усіх його формах – індивідуальній чи колективній»), який спонукає себелюбних раціональних громадян заборонити війну; вважати, що моральний закон, який забороняє війну, може бути хибним, – значить зректися розуму і скотитися назад до «природного інстинкту»; право, яке узаконює певні моральні цінності (навіть і без доброї волі), за свою «всеосяжну кінцеву мету» (Endzweck) ставить досягнення сталого миру в усьому світі. Навряд чи є ще десь у Канта інший уривок, у якому було б так яскраво і достовірно змальовано образ політики, що вшановує моральні цінності. Це і є той абзац, пророчий, але здоровий пафос якого виправдовує більш сухі розділи «Метафізичних засад справедливості». І це ще раз підтверджує те, що в жодному разі не варто ставити під сумнів: Кант – першорядний політичний філософ, чиї еволюційні політичні цілі, якби вони були реалізовані, здійснили б справжню революцію в історії.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. кант — Кант: — тут: гострий кут гори [51] — хвальна врочиста пісня духовного або світського змісту [54] Словник з творів Івана Франка
  2. Кант — Кант прізвище * Жіночі прізвища цього типу як в однині, так і в множині не змінюються. Орфографічний словник української мови
  3. кант — Облямівка; (дошки) ребро, пруг; МИСТ. канта, пісня; кантик. Словник синонімів Караванського
  4. кант — див. облямівка Словник синонімів Вусика
  5. кант — I -а, ч. 1》 Кольоровий шнурок або вузька смужка тканини іншого кольору, яку вшивають у борти, у шви одягу, найчастіше – форменого; облямівка. || Смужка, що облямовує малюнок, фотокартку тощо. 2》 спец. Ребро, пруг дошки, бруса тощо. II -а... Великий тлумачний словник сучасної мови
  6. кант — див. кайма Словник чужослів Павло Штепа
  7. кант — (лат. cantus — пісня) — старовинна триголосна куплетна пісня, яка виконувалась ансамблем співаків або хором без інструментального супроводу. Відомий з XVI ст. в Польщі, дещо пізніше — в Україні, а з другої половини XVII ст. — в Росії. Словник-довідник музичних термінів
  8. кант — (< лат. cantus — спів, пісня), -а, ч. Жанр давньої одичної поезії, віршований твір, складений з нагоди урочистої події чи свята; хорова пісня без супроводу. Там буриться похмурий амарант і айстри у покірній непокорі, останні долітовують прозорі дні вересня – ясноджерельний кант. (П-1:61). Словник поетичної мови Василя Стуса
  9. кант — кант 1. край, ріг (м, ср, ст): Марчик так плаче, зашпортався, вдарився до столу, в сам кант (Авторка) 2. запрасована лінія, стрілка (перев. на штанах)(м, ср, ст) ◊ на кант... Лексикон львівський: поважно і на жарт
  10. кант — • кант (від. лат. canlus — спів, пісня) - жанр давньої одичної поезії, віршований твір, складений з нагоди урочистої події чи свята; хорова пісня без супроводу. На Україні з'явився в кін. 16 — на поч. 17 ст. Авторами та виконавцями... Українська літературна енциклопедія
  11. Кант — (Kant) Іммануїл, 1724-1804, нім. філософ, засновник трансцендентального ідеалізму; проголошував, нібито пізнання можливе тому, що людський розум нав'язує непізнаваним самим собою речам апріорні форми й категорії... Універсальний словник-енциклопедія
  12. Кант — див. Кант, Іммануїл Філософський енциклопедичний словник
  13. кант — ОБЛЯМІ́ВКА (оздоблення у вигляді вишивки, смужки тканини, хутра і т. ін. на місцях стику або по краях одягу, взуття і т. ін.), ЛЯМІВКА, О́БВІ́ДКА, ОТОРО́ЧКА (ОБТОРО́ЧКА рідше), КАЙМА́, КАНТ, ЛИ́ШТВА, ОБШИ́ВКА, ОБШИТТЯ́, ОКАНТО́ВКА (ОБКАНТО́ВКА розм. Словник синонімів української мови
  14. кант — КАНТ¹, а, ч. 1. Кольоровий шнурок або вузька смужка тканини іншого кольору, яку вшивають у борти, у шви одягу, найчастіше — форменого; облямівка. Сухий дідок завжди був у сукняній куртці з синіми кантами (Панч, На калин. Словник української мови в 11 томах