Сиджвік Генрі

(1838–1900) — англійський філософ. Почесного професора моральної філософії Кембриджа (1883–1900) Сиджвіка ще й досі вважають сіренькою постаттю непевної пізньовікторіанської доби. Цю репутацію йому створила наступна генерація студентів Кембриджа, яка намагалася розв’язувати як окремі проблеми ті питання, що їх він вважав складовими єдиної етико-політичної системи. Сиджвік був останнім авторитетним філософом, який, подібно до Дж. С. Мілля, спробував написати засадничі праці з етики, економіки та політики – «Методи етики» (1874), «Принципи політичної економії» (1883) та «Складники політики» (1891), і водночас він залишається людиною, що поставила під сумнів визначеність теорії Бентама, економістом передмаршаллівського періоду і політологом, який уникнув впливу післямарксистської соціології. Cлаветне визначення Дж. М. Кейнса «Він ніколи нічого не робив, лише цікавився тим, чи має рацію християнство, доводив, що воно не має рації, і сподівався на те, що таки матиме» (цит. за: Skіdelskі, p. 34), що перегукується із створеним Скідельським образом Сиджвіка: «Він рухався без будь-яких зусиль – якщо й не безболісно – між кількома світами вікторіанської доби (Angst)» (р. 34), є більш ніж несправедливим стосовно активного і плідного творчого життя Сиджвіка; включення в ідеологічні та політичні дискусії привело його не до соціологічних узагальнень, як це стало звичним для ХХ століття, а до переоцінки засад політичного мислення, достатньо точної для того, щоб отримати незмінну цінність. Сиджвік був сином протестантського пастора, він ходив до школи в Рагбі разом із Т. Г. Гріном і належав до того енергійного і творчого покоління, що підтримало реформування Оксфорда і Кембриджа в 1860 – 1870-х роках, намагаючись водночас і пристосувати університети до потреб нової демократії, і винайти якусь форму світської етики, яка б замінила викриту релігію, що вичерпала свій кредит довіри. Релігійно-політичні суперечки 1860-х років окреслили висновки праці «Методи етики» з її визначенням невідповідності егоїзму як засади утилітаристської етики (Див. утилітаризм). Як сталося, запитує Сиджвік, що найвище благо можна забезпечити лише особистою самопожертвою, труднощами, що їх зазнав сам Сиджвік, відмовившись у 1869 році від стипендії дослідника. У цій книзі – а великою мірою й у всіх подальших роботах Сиджвіка з економічної та політичної філософії – досліджуються зв’язки, що їх привносять у розрахунки щодо загальної корисності, а отже, і в державну діяльність, прийняті a prіorі моральні настанови та політичні аксіоми. Його сучасники, типовим представником яких був Джеймс Брайс, відзначали, що цінність його внеску полягає в його ставленні до усталених рамок моральних і політичних розумувань: «Студент, який уже має певні знання з даного предмета..., добивається неабияких успіхів у засвоєнні величезної кількості хибних думок, що криються у викритих загальноприйнятих сьогодні уявленнях, та величезної кількості прикметних умовностей, що можуть слугувати показником амплітуди загальних тверджень» (р. 333). Саме завдяки ретельному аналізу таких понять, як «справедливість», «влада», «свобода укладання договору», економічні та політичні дослідження Сиджвіка набули своєї сталої цінності, часто краще вираженої в його есе, ніж у творах, написаних згідно з усіма правилами. Хоч він і був останнім авторитетним економістом з тих, хто обходився без математичних методів, Альфред Маршалл дав високу оцінку його аналізу функцій уряду в економіці як «набагато кращому за все, що було написано з цього приводу будь-якою з мов», а його звернення до англійської асоціації під назвою «Про економічні заперечення проти політики невтручання» стало якоюсь мірою класикою. Його «Принципи політичної економії» викликали гнів у представників Манчестерської школи у зв’язку з твердженням про те, що із суто утилітарних міркувань забезпечення економічної ефективності може вимагати значного державного втручання, але цей очевидний радикалізм був пом’якшений усвідомленням здатності демократії гарантувати застосування таких економічних важелів. У творі «Складники політики», притримуючись схеми аргументації від принципів до інституцій, він наголошує на необхідності запровадження правління висококваліфікованих і незацікавлених осіб, але на відміну від Парето та Моска не формулює якоїсь соціологічної теорії, яка б виправдовувала гегемонію такої еліти. Це перегукується з тим, що він пізніше, вже ставши провідним членом спілки лібералів і зятем майбутнього прем’єра від партії консерваторів Артура Белфура, називав «ліберальними принципами і правом голосу, що їх відстоюють торі». Попри репутацію Сиджвіка як людини, що все піддає сумніву, його динамічний злет у ролі реформатора системи університетської освіти і всеосяжність його критичних творів на політичні теми створили чимало засад для віднайдення консенсусу в питанні державності в XX столітті.