Пуфендорф Самуель

(1632-1694) — Німецький натурфілософ. Народившись у Лютеранській Саксонії, Пуфендорф навчався у Ляйпцізі, викладав у Гайдельберзі (1660-1667) і Лунді (1667-1668), з того часу аж до смерті був істориком при Бранденберзькому дворі під патронажем Великого Електора Фредеріка (Фридриха) Вільяма (Вільгельма) Прусського. Його найбільшими роботами про природній закон є “Елементи універсальної юриспруденції” (1660) – спроба застосувати геометричне мислення до політичної та моральної філософії – та дві найвідоміші праці: монументальна “Про закон природи і націй” (1672), яка слугувала основним підручником для європейських студентів-філософів та сутдентів-юристів, та її витяги “Про обов’язок людини та громадянина відповідно до приролного закону” (1673). Він дав відповідь на широко розповсюджену Арістотелівську та схоластичну критику теорії природнього закону у серії статей, опублікованих під назвою “Скандинавська полеміка” (1686). Окрім цього, він ще написав змістовний аналіз роз’єднаної Німеччини “Про склад німецької імперії” (1667) і обґрунтував його у “Вибраних наукових статтях” (1678). Пізніше в його творчості переважали історичні та релігійні твори: лекції “Вступ до історії великих імперій та держав сучасної Європи” (1682-1685), історія тогочасної шведської політики, протестантський погляд на релігійну політику у відповідь на скасування Нантського едикту – “Про зв’язок християнського життя з громадянським життям” (1686) та посмертно опублікована історія Фредеріка ІІІ, написана на захист Славетної революції 1688-1689 років в Англії. Як і більшість політичних вчень XVII століття, теорія Пуфендорфа є з практичного боку відповіддю на жахи Тридцятилітньої війни, та консолідацією суверенних, меркантильних держав, з інтелектуального боку – на об’єднану деструкцію традиційних арістотелівських, схоластичних та гуманістичних, моральних і політичних незаперечностей скептичною кризою, ініційованою Монтенєм (див. Монтень) та П’єром Шарроном. Пуфендорф підтримує Гроція (див. Гроцій) у відновленні політичної теорії на засадах мінімуму природнього закону самозбереження. На такій основі можна з певністю вивести природні обов’язки та права самозахисту та захисту власності, які в свою чергу можна використати як моральні стандарти для визначення правильност, неправильності чи незначності будь-якого вчинку чи суспільного зв’язку. Вважалось, що цей мінімум поняття про збереження буде непробивним для атак моральних скептиків, прийнятним для усіх ворогуючих християнських фракцій у Європі та вільним від високих моральних закликів старих теорій, які, як вважав Пуфендорф, призвели до релігійних війн. Обов’язок збереження став основою сучасної теорїї міжнародного закону. Він також надав абсолютним монархіям виправдання для внутрішнього і зовнішнього захисту і для нової меркантильної політики збереження сили і міці населення. У відповідь на раціоналістичний висновок Гроція, що природній закон і без Бога існуватиме, запропоновав стару точку зору про те, що санкції є необхідною ознакою закону і що природній закон перетворює в чесноту загрозу божої кари і надію на божествену винагороду. Таким чином страх перед Богом є суттєвою характеристикою будь-якого морально-політичного порядку. Навіть більше, зведення природнього закону до прав і обов’язків підриває будь-яке виправдання дистрибутивної справедливості, як це показав Гоббс у “De cive”. Тому, Пуфендорф представив ідею, що в певних ситуаціях “нечисті” права (моральні заяви на інших в силу основних потреб) можуть стати законними заявами, таким чином відкриваючи двері до більшої ролі презерваціоністської держави. Пуфендорф також відповів на непевний аргумент Гоббса щодо того, що природні умови людини є правом без обов’язків, висунувши свою безмірно впливову тезу, що всі права обов’язково співвідносяться з обов’язками. Людські обов’язки, накладені природнім потягом до соціабельності, і цей стоїчний прийом, як правильно помітив Гоббс, врівноважує епікурейську самозацікавленість. Врешті-решт, Пуфендорф запропонував більш логічно та історично складний перехід від природнього стану до державної формації. Ця точка зору породила більш софістиковану теорію про те, що абсолютні монархії в Європі були сформовані людьми, які індивідуально відчужили (а не представили) свої права збереження монарху. Навіть такі мислителі як Локк і Руссо за загальним кістяком, щоб перетворити цю традицію, звернулись до Пуфендорфа. Вплив Пуфендорфа на ХVІІ ст. величезний. Особливо цьому посприяв Жан Барбейрак, який перевидав головні праці Пуфендорфа з численними помітками і коментарями. Через ці тексти Пуфендорфське детальне застосування традиції природніх законів було передане мислителям Просвітництва (див Просвітництво).