Гоббс

Гоббс Томас (1588–1679) — англійський філософ. Народження Гоббса 5 квітня 1588 року, ймовірно, було прискорене чутками про іспанську Армаду, які дійшли до його матері. Це була сім’я із середнього класу: мати – дочка фермера, батько – священнослужитель найнижчого рангу, який покинув свою сім’ю, – тож Гоббса виховав його дядько. Змалку він виявив хист до вивчення класичних мов і вступив до Оксфорда, згодом його рекомендували графу Девонширському як домашнього вчителя для сина – і він залишався в сім’ї Кавендишів решту свого довгого життя. З 1610 по 1615 рік Гоббс супроводжував свого учня Вільяма Кавендиша в подорожі по Європі; найважливішою подією цієї подорожі виявилися відвідини Венеціанської республіки, де вони стали свідками боротьби ідеологічних лідерів Венеції з духовенством за збереження світського керівництва справами церкви – ця проблема надзвичайно захопила Гоббса. Після повернення він почав працювати (на прохання одного із цих венеціанців) особистим секретарем Френсиса Бекона і взявся перекладати Фукидіда (можливо, також за пропозицією венеціанців). Кавендиш, який залишався учнем і покровителем Гоббса аж до самої своєї смерті в 1629 року, співчував венеціанцям, сприяв вираженню антиіспанських інтересів в Англії і часто перебував в опозиції до короля (інколи його навіть звинувачували в симпатіях до республіканців). Його син, якого теж виховував Гоббс, був набагато послідовнішим роялістом, тож протягом 1630-х років і Гоббс ставав на захист королівської влади від критиків. Під час подорожей по континенту в 1630-х роках Гоббс стає членом філософського гуртка Марин Мерсенн у Парижі. Спільною метою цих філософів (куди входили Декарт і Гассенді) став вихід за рамки скептицизму, який обстоювали, наприклад, такі венеціанці, як Паоло Сарпі, й утвердження постскептичної фізичної і моральної науки нового типу. Хоча Гоббс повсякчас стверджував, що його власні філософські відкриття передували Декартовим, немає очевидних фактів, які б підтверджували це; існує певна ймовірність, що якраз прочитання «Міркування з приводу методу» спонукало Гоббса до створення нової філософської теорії. У 1640 році він написав «Елементи права» – свою першу вагому працю з цієї тематики. Ця книга, що існувала лише у вигляді рукопису, включала в себе основні теми всієї подальшої політичної думки Гоббса. Він висував свою кандидатуру на виборах до парламенту, але зазнав невдачі, тож знову повернувся до Парижа, де опублікував надзвичайно малим накладом написаний латиною трактат «Про громадянина» («De cive», 1642), який мав бути останнім із трьох розділів його філософської праці. 1647 року його було перевидано набагато більшим тиражем; цей твір було всебічно досліджено, особливо на континенті (де він залишається найвідомішою роботою Гоббса для багато поколінь). Політична теорія, розвинена в праці «De cive», не дуже відрізняється від викладеної в «Елементах...» чи в пізнішому «Левіафані»; але в ній Гоббс виступає на захист особливого статусу англіканської церкви у відношенні до монарха. Правитель, писав Гоббс, зобов’язаний запроваджувати церковні правила, проконсультувавшись з єпископатом. Опинившись у засланні в 1640-х роках, Гоббс розчарувався в англіканській церкві і захопився перспективою ліквідації влади духовенства в своїй рідній країні. Результатом цього став «Левіафан», написаний надзвичайно швидко, протягом 1649—1650 років, й опублікований у квітні 1651 року. У більшій частині праці (в двох останніх її розділах) подається систематичний опис суверенної влади світського правителя над усіма церковними справами, включаючи й затвердження доктрини. Гоббс повернувся до Англії 1651 року і спокійно жив за нових порядків аж до Реставрації. Після 1660 року Гоббсу загрожувала певна небезпека з боку відновленої англіканської церкви, але йому вдалося вижити. Він писав статті, у яких викривав церкву, суддів та науковців нового Королівського товариства – усі вони, на його погляд, були зграєю професіоналів, що домагається автономної влади над іншими громадянами, чого монарх не повинен допустити. Останній внесок Гоббса в політичну літературу – це твір, у якому він радить майбутньому герцогу Девонширському дотримуватися законності в парламентських спробах усунути спадкоємця трону від успадкування влади (1679); у грудні того ж року Гоббс помер. Окрім політичних трактатів і низки літературних праць він створив і ряд надзвичайно важливих праць із загальної філософії, найбільш вражаючими з-поміж яких є «Критика Томаса Вайта» (написана в 1643 році, але віднайдена й опублікована лише в 1950-х роках), «De corpore» («Про об’єднання», опубліковано в 1655 році) і «De homine» («Про людину», опубліковано 1658 року). Дві останні праці є завершенням задуму, який він почав реалізовувати в «De cive». Його політична думка всотала в себе радикальні ідеї, висунуті наприкінці ХVІ століття такими авторами, як Монтень, а також ортодоксальні концепції, такі як аристотелізм чи цицеронівський гуманізм, але він прагнув подолати їхній скептичний релятивізм. У всіх трьох своїх головних політичних працях Гоббс стверджує, що будь-який фізичний об’єкт не може мати більше реальних моральних якостей, ніж реальних фізичних властивостей. «Кожна людина... все приємне для себе і все, що їй подобається, називає добром; отож злом є те, що їй не подобається; й оскільки люди відрізняються один від одного за своєю суттю, вони різняться і своїм загальним розумінням добра і зла. Тож немає такої речі, як… просто добро» («Elements…», 1.7.3). Але ці моральні розходження можна подолати, якщо люди усвідомлять, що кожен з них має право захищати себе, і визнають, що поза цим не може бути жодного загального договору – наприклад, не може існувати домовленості про те, що людину, яка завдала шкоду іншій особі, можна виправдати з іншої причини, ніж самозахист. Можливість такого загального усвідомлення дала Гоббсові привід говорити про існування одного фундаментального природного права й одного такого ж фундаментального закону: це право – «Свобода кожної людини використовувати власні сили на власний розсуд заради збереження своєї Природи»; а закон – це те, що «кожна людина повинна прагнути Миру настільки, наскільки вона сподівається досягти його; коли ж вона не може домогтися його..., вона шукатиме і використовуватиме ту силу й ті переваги, які може надати Війна» («Leviathan», p. 14). «Право» – це загальна думка про те, що всі люди вважають справедливим; «закон» – це визнання того, що свавільну несправедливість не можна не судити однаково. На такому грунті (певною мірою підготовленому працями Гуго Гроція та Джона Селдена) Гоббс сподівався звести структуру, яка керуватиметься загальною згодою. Він твердив, що існує глибинна непевність щодо обставин, за яких ми насправді опиняємося в небезпеці і можемо використовувати своє право на самозахист, і що через цю непевність за відсутності світської влади ми намагатимемося убезпечити себе і дамо собі волю (наприклад) завдавати випереджальні удари. Це спричиниться до виникнення того природного стану, за якого (за відомим висловом із «Левіафана») людське життя буде «самотнім, бідним, огидним, брутальним і коротким». Але певність можна було б створити штучно, якби люди погодилися використовувати своє право на самозахист лише в тих випадках, коли безсумнівно очевидно, що вони вже зазнали нападу, і згодилися передавати функцію свого захисту представнику-правителеві, який виноситиме належний вирок у складних випадках. Таким правителем і був «Левіафан», однак його влада була неабсолютна: він користувався нею лише для захисту тих, чиїм представником був, а якщо йому це не вдавалося, знову вступав у дію природний стан. Більш того, як і кожна людина або група людей, він володів лише правом захищати самого себе або (в його винятковому випадку) інших людей: він не мав права робити щось таке, що, як він знав, не слугуватиме досягненню цієї єдиної мети. Щодо того, якій формі правління – монархічній чи республіканській – слід віддати перевагу, Гоббс наводив доволі туманні доводи на користь монархії, але стверджував, що його теорію можна застосовувати до будь-якої з форм правління. Така аргументація бентежила майже всіх сучасників Гоббса. У 1630-х та на початку 1640-х років на противагу тим, хто стяв в опозиції до політики короля, він висунув своє основне положення стосовно того, що вони мають стільки ж прав, скільки й король, визначати (наприклад), чи існує загроза для Англії і чи варто в такому разі обкладати грошовим митом судна. Однак він також твердив, що засуджений злочинець має право опиратися правителеві, оскільки його життя очевидно й недвозначно опининяється під загрозою через дії правителя. Таким чином, Гоббс повністю перевернув ціннісну систему політичних уявлень про парламентське лідерство, хоч і не дійшов до того, що очікувалося від захисника священного права монархів. Справді, він з набагато більшою прихильністю (особливо в «Елементах...» та в «De cive») ставився до прибічників короля, ніж до його противників, однак інші провідні положення його теорії цілковито відштовхнули їх після появи «Левіафана», оскільки в цій роботі він не знайшов жодного місця в своїй системі незалежній англійській владі. Один із його колишніх друзів, англійський теолог Генрі Геммонд охарактеризував «Левіафана» як «суміш із християнського атеїзму». Це стосувалося того факту, що Гоббс викладав свою політичну теорію поряд із матеріалістичною метафізикою, хоча питання про те, як далеко це зайшло, залишається спірним. Гоббс доводив, що єдино можливою формою наукового пояснення є гіпотеза про взаємодію рухомих матеріальних об’єктів, і стверджував, що цим само можна пояснити всеосяжність потреби людини в самозахисті. Він так і зробив, висунувши ідею, згідно з якою «дух життя», що циркулює в тілі, робить його життєздатним і саме цей дух є джерелом усіх емоцій, на які, в свою чергу, впливають відчуття. Це і є той само аспект його філософії, який видавався «атеїстичним», бо не залишав онтологічного простору для існування нематеріального буття чи безтілесного духу. Як здається, висуваючи цю ідею, він мав на меті скоригувати Декартову відповідь скептикам, що спиралася виключно на докази існування Бога: Гоббс доводить, що хоч ми і не можемо вважати за беззаперечно правильну жодну наукову теорію, ми можемо сказати, що вона має форму правильної теорії і що наукові суперечки слід вести на матеріалістичних засадах. Однак цей матеріалізм усе ж залишав якесь місце в його теорії і для релігії. Гоббс гадав, що людина може мати істинні релігійні переконання, які не суперечать її власній громадянській і природній філософії, хоча ці переконання і не походять від них. Для християнина «все, що необхідно для спасіння, міститься в двох Чеснотах – вірі в Христа і в Покорі Закону» («Leviathan», ch. 43). Християни вірують у достовірність людського гріхопадіння та покути, як про це оповідається в Писанні, а отже, і в особливу роль у цьому Ісуса Христа; однак, за Гоббсом, їм не варто вірити в будь-що інше, чого не можна вивести за допомогою природного розуму з його власних принципів, у зв’язку з чим Бог вимагає від нас усього лише покірності законам природи. Понад те, і винагороду вічним небесним життям, і покарання другою смертю в пеклі можна витлумачити в матеріалістичному світлі. Роздуми Гоббса про роль Бога спонукали ряд учених нинішнього століття (зокрема провідного англійського дослідника спадщини Гоббса – покійного професора Воррендера) висунути припущення про те, що він прагнув відвести певним теїстичним віруванням набагато важливішу роль у своїй теорії, ніж такі його сучасники, як Геммонд; але з огляду на відмову Гоббса відповідати своїм численним критикам у такий спосіб це припущення залишається доволі неправдоподібним. Гоббс був одним із двох найвидатніших англійських філософів (другим можна вважати Юма, котрий багато в чому походив на нього). Його праці як з політики, так і з метафізики завжди деякою мірою репрезентують у певному сенсі тогочасну думку загалом. Доки існуватиме інтерес до постренесансної європейської держави, доти праці Гоббса залишатимуться одним з її ключових описів.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. Гоббс — Гоббс прізвище * Жіночі прізвища цього типу як в однині, так і в множині не змінюються. Орфографічний словник української мови
  2. Гоббс — (Hobbes) Томас, 1588-1679, англ. філософ і політичний мислитель; послідовник номіналізму та механістичного матеріалізму, проголосив концепцію суспільного договору, як підстави влади і суспільного порядку, вважав егоїзм гол. мотивом людських вчинків; Левіафан. Універсальний словник-енциклопедія
  3. Гоббс — див. Гоббс, Томас Філософський енциклопедичний словник