утилітаризм

Назва однієї з течій теорії моралі, що прямо чи опосередковано оцінює все розмаїття діяльності, політики, рішень і вибору на основі їх спрямованості на здобуття щастя для тих, кого заторкує та чи інша дія. Ця теорія ототожнюється з іменами Єремії Бентама і Джона Стюарта Мілля, пізніше – з постатями Генрі Сиджвіка та Дж. Е. Мура, а віднедавна – й Дж. Дж. Смарта та Р. М. Гейра. Починаючи з доби Бентама і Мілля вона завжди посідала центральне місце в моральній філософії та й нині в результаті всебічного розвитку прикладної етики, в кожній сфері якої вона слугує опорою для однієї з протилежних позицій, вона стала справляти значний вплив на моральні засади багатьох пересічних людей. Бентам стверджував, що дії є корисними, якщо вони спрямовані на здобуття щастя, і шкідливими, якщо спрямовані на шкоду комусь, і що щастя слід розуміти як задоволення, а нещастя – як страждання або відсутність задоволення. Насолоду і страждання слід оцінювати чи зважувати за допомогою обчислення міри щастя чи нещастя (наприклад їх інтенсивності, тривалості і ступеня довершеності), що уможливлює приписування насолоді і стражданням якихось одиниць виміру чи якоїсь спільної цінності і дозволяє підсумовувати їх разом. Ці обчислення є нейтральними стосовно особистості, тож їх можна прикладати до різноманітних видів задоволення різних людей, а водночас вони чутливі до інтенсивності, тож дають змогу осягнути різну міру насолоди різних людей. Масштабність, чи загальна кількість людей, заторкнутих якоюсь дією, є важливою складовою цих обчислень. Звідси істинний стан справ визначається шляхом складання одиниць виміру, або ж визначення загальної цінності всіх насолод і страждань, які приносить різним людям окрема дія: дія є корисною, якщо вона спричиняє безумовне переважання насолоди над стражданнями. Кінцева мета – забезпечення максимального задоволення, тобто якнайбільшого можливого переважання насолоди над стражданнями в усіх людей, заторкнутих конкретною дією. Формула «якнайповніше щастя для якнайбільшого числа людей» якраз і виражає цю мету, тож ті соціальні, політичні і правові реформатори, які згуртувалися навколо Бентама, і поширювали цю формулу, що вимагає змін у суспільстві (Див. філософський радикалізм). Попри деякі застереження Джон Стюарт Мілль прийняв загальну позицію Бентама включно з його гедонізмом і тією точкою зору, що наші дії цілковито мотивуються насолодою або стражданнями. Однак Мілль намагався розрізняти якість і кількість насолоди та пробував говорити про насолоду вищу і нижчу. Це якраз і становить складність, оскільки неясно, чи можна довести різницю в якості задоволення (з огляду на те, що задоволення завжди є задоволенням, хоча джерела його можуть бути різними) і чи годиться саме таке розрізнення для підрахунку, що уможливлює приписування насолоді якихось одиниць виміру чи якоїсь цінності, а звідси й дає можливість підсумовувати чи зіставляти задоволення в позаособистісному контексті. Класичний утилітаризм Бентама і Мілля є формою прикладного утилітаризму (щоправда, стосовно такого витлумачення спадщини Мілля раз-у-раз висловлюються сумніви), і цей різновид утилітаризму, згідно з яким дія є корисною, якщо вона дає принаймні такі ж позитивні наслідки, як і альтернативні їй дії, сьогодні протиставляється іншим його різновидам, таким як нормативний утилітаризм та теорія утилітарної генералізації (а також мотиваційний утилітаризм). Згідно з положеннями нормативного утилітаризму дія є корисною, якщо вона відповідає нормі, загальне додержання якої приносить (або має принести) позитивні наслідки. Точка зору прибічників цього різновиду теорії, яка існує в багатьох формах, полягає у зміщенні наголосу зі значення наслідків дії на роль (наслідки) відповідності правилам для визначення корисності дії. Згідно з положеннями теорії утилітарної генералізації дія є корисною, якщо це такого роду дія, яка приносить (чи має принести) позитивні наслідки за умови, що подібні дії виконуються повсюдно (або зазвичай). Точка зору прибічників цього різновиду теорії полягає в розгляді корисності дії як функції не її поточних наслідків, але її наслідків для гіпотетичної ситуації, за якої дії такого роду виконуються повсюдно (або зазвичай). Залишається предметом суперечок питання про те, чи не є теорія утилітарної генералізації різновидом нормативного утилітаризму і чи не зливається нормативний утилітаризм з прикладним утилітаризмом. Таким чином, термін «утилітаризм» стосується не єдиної теорії, але пучка теорій, що є варіаціями на тему корисності. Ця тема включає такі чотири складники: 1) компонент наслідковості, відповідно до якого корисність у певний спосіб пов’язується із спричиненням позитивних наслідків; 2) компонент цінності, згідно з яким позитивність чи негативність наслідків слід визначати за допомогою певних стандартів внутрішнього задоволення; 3) компонент масштабності, за яким саме ті наслідки дії, які заторкують, сказати б, кожного, а не лише самого діяча, є відповідними встановленим критеріям корисності; 4) принцип корисності, згідно з яким кожен намагається домогтися найвищого внутрішнього задоволення, що визначається на основі стандартів корисності. Позиція речників прикладного утилітаризму стосовно того, що дії є корисними чи шкідливими виключно в силу позитивності чи негативності їх наслідків, охоплює всі ці чотири компоненти. У них компонент наслідковості є консеквенціалістським, тобто це положення про зумовленість корисності чи шкідливості дії виключно їх наслідками. З приводу самого консеквенціалізму ведеться широка полеміка, він піддається критиці, але при цьому майже не заторкуються загальні труднощі стосовно визначення моменту виникнення наслідків дії або, наприклад, місця обставин у консеквенціалістських підрахунках її корисності. З одного боку, саме ці питання порушуються у зв’язку з консеквенціалізмом незалежно від питання про його включення в рамки прикладного утилітаризму. Раніше зосереджувалися на обстоюванні консеквенціалізму на противагу протилежним концепціям стосовно того, що дозволяє вважати корисні дії корисними, і на противагу звинуваченням у тому, що консеквенціалізм оперує категоріями хибної свідомості (він не припускає жодної категорії дії як шкідливої незалежно від її наслідків) і віддає людину на поталу зловмисникам (які покладаються тільки на виникнення наслідків альтернативної дії, гірших за наслідки дії, здійснення якої вони очікують від іншого). Проте, понад те, ці питання зосереджуються довкола ще більш спірного звинувачення в тім, що консеквенціалізм відмежовує людину від безлічі її планів, обов’язків і зв’язків, а звідси і підриває її цілісність та недоторканність, оскільки людина має не турбуватися більше про себе шляхом розроблення своїх власних планів, а втілювати в життя чиїсь прожекти, оскільки так диктують наслідки (Див. Williams у: Smart and Williams). З іншого боку, існують і такі питання, що їх порушують у зв’язку з ухилом прикладного утилітаризмом у бік консеквенціалізму. Колись це відповідало головним чином природі, місцю та вагомості моральних і соціальних норм в самому прикладному утилітаризмі; сьогодні це відповідає головним чином природі, місцю і вагомості особистих моральних прав в утилітаризмі загалом. Для консеквенціалізму важливо визначити, що таке є наслідки, а не кого чи що вони вражають, хто і яке задоволення отримує від цього, тож з огляду на обчислення корисності в позаособистісному контексті його речників звинувачували в неспроможності серйозно підходити до проблеми окремості особи, тобто в нездатності розглядати людей як належить – як автономних осіб за своїм власним правом – осіб зі своєю власною індивідуальністю, планами, турботами і природженою гідністю. Точаться гарячі суперечки про те, наскільки обгрунтованими є ці звинувачення проти утилітаризму; та їх розмах посприяв розробленню системи індивідуальних моральних прав на захист особи (Див. Dworkin). Усі концепції прикладного утилітаризму (та й усі утилітаристські концепції загалом) повинні містити стандарт внутрішньої корисності з огляду на необхідність оцінювати корисність наслідків дії. Можна провести дуже широке розмежування між гедоністичними і негедоністичними, чи ідеальними стандартами, хоча подальше розмежування існує й усередині кожної з цих категорій. Гедонізм може включати лише фізичне задоволення; або ж він має, як для Бентама, охоплювати і такі (як прийнято вважати, вельми слизькі) речі, як вигоди і переваги. І Мілль, і Сиджвік приймали стандарти задоволення, хоч і з деякими розходженнями: якщо Мілль класифікував почуття задоволення за їх якістю, то Сиджвік на додаток до окреслених ним стандартів задоволення і незалежно від них увів принцип справедливості з огляду на очевидний для його теорії інтерес до розподілу і максимізації задоволення. Розходження існують і щодо категорії ідеального. В. Т. Стейс сформулював свої стандарти корисності у світлі поняття про щастя, яке включає задоволення, але не вичерпується ним, тоді як Гастингс Решделл і Дж. Е. Мур стверджували, що безліч речей окрім задоволення і/або щастя є корисними самі по собі (наприклад потяг до краси). Обидві сторони доходять згоди щодо істинності тих речей, які є внутрішньо корисними, а саме певних станів психіки чи свідомості, колективно віднесених до станів відчуття «насолоди», «щастя» тощо. Нещодавно осторонь поглядів на цінність і корисність, але з огляду на ментальний стан відбувся зсув до врахування поняття задоволення інтересів, де «інтереси» є родовим терміном, що охоплює все розмаїття бажань та уподобань. Відтоді питання про те, задоволення від яких бажань – теперішніх, майбутніх, раціональних – ми маємо максимізувати, набуло першочергової ваги, тож теоретики, які просуваються в цьому річищі, з огляду на проблеми з теперішніми і майбутніми бажаннями врешті-решт зосередили на раціональних, або обгрунтованих бажаннях. Виникла необхідність у розробленні і доведенні докладної ціннісної теорії, у якій буде рішуче відкинуто раціональні бажання. Залишається дуже спірним і питання про те, чи дійсно прихильники урахування ментального стану чи раціональних бажань мають змогу обчислювати цінність і корисність щастя та задоволення бажань або, сказати б, порівнювати їх у позаособистісному контексті; а також чи справді здатні вони це робити, хоч утилітаристи та економісти завзято приступили до опрацювання цих важливих питань. Компонент масштабності в прикладному утилітаризмі охоплює всіх людей, заторкнутих певною дією, причому охоплює всіх однаково – тією мірою, наскільки вони заторкнуті цією дією. Але чи включати сюди тварин? Бентам гадав, що це слід робити, оскільки, як він твердив, тварини здатні відчувати біль; та якщо обчислення цінності зводиться до рівня задоволення бажань, то неочевидно, щоб тварини були здатні мати раціональні бажання. Так само неясно це й щодо немовлят, розумово відсталих людей та осіб, що перебувають у коматозному стані (вони не підходять під жоден із Бентамових стандартів). Складовою проблеми, як це зрозуміло з нескінченних суперечок, є питання про те, кого чи що слід розглядати як особу; для цього потрібно розробити і довести критерії визначення особи. Деякі стандарти внутрішньої корисності необхідні для застосування принципу корисності, оскільки таке абстрактне формулювання, як вимога «завжди максимізувати чисту корисність», не дозволяє зрозуміти, що ж саме слід максимізувати. Стандарт корисності уможливлює конкретне, прикладне формулювання, таке як вимога «завжди максимізувати загальний рівень задоволення бажань». Принцип корисності є принципом максимізації, що змушує його прибічників максимізувати у світі, у якому їх стандарти корисності визначаються як внутрішньо корисні; а у випадку прикладного утилітаризму цей принцип застосовується безпосередньо до дії. Ця остання позиція зумовлює певні труднощі: безпосереднє застосування принципу корисності на основі певної послідовності зумовлених одна одною дій може а) йти врозріз з «усталеними моральними принципами» (в окремих випадках корисність можна максимізувати, наприклад, шляхом завдання комусь шкоди) та б) виявитися не в змозі забезпечити граничну корисність, навіть якщо можна домогтися максимальної корисності в певних окремих випадках (людина, яка прагне стати боксером, виявляє, що тоді, коли їй треба було тренуватися, вона повсякчас бажала займатися чимось іншим, отож хоча вона завжди максимально задовольняє свої бажання в окремих випадках, вона ніколи не сповнить свого найвищого бажання стати боксером). Зіткнувшись із цими та іншими труднощами, Р. М. Гейр та інші утилітаристи перейшли до дворівневої системи оцінювання моральних принципів, перший, чи інтуїтивний, рівень якої є різновидом нормативного утилітаризму, а другий, чи критичний, – різновидом прикладного утилітаризму. Наріжним каменем дворівневої системи Гейра є те, що на критичному рівні людина застосовує критерії прикладного утилітаризму для вибору таких дороговказів, які на інтуїтивному рівні керують її життям; вибрані дороговкази і будуть тими принципами, прийняття яких широким загалом дозволить максимізувати корисність. Таким чином, якщо ці дороговкази будуть вибиратися з огляду на обставини, ми, вірогідно, віднайдемо в них себе, а діяльність на їх основі, як здається, забезпечить нам найбільший шанс зробити правильну річ, тобто вчинити дію, загальні наслідки якої є принаймні корисними настільки ж, як і наслідки будь-якої альтернативної їй дії. Теорія Гейра є лише опосередковано консеквенціальною – у тому, що вона виключає далекосяжну апеляцію до наслідків дії на інтуїтивному рівні; а це дозволяє гранично усунути розбіжності із «загальною думкою». Оскільки в теорії не застосовується принцип корисності на основі послідовності зумовлених одна одною дій на інтуїтивному рівні, вона уникає й інших каменів спотикання, що випливають із його застосування.