Філмер Роберт, сер

(1588–1653) — англійській політолог і полеміст. Захисник священного права абсолютизму і критик «популістських» теорій і концепцій суспільного договору, Філмер є прибічником «патріархальної» політичної теорії і відомий головним чином як автор твору «Patriarcha» («Патріархія»), виданого після його смерті в 1680 році (цей твір критикував Локк у своїй праці «Два трактати...»). Філмер був найстаршим із вісімнадцяти дітей у родині; у 1604 році він вступив до Триніті-коледжу (Кембридж), але не закінчив його, та в 1613 році таки став адвокатом. У 1618–1619 роках Яків I удостоїв його лицарського звання; 1629 року Філмер успадкував родинний маєток в Іст-Сатн-парку (поблизу Мейдстоуна, Кент), де мешкав до кінця свого життя. Його дружина Енн, з якою він одружився в 1609 році, була дочкою й одним із спадкоємців покійного Мартіна Гетона, єпископа міста Ілай. Упродовж усього свого життя Філмер обертався в колах вищого духовенства, любителів старовини і літераторів. Хоча твір «Patriarcha» було видано останнім, він став найпершим з численних політичних творів, написаних сером Робертом, однак за його життя усі інші його праці крім одної-єдиної з них виходили в світ як анонімні твори. У творах Філмера серед іншого можна знайти юридичний та історичний захист верховенства монархії над парламентом, критику Аристотеля і деяких найвідоміших тогочасних політичних мислителів (у тому числі Гоббса, Мільтона, Гроція, Філіпа Гантона та Генрі Паркера), обачливе обгрунтування необхідності підкорятися владі Кромвеля та добірку цитат з Бодена, покликану довести, що політична влада завжди була абсолютною. Всі ці праці грунтувалися на аргументації, а в деяких випадках і виходили із рукописного тексту «Patriarcha». Решта опублікованих творів Філмера складається з роздумів про чорну магію, виступів на підтримку розповсюджуваної практики лихварства, «Доповіді про владу і загальне право» (видано як анонімний твір у 1680 році, спершу його приписували серу Джону Монсону). Теорії Філмера, що є сумішшю біблійної історії, висновків про структуру суспільства, виведених із природи домашнього господарства, слушних доводів стосовно тверджень, а також пояснень щодо функціонування суспільного устрою Англії, зрештою були засновані на введеному Боденом понятті суверенності. Будь-яка влада, стверджував він, є абсолютною і неподільною, вона завдячує своїм існуванням та природою Богові, веде свій початок від установлення Богом «патріархальної» влади в особі Адама, передається далі через спадкоємців цього первинного дару і продовжує залишатися недоторканною, поки ці спадкоємці відомі (Див. патріархалізм). У своїй аргументації Філмер виходив не з використання поняття батьківства як метафори чи аналогії, а з ототожнення патріархальної і політичної влади. Після розподілу світу між синами Ноя, наступного виникнення окремих націй за часів будівництва Вавилонської вежі й остаточної втрати тотожності істинними спадкоємцями цих правових титулів уся влада – у тому числі й влада удачливих загарбників – залишалася патріархальною за своєю природою. Це отримує безнастанне підтвердження в біблійній історії євреїв, світській практиці, філософії стародавньої Греції та Риму, а також у політичній історії Англії. Королівська влада, доводив сер Роберт, так само як і батьківська, завжди була абсолютною, і той, хто має таку владу, несе відповідальність лише перед Богом. Заперечувати або бодай піддавати сумніву право монарха означало нехтувати велінням Божим. Наводячи один з рідкісних прикладів справжньої доктрини «неспротиву» в тогочасній політичній думці, Філмер вважав, що правителі вповноважені вимагати покори від своїх підданих, навіть якщо їхні накази і суперечать закону Божому. Із цього випливає, що такого поняття, як «тиранія», не існує і що будь-які прикрощі, які походять від правителя, схвалено Богом, котрий використовує людську владу для встановлення свого незбагненного порядку. Теорії Філмера стали важливим прикладом захопленості політичних мислителів XVII століття питанням про походження влади: вважалося, що в разі визначення витоків політичної влади (або конкретних інституцій) прояснилися б і їхня природа та функції. З огляду на це Філмер критикував доктрини суспільного договору, замінюючи природний стан природною владою батьків. Усі теоретики владних повноважень народу, хоч і такі різні між собою, як Суарес, Гроцій, Мільтон і Гоббс, робили хибне й блюзнірське припущення про те, що люди мали «природну свободу» й усі разом були колись достатньо вільними для того, щоб на добровільній основі встановити політичну владу. Філмер вважав, що це просто не відповідає дійсності, оскільки люди завжди народжуються в сім’ях і є природними й законними підлеглими своїх батьків. Крім того, законним може бути лише договір, прийнятий одноголосно; будь-яка форма мажоритарної угоди призводить до неприпустимого заперечення свободи інакодумства, та й одностайності угоди добитися неможливо. Більше того, посилання на «первинний договір» зрештою слугує спростуванню їхніх власних принципів і підтверджує патріархальні позиції Філмера, оскільки це дозволяє актам одного покоління – покоління учасників первинного договору – обмежувати свободу наступного покоління – своїх спадкоємців. Приватне землеволодіння становило предмет особливої зацікавленості для теоретиків природного стану, які, за Філмером, дозволяли людській інституції – праву власності – заміняти собою те, що було встановлено Богом, – спільне право. Зазвичай, заяви про природну й первинну свободу і права на особисте майно було прийнято використовувати для виправдання необхідності обмеження політичної влади. (Гоббс у цьому сенсі був рідкісним винятком, тож, критикуючи Гоббса, Філмер вказує на це як на суттєву суперечність.) Сер Роберт наполягав на тому, що будь-яка спроба визначити політичну владу або накласти обмеження на неї спричиниться до встановлення обмеженої чи мішаної монархії, що означатиме порушення суверенності і, отже, порушення основоположних структурних принципів правління, заперечуватиме можливість існування верховної влади і призведе до виникнення анархічного та недієздатного ладу. Єдиною можливою альтернативою цьому є абсолютна, монархічна й патріархальна влада Адама; найслабшими ланками в цій аргументації були концепції приписового узаконення та узурпації. Не важить, писав Філмер, як люди приходять до влади: шляхом успадкування, виборів, отримання в дар чи завоювання; так само не суттєво, в якій формі здійснюється влада: монархічній, аристократичній чи демократичній. Єдине, що має значення, – це те, що зміст і природа влади є патріархальними і Богом установленими. З огляду на це Філмеру вдалося справитися з конфліктом періоду Interregnum (міжцарів’я), з яким стикнулися роялісти, й довести необхідність упокорення Кромвелю, залишаючись відданим Карлу Стюарту, котрий перебував у вигнанні. Як слушно підмічали пізніше його критики, це коштувало йому злиття його доктрин, які зрештою вилилися в теорію неписаного закону про священне право, до якої патріархальна влада Адама і таке інше не мали жодного стосунку. Політичні праці Філмера були перевидані в 1679 та 1680-х роках – тоді ж було вперше опубліковано «Patriarcha» – внесок роялістів у полеміку стосовно позбавлення прав. Їхню вагомість було визнано відразу, тож вони стали об’єктом критики для Джона Локка, Елджернона Сиднея та інших. Основні критичні зауваження полягали в тому, що слід відмежовувати політичну владу від патріархальної (чи сімейної); це було важливим і новим для тих часів формулюванням необхідності «розрізнення держави і суспільства» – підтвердженням на цій міцнішій основі природного стану та договірних теорій походження влади і переходом від статичного і суто генетичного погляду на історію та відповідного способу аргументації до більш динамічної і раціоналістичної концепції політики. У зв’язку з цим виникла потреба у відповіді Філмеру, що й стало підмурівком для чіткого окреслення знайомої нам «сучасної» форми політичного дискурсу.