радикали англійські

(1789–1815) — Упродовж останнього десятиліття вісімнадцятого століття в Англії відбулася широка публічна дискусія, присвячена обговоренню політичних принципів; велася ця дискусія в памфлетній літературі, яка вимагала різного роду політичних перетворень. Ця дискусія продовжувалась і на зібраннях безлічі нових радикальних політичних об’єднань, що мали на меті розповсюджувати цю літературу і боротися за здійснення парламентської та виборчої реформ. Цей рух всотав у себе здобутки кількох етапів розвитку радикальної думки впродовж попередніх десятиліть. Значна частина критичних висловлювань на адресу уряду, особливо з боку опозиціонерів-вігів та розкольників, які співчували своїм побратимам-пуританам, а також тих, чиї комерційні та ділові інтереси постраждали, були навіяні американською революцією. Багато людей розцінювали цю революцію як провісника нової ери, настання якої зумовлювалося відмовою від монархічної форми правління на користь республіканської і демократичної. Революція і полемічні твори раннього Вілкса, у яких права громадянина конкурували на рівних з владою парламенту і корони, відродили давні традиції політичної думки, тобто концепції «істинних вігів», «державників вісімнадцятого століття» та «аграрної партії». Це повертало до творів Гаррингтона, Локка, Мільтона і Сиднея і доводило, що запровадження свободи громадян потребує і наявності потужного прошарку дрібних землевласників, які мають залишатися незалежними від влади короля, і мішаної форми правління, яка утримуватиме виважену рівновагу між монархічними, демократичними та аристократичними компонентами (Див. Robbіns). Ця полеміка стимулювала утворення в столиці і в провінціях політичних об’єднань, які виступали за парламентську реформу і готували до друку та розповсюджували канонічні для своєї традиції тексти. Хоча ці об’єднання виникли ще на початку 1780-х років, у наступному десятилітті вони стали наочним прикладом для своїх спадкоємців. Значну підтримку їм надавали сектанти, які почали краще бачити узалежненість релігійної терпимості від політичної реформи (Див. Lіncoln; Goodwіn). Однак саме події 1789 року у Франції відродили ці давні традиції і викликали широку дискусію в англійських парламентських і позапарламентських колах з приводу характеру революції (чи не була це просто французька версія подій 1688 року?), її законності (на основі якого права діяли Збори?) та висновків для Англії (стане Франція добрячим уроком для правлячого класу Англії чи прикладом для її народу?). Призвідником дискусії з приводу Франції мимоволі став Ричард Прайс, аріанський міністр-опозиціонер, статистик, філософ-мораліст і філософ-політик. У своїй доповіді на щорічній церемонії, організованій Лондонським революційним товариством для вшанування славетної революції 1688 року, Прайс вітав події у Франції і по-своєму сформулював принципи 1688-го: право на свободу совісті, право чинити опір владі в тому разі, якщо нею зловживають, право обирати власних правителів і звільняти їх за недбале виконання обов’язків і право самостійно формувати уряд. Прайсова оцінка подій 1688-го року і його захоплене ставлення до революції стали основним об’єктом нападок Едмунда Берка на «французький експеримент» та його англійських прихильників, оприлюднених у книзі «Роздуми про французьку революцію» (1790). Упродовж наступних двох років «Роздуми...» викликали до життя понад сотню памфлетів стосовно «французьких принципів», у яких описувалася, «мабуть, остання в нашій країні справжня дискусія з приводу політичних засад» (Cobban, р. 31). Дискусія заслуговує на таку оцінку й тому, що багато висунутих у її ході пропозицій були якісно новими, і тому, що вона дозволила значно розширити позапарламентську аудиторію. Тимчасом розгорнулася боротьба за підтримку тих, хто був позбавлений представництва і до цих пір залишався поза орбітою політичних дискусій та організацій. Дискусія велась у трьох основних площинах: дослідники сперечалися з приводу протилежних підходів Прайса і Берка до подій і принципів 1688 року, вони дискутували з приводу оцінки, даної Берком тим подіям, що відбулися влітку 1789-го у Франції, і змагалися щодо засад, на яких слід будувати власну політичну систему. Найбільш значним окремим внеском стала книга Томаса Пейна «Права людини» (1791 та 1792), у якій було висвітлено радикальну республіканську ідеологію, що грунтувалася на американському досвіді. Книга користувалася величезним попитом: протягом наступних двох років після виходу її у світ було продано понад 150000 примірників (Tompson, р. 117). Незважаючи на популярність Пейна, а особливо серед радикальних об’єднань, які використовували його твори, його політичні принципи не були характерними для памфлетних суперечок. Автори радикальних статей лише вряди-годи слідували за Пейном у захисті природних прав, владних повноважень народу і загального виборчого права, більшою мірою вони закликали до відродження старих традицій. Багато учасників вимагали відновлення в Англії стародавнього ладу; головним чином Див. про це працю майора Джона Картрайта «Віддайте нам наші права» (1782), що перевидавалася багато разів, і «Листи старого землевласника до молодого короля» (1792), написані Девідом Вільямсом. Інші ж включно з Прайсом просто поверталися назад, до традицій мішаної конституції вігів та «аграрної партії», стверджуючи, що реформа потрібна для зміцнення демократичних механізмів на противагу надмірним амбіціям і надмірній владі корони. Однак дискусія не обмежилася цими положеннями. Теолог, хімік і філософ Джозеф Пристлі у своїх «Листах до високошановного Едмунда Берка з табору правих» (1791), відкидаючи пропозицію Берка щодо встановлення правильних відносин між церквою і державою, сформулював поняття цілковитої релігійної терпимості і провістив часи, коли держава почне керуватися виключно принципом добробуту народу, залишаючи в розпорядженні всіх людей якомога більше прав. Він пророкував, що якщо колись буде застосовано такі правильні принципи управління, то «відімруть будь-які національні упередження та ворожість і між усіма націями встановиться загальний мир і добра воля» (цит. за: Butler, р. 88). Надія на покращення знайшла своє відображення й у творі «Vіndіcіae Gallіcae» «Галльські вимоги» Джеймса Макінтоша – по-філософськи вишуканому виступі на захист подій 1688 та 1789 років, у якому було викладено чітко аргументоване правово-утилітарне виправдання прав, що таким чином поєднує творчість Макінтоша, яка веде своє походження від набутків шотландського Просвітництва, з найновітнішими «французькими принципами». За Макінтошем, «усі права – і громадянські і природні – випливають з їх доцільності. Та коли спорудження моралі завершено, її фундамент назавжди залишиться недоступним для зору... Відтоді стає справою доброчесності розмірковувати не над тим, чи є вчинок корисним, а над тим, чи є він правильним» (р. 216–217). Однак поки Пейн, Макінтош і певною мірою Пристлі, як і багато інших, покладали надії на звернення до прав та інтересів індивідів, до суперечки втрутилась альтернативна сторона, прихильники якої наголошували на принципі безкорисливого милосердя та раціональних обов’язках людини. Мері Воллстонкрафт у праці «Захист прав людини» (1790), Вільям Годвін у розвідці «Політична справедливість» «Дослідження стосовно політичної справедливості», Томас Голкрофт у політичному романі «Енн Сент-Ів», Прайс у «Трактаті про любов до нашої батьківщини» (1789) та інші (наприклад Джордж Роуз, Томас Кристі, Джон Адамс та Кетрин Маколей) надавали особливого значення обов’язкам окремих осіб щодо дотримання моральної і політичної істини (для багатьох цих мислителів обов’язок походить від наших обов’язків перед Богом). Вони доводили, що мрія про спільноту, складену з егоїстичних індивідів, котрі переслідують свої особисті інтереси в межах тієї нормативної системи, яка надає кожному максимальну свободу (точка зору, з якої виступали Пейн і Макінтош), є занадто обмеженою. Кетрин Маколей висловила сподівання на те, «що нас не настільки засліплюватиме блиск яскравих образів, щоб можна було сплутати обмежену прихильність, яка зв’язує вузлами інтересів дрібні колективи, з ліберальним милосердям, котре, нехтуючи врахуванням егоїстичного блага кожного, щиро приносить особистий інтерес у жертву загальному благу» (рр. 38–39). Цей поділ можна розглядати і як відображення розбіжностей між шотландською і французькою традиціями, у рамках яких неабиякої ваги надавалося пристрастям та інтересам (Юм і Сміт; Гольбах, Гельвецій і Руссо), і більш раціоналістичною традицією англійських розкольників, в її класичному вигляді викладену в Прайсовому «Огляді принципових питань моралі» (1756, розширене видання 1787 р.) та в першому виданні «Політичної справедливості» Годвіна. Однак часто ці дві традиції зливалися (якщо не пов’язувались одна з одною) в творах ліберально налаштованих проповідників гуманності із середніх прошарків суспільства, переконаних французькою та американською революціями, зростаючим процвітанням георгіанської Англії, своїм особистим успіхом і соціальним прогресом у тому, що вони стали очевидцями світанку нової доби. Ці різноманітні впливи проявляються в пізніших перевиданнях «Політичної справедливості» Годвіна (1795, 1797) і в його романах, як і в творах Голкрофта, Роберта Бейджа, Воллстонкрафт та інших, в нетривалому заграванні з радикалізмом у поезії Вільяма Вордсворта, Семуеля Тейлора Кольриджа. (Ще більше тисячолітніх впливів помітно в творчості Вільяма Блейка.) Оскільки політичні платформи цих письменників були вельми різними, то неоднаковими були і їх прагнення. Вони коливалися від мрій про утопічне майбутнє, у якому і чоловіки і жінки будуть раціоналістами, і закликів до скликання народного віча для створення нового ладу й утвердження загального виборчого права для народу та щорічних виборів парламенту аж до більш поміркованих пропозицій про зниження виборчого цензу для широкого класу власників. Після 1792 року суперечки все більше перетворювалися на відкриту боротьбу за здобуття прихильності столичних і провінційних ремісників. Спершу цією кампанією керувало Товариство з конституційного інформування (ТКІ), але згодом воно передало свої повноваження Лондонському кореспондентському товариству (ЛКТ). Ці товариства складалися «з кола людей, які заслуговують на краще ставлення, ніж те, з яким їх здебільшого зустрічають ті, хто харчується, одягається і збагачується за рахунок їхньої праці, старанності і майстерності» (Thale, р. 8). Хоча до складу товариств входило чимало людей з поміркованими поглядами, у їхній риториці переважали висловлювання про природні права та народовладдя. У 1794 році реформістський шал змусив їх пропонувати угоду з обраними від усієї Англії делегатами для розроблення пропозицій щодо реформування парламенту, який мав стати рупором народних вимог. Така угода – це мовчазна загроза парламентським претензіям на верховенство, – принаймні так заявив уряд, заарештувавши лідерів товариств і засудивши їх за державну зраду. Зрештою, в грудні 1794 році їх виправдали, але ТКІ розпалося через тривале ув’язнення і відступництво свого лідера, а от ЛКТ почало поступово відроджуватися. ЛКТ знову здобуло підтримку в 1795 році, коли народ збунтувався з приводу війни з Францією, зростання цін на продукти, грабіжництва офіцерів-вербувальників, але під керівництвом Джона Телволла, як і його попередника Томаса Гарді, ці заворушення ніколи не виливались у щось більше, ніж вимоги про надання політичних прав і закінчення війни з Францією. Телволл стверджував: «Пам’ятайте, я в жодному разі не маю на увазі рівність власності. Це цілковито неможливо за сучасного рівня розвитку інтелекту людини і виробництва... Рівність, про яку я говорю, – це рівність прав» (р. 14). Лише за рамками суспільних процесів, у творах Томаса Спенса, Вільяма Годвіна та в доволі запізнілому творі Пейна «Аграрна справедливість» (1796) радикали висунули-таки альтернативну до традиційної точки зору Локка теорію власності. Зокрема Спенс, самотня і забута суспільством у 1790-х роках постать, запропонував теорію прав на рівну приватну власність, управління якою має здійснюватися колективно всім суспільством, що вплинула на радикалів дев’ятнадцятого століття. За Спенсом, право на землю – це істотна передумова багатогранних політичних прав і належного представництва. Це підхід, який єднає республіканську традицію початку вісімнадцятого століття з соціалістичними традиціями дев’ятнадцятого. Усе частіше радикальним товариствам завдавали клопоту шпики уряду, пропаганда, судові переслідування та арешти (здійснення яких полегшило повторне впродовж одного десятиліття скасування дії принципу habeas corpus). З лав ЛКТ вийшли найповажніші його члени, такі як Телволл та Френсис Плейс, і чільні позиції посіли тут люди з великими бунтівничими амбіціями, які, однак, не надто зналися на політичній ідеології. 1799 року ЛКТ було оголошено поза законом. Хоч у перші роки дев’ятнадцятого століття народний радикалізм і рух за реформування було відроджено зусиллями сера Френсиса Бардетта, Генрі Ганта та Вільяма Коббета (двоє останніх мали Пейнів хист до спілкування з робітниками й уміли пробуджувати їх), мало що з їхніх справ було таким же життєздатним, приголомшливим, новаторським, як це було в останнє десятиліття вісімнадцятого століття. Хоча праці Пейна все ще читали і Спенс продовжував обгрунтовувати вимоги щодо спільної власності, у політичних дебатах домінували мислителі 1780-х, а не 1790-х років, – а їхні вимоги та сподівання були більш поміркованими. Залишається спірним питання про те, чи становили радикали 1790-х років та їхні принципи загрозу панівному аристократичному ладу георгіанської Англії. Звичайно, цей лад реагував так, ніби загроза була серйозною, і цим самим, безсумнівно, штовхав радикалів до розгляду більш революційних методів реформування, однак значення цього руху, як здається, більшою мірою полягає в розробці політичної теорії природних прав та верховенства народу, які лягли в основу демократичних і соціалістичних вимог робітничого руху Англії в дев’ятнадцятому столітті. Важливим є й те, що він започаткував традицію радикального політичного опитування нової аудиторії, яка раніше вперто трималася подалі від арени політичної діяльності. Таким чином, англійські радикали почали відігравати провідну роль у теорії і практиці англійської парламентської демократії.