філософський радикалізм

Доктрина англійського походження, яку пов’язують із послідовниками Єремії Бентама і Джеймса Мілля, а особливо Джона Стюарта Мілля. У ній утилітаризм Бентама поєднався з класичною політичною економією, розробленою Адамом Смітом, Мальтусом і Рікардо, правознавством, запропонованим Бентамом і Джоном Остіном, які намагалися вдосконалити право, і логічним обгрунтуванням потреби в демократії, що її сформулювали Бентам і Джеймс Мілль. Хоч учення філософського радикалізму виходило з філософської та економічної теорії, воно було пов’язане і з практичною діяльністю; воно забезпечувало обгрунтування необхідності внесення докорінних змін в усталений державний лад, який дожив до початку XIX століття, і було тісно пов’язане з реформаторськими рухами, що стояли в опозиції до земельної аристократії, економічних монополій та офіційної церкви. Найбільший наголос було зроблено на прискоренні розвою з метою перетворення традиційного аристократичного ладу на сучасне світське демократичне ринкове ліберальне суспільство. Найважливішою складовою філософського радикалізму був утилітаризм, оскільки він став філософською засадою для всього іншого. Для прихильників утилітаризму аксіомою стало те, що всі люди прагнуть максимального щастя для себе, тож завдання уряду полягає в сприянні тому, щоб якомога більша кількість людей зажила якнайбільшого щастя. Утилітаризм покладався на індивідуалізм і психологічні передумови, про які говорив іще Гоббс; він протистояв традиції і теоріям природного права, а до того ж неявно критикував релігію. Практичним наслідком утилітаризму став підрив основ легітимності існуючого ладу, проте він висунув засадничі принципи, на основі яких було окреслено інші, альтернативні підходи, тож ці принципи і стали їх обгрунтуванням. Філософський радикалізм також включав правознавство Бентама, яке було різко критичним у відношенні до загального права з огляду на його традиційність, суперечливість, неясність і складність для розуміння (Див. закон). Зокрема Блекстоуна критикували як провідного апологета загального права і ревнителя професії правника, що від неї залежав доступ народу до закону і правосуддя. Утилітарне правознавство Бентама включало також протидію оперуванню поняттями природних теорій включно з природним законом і природними правами людини, оскільки вони були вкрай розмитими і надавали незаконні підстави для винесення свавільних рішень. Як альтернативу цьому Бентам створив таку систему правознавства, яка могла похвалитися раціональністю і ясністю – якостями, що їх можна було б домогтися за допомогою кодифікації. Третім основним складником філософського радикалізму стала політична економія з її індивідуалізмом і приверненням уваги до принципу отримання максимального задоволення, яка була подібною до утилітаризму. Принципи політичної економії були несумісні з монополізмом і протекціонізмом, імпліцитно вони протистояли економічним засадам влади аристократів; це дозволяло уподібнити її до інших складових філософського радикалізму. Прихильники філософського радикалізму вели послідовну агітацію проти протекціоністських зернових законів. Четвертим і, вірогідно, найбільш очевидним складником філософського радикалізму стало обгрунтування потреби в демократії, що його можна знайти в «Плані парламентських реформ» (1817) Бентама і в «Нарисі про правління» (1820) Джеймса Мілля, який став, за словами його сина, підручником для філософських радикалів. Мета політики полягає в забезпеченні відповідності інтересів тих, хто править, і тих, ким правлять. На заваді цьому постає наявність шкідливих інтересів, тобто інтересів, які відмежовують їх носіїв від усіх інших осіб і спільноти. Отже, виникає необхідність не дозволяти особам із шкідливими інтересами зловживати владними повноваженнями для отримання зиску. Аристократичний лад слугує найяскравішим прикладом щодо діяльності посадовців-грабіжників, які використовують владні повноваження для того, щоб здобувати синекури і посади в державному бюрократичному апараті, у церкві, в армії – як зрозуміло, решта народу не поділяє цих інтересів. Щоб запобігти цьому, слід було зірвати плани осіб із шкідливими інтересами за допомогою запровадження представницької системи, заснованої на універсальних, або загальних інтересах усього народу. Цього можна домогтися шляхом запровадження демократичних механізмів контролю за посадовцями і забезпечення переважання інтересів усього народу. Щоб добитися цього, необхідно здійснити органічну реформу, тобто докорінно змінити суспільний устрій; така реформа мала ввести значно розширене, бажано загальне виборче право, періодичні вибори і таємне голосування – одним словом, демократію. Віра лише в деякі з цих ідей не може перетворити особу на філософського радикала. Було багато таких людей, які обстоювали одну або декілька цих складових філософського радикалізму, водночас відмовляючись від інших, однак не можна вважати, що вони належать до цього руху. Більшість політичних економістів, наприклад Мак-Куллох і Нассау Старший, не були ні прихильниками утилітаризму, ані радикальними демократами, але так само вони не були і філософськими радикалами. Були утилітаристи, які відкидали демократію і, відповідно, виводили себе за межі філософського радикалізму, як, наприклад, Вільям Пейлі та Джон Остін за тих часів, коли він писав працю «Царина визначеного права» (1832). Деякі реформатори права, в тому числі і критики загального права, не були ні демократами, ані утилітаристами і, відповідно, не були і філософськими радикалами – наприклад Макінтош і Броугем. Були також радикальні демократи, які відкидали утилітаризм і політекономічні вчення, та вони були ким завгодно, але тільки не філософськими радикалами, як, наприклад Гетерингтон і чартисти. Тож Бентам, Джеймс Мілль і Джон Стюарт Мілль виділялися з-поміж уславлених наукових діячів якраз своєю прихильністю до всіх складових доктрини філософського радикалізму. Хоча Бентам і Джеймс Мілль були ідеологічними архітекторами філософського радикалізму, варто зазначити, що вони самі не вживали цього терміна, який став винаходом істориків, котрі прагнули ототожнити ідеї, які сприяли зростанню лібералізму в політиці та економіці, з певною групою мислителів (Див. нижче). Одначе термін «філософський радикал» був ярликом, що його начепили на себе Джон Стюарт Мілль та його однодумці, для яких він мав специфічне значення, оскільки не охоплював декількох доктрин, котрі були віднесені до філософського радикалізму пізніше. Цей термін стосувався невеличкої групи радикальних журналістів і політиків, які хоч і прийняли утилітаризм, правознавство у викладі Бентама, принципи політичної економії, мальтузіанство й усвідомили потребу в демократії, але відзначалися вірою в те, що може і має бути сформована парламентська партія, першочерговою метою якої стало б здійснення демократичної конституційної реформи. (Поряд із Джоном Стюартом Міллем найвизначнішими учасниками цього гуртка були Джордж Гроут, банкір, депутат парламенту, який пізніше зажив слави як автор «Історії Греції»; Гаррієт Гроут, хазяйка філософсько-радикального салону; сер Вільям Моулсворт, член парламенту, який фінансово підтримував філософсько-радикальні журнали, сам дописував до них, а пізніше став видавцем і редактором «Праць Томаса Гоббса»; Френсис Плейс, організатор і памфлетист; і Джон Ройбак, член парламенту, реформатор колоній, а пізніше визначний критик політики щодо Криму.) Як філософські радикали Мілль та його прибічники розробили засади і стратегію парламентської партії, пов’язаної з демократією на противагу партії аристократів. Протиборство демократії й аристократії було основним питанням; усі інші проблеми вважалися похідними або відносно несуттєвими. Це питання було основоположним, оскільки воно відображало соціальну реальність, що полягала в протистоянні аристократії і народу. Тому пропонувалося й очікувалося перегрупування партій. Була визнана необхідною злука двох авторитетних партій, оскільки в обох домінували аристократи й обидві представляли інтереси аристократів. Перегрупування відкрило б можливість для виникнення радикальної демократичної партії, яка мала представляти народ на противагу єдиній аристократичній партії. Усередині партій виникнув би конфлікт між тими, хто захищав аристократичні принципи – їх називали «філософські торі», – і прибічниками принципів демократії, тобто філософськими радикалами. Це перегрупування також дозволило б партіям відобразити і реальну дійсність, і чисті принципи. З цієї точки зору, доктринальні партії, що відстоювали крайні позиції, висували найбільше претензій на законність; тож не дивно, що філософських радикалів називали ультра і доктринерами. За цих часів (1824–1840) Джон Стюарт Мілль ставився вороже до центристських партій і критикував примиренців та опортуністів-пристосуванців як безпринципних людей. Таке розуміння відрізняло філософських радикалів від радикалів іншого гатунку – таких як Томас Пейн і його послідовники, чий радикалізм базувався на вірі в природні права, – від тих, хто присвятив себе окремим питанням і для кого процес демократизації був лише засобом для досягнення своїх особливих цілей, і від таких осіб, як Картрайт або Коббет, які виправдовували свою віру в конституційні зміни на тій підставі, що це буде відновлення народних інституцій, котрі існували в сиву давнину (Див. радикали англійські). Упродовж 1830-х років філософські радикали сформували невелику фракцію в Палаті громад і проводили гучні кампанії в популярних газетах; з огляду на співвідношення партій у Палаті громад вони могли сподіватися на успіх. Однак ці надії розвіялися, оскільки піднесення чартизму, агітація проти зернового закону та інші політичні колізії змусили їх розчаруватися і зрештою призвели до розпаду їх крихітної фракції. Назва пережила крах малої «доморощеної» філософсько-радикальної партії. Термін «філософський радикалізм» був прийнятий багатьма пізнішими істориками, особливо Елі Галеві, чия праця «Формування філософського радикалізму» («Formation du radicalisme philosophique») вийшла в світ у 1904 році і в 1928 році була перекладена англійською мовою. Можливо, такому перебігу подій посприяв Мілль, який у своїй «Автобіографії» (1873) привернув увагу до своєї ранної політичної діяльністі. На противагу точному визначенню Мілля загальноприйнятим виявилося широке визначення Галеві, яке охоплювало погляди Бентама, утилітаризм, лібералізм, доктрину laissez-faire (невтручання) та узагальнений радикалізм. Найбільш показовим критичним нападкам піддавали доктринерство філософських радикалів центристи, пов’язані з партією вігів. Френсис Джеффрі гадав, що вони обстоювали громадянський конфлікт й ускладнювали справу примирення класів і партій. Багато претензій висував Маколей: вони використовують дедуктивну аргументацію, яка неприпустима в політиці; вони схожі на пуритан XVII століття і на якобинців; їх підтримка перетворювала добрі справи на предмет глузування; вони були пихаті і нетерпимі; вони зробили реформаторський рух надто революційним. Деякі зауваження з наведеної критики повторив у менш красномовних висловах Стівен у своєму творі «Англійські утилітаристи» (1900). Виходячи з іншої точки зору, Карлайль обрушив свій гнів на філософський радикалізм за його індивідуалізм, байдужість до духовних потреб та обстоювання ним ринкової економіки. Маркс же розглядав філософський радикалізм як суто буржуазну ідеологію.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me