Руссо

Руссо Жан-Жак (1712–1778) — французький філософ-мораліст і філософ-політик. Особисте життя Жан-Жака Руссо притягувало загальнонародну увагу більшою мірою, ніж життя будь-якого іншого видатного філософа. Його мати померла під час пологів, залишивши Жан-Жака на виховання спочатку батьку, а потім родичам. У 1728 році, будучи ще підлітком, він утікає з рідної Женеви і пішки вирушає на пошуки своєї долі, маючи одну-єдину сорочку на плечах. Самотужки здобувши освіту, Руссо став одним з найбільш самобутніх європейських мислителів і митців: він був композитором, музичним критиком, романістом, ботаніком, есеїстом, а також автором серйозних праць з політичної і моральної філософії. Заручившись підтримкою ревної католички мадам де Варенс, яка стала його коханкою, він самостійно здобуває освіту, особливо під час перебування в її оселі поблизу Шамбері. Переїхавши в 1742 році до Парижа, Руссо недовгий час працює секретарем французького посла у Венеції (1743–1744); повернувшись до столиці Франції, він стає близьким другом Дідро та інших провідних інтелектуалів свого часу. У 1749 році, збираючись відвідати Дідро, якого було ув’язнено у Венсані за його підривні твори, Руссо по дорозі прочитав оголошення про конкурс творів, що його спонсорувала Академія Діжона, і, як він стверджував, раптово осягнув «величну і жахливу систему», що пояснювала еволюцію людини, її ницість і несправедливість. Наслідком цього став трактат «Роздуми про науки та мистецтва» (1750), який не лише здобув нагороду в Діжоні, а й зробив його знаменитим. Як мешканець Женеви, який розпочав свою кар’єру у Франції, Руссо був соціально «маргінальною» людиною. Наділений надзвичайно чутливим (дехто скаже – параноїдальним) характером, він нажив собі ворогів серед провідних постатей французького Просвітництва (групи, відомої під назвою philosophes); частково через свої «Роздуми про науки та мистецтва» він переїздить з Парижа до сільської місцевості й остаточно пориває зі своїм другом Дідро. Після того як «Еміль» (1762) та «Про суспільний договір» (1762) були піддані осуду в Парижі та в Женеві, він утікає з Франції і кілька років проводить у пошуках спокійного притулку на швейцарській, прусській, англійській землях. Переконаний в існуванні змови задля його переслідування, між 1764–1770 роками Руссо пише автобіографічну «Сповідь» – незвичайну працю, присвячену особистості її автора, за якою слідують два наступних автобіографічних твори: «Діалоги», написані в 1772–1776 роках, та «Прогулянки самотнього мрійника» («Reґverіes d’un promeneur solіtaіre», 1776–1778). Хоч очевидні суперечності в поглядах Руссо і можна пояснити біографічними подробицями, вони не вказують ані на широту його досвіду, ні на глибину філософського осягнення. Квінтесенцією досвіду аутсайдера для Жан-Жака стало надзвичайно глибоке усвідомлення й ізольованості особистості, і привабливості соціальної гармонії. Його досвід дозволив йому надзвичайно щільно поєднати різні країни, різні суспільні класи, різні способи життя. Незважаючи на змалювання в своїх автобіографічних творах привабливої особистості та майстерність, яку він тут виявляє, його головні праці, які утворюють фундамент того, що він називав своєю «системою», знаменували собою злам в історії західної політичної та соціальної думки. Внесок Руссо в моральну філософію окреслюється головним чином поглядами, викладеними в двох його «Роздумах». У першому творі, що здобув нагороду, – в «Роздумах про науки та мистецтва» – Руссо доводив, що розповсюдження науки та літератури морально псує суспільство загалом. У другій праці – в «Роздумах про походження нерівності» (1755) – він пояснює засади своєї критики Просвітництва, стверджуючи, що людська еволюція почалася з твариноподібного «стану природи», за якого ізольовані та нерозумні індивіди жили мирно. Від початку люди природно були рівними і вільними істотами, які керувалися інстинктами самозбереження та співчуття; відтак різниця в соціальному становищі, багатстві і політичній владі була спричинена історичним перетворенням «природної» людини (яка була «доброю», не маючи ні раціональності, ні чеснот) на амбітну та егоїстичну «суспільну людину», здатну зумисне завдавати шкоди іншим (Див. також природа людини). Таким чином, на століття раніше від Дарвіна Руссо детально розробив еволюційну основу для політичної думки. Він відмовився і від традиційної доктрини «природної товариськості», яка вела своє походження від античних мислителів, і від сучасного йому вчення Гоббса, згідно з яким люди від природи конкурують один з одним і шукають вигоди для себе. Можливо, навіть більш важливе значення має не загальне припущення стосовно того, що історичні зміни сприяють прогресу та вдосконаленню, а цілковито песимістичний погляд Руссо на історію. Як на нього, примітивні суспільства на зразок племен аборигенів Америки чи Африки є «найкращими для людини»: цивілізація далеко не завжди є дарунком долі, вона супроводжується витратами, більшими за прибутки. Ці висновки були свідомо радикальними. Вони змусили Руссо кинути виклик усім існуючим політичним та соціальним настановам на тій підставі, що вони є вроджено неприродними; процитуємо відомі слова із «Суспільного договору» (І, іі, р. 46): «Людина народжується вільною, але повсюди вона в кайданах». Однак Руссо поєднав ці радикальні принципи з похвалою «доброчесності» язичницьких міст-держав античності. Його моделями стали Спарта і республіканський Рим, бо лише в таких маломасштабних суспільствах громадян можна навчити віддавати перевагу благу суспільства перед своїми особистими інтересами. Отже, позитивне політичне вчення Руссо, підсумоване в «Емілі» й окреслене більш детально в «Суспільному договорі», як здається, суперечить концепції людської природи, викладеній у «Роздумах про походження нерівності». Однак ця суперечність більшою мірою позірна, ніж дійсна. На початку своєї історії люди були цілковито рівними, блукаючи в лісах як самотні і вільні індивіди. Моральний розклад і несправедливість постали на основі соціальної нерівності і похідної від неї залежності одного індивіда від іншого. Щоб послабити це зло, необхідно встановити гуманні закони, які б застосовувалися до всіх однаково, і надати кожному члену суспільства право вільної участі в прийнятті цих законів. Політичні принципи Руссо грунтуються на часто обговорюваному понятті загальної волі. На додаток до індивідуального егоїзму (особистої волі) кожен громадянин має і колективну зацікавленість у процвітанні свого суспільства. Тому Руссо і виводив виникнення права і самого політичного суспільства із «загальної волі» – тобто волі групи громадян, що діє від імені всіх і добровільно приймає правила, які однаковою мірою застосовуватимуться до кожної особи. Ставши попередницею теорії раціонального вибору на користь «колективного блага», що її розвинули економісти ХХ століття, ця концепція політичного права підкреслила важливість добровільно взятих на себе суспільних обов’язків як основи громадянської доброчесності. Отже, Руссо став уособленням радикального «демократичного» виклику політичним принципам старого режиму. З його принципів випливає, що громадяни – це єдиний законний «суверен» політичної спільноти. Виходячи з цього – хоча в той час слово «суверен» симптоматично було закріплено за королем Франції та іншими спадковими правителями, – Руссо провів межу між народом як «сувереном» та «урядом» (що його можна організувати в різноманітні способи) як виконавцем загальної волі. Із введеного Руссо принципу загальної волі також випливає: для того щоб суспільство було законним, політичні рішення мають прийматися не лише відповідно до законів, запроваджених суверенним народом, але ці закони мусять бути рівною мірою обов’язковими для всіх. Задля того щоб громадянин підкорявся рішенням заради загального інтересу, не потрапляючи в залежність від інших людей, правові норми повинні стосуватися всіх без винятку. Лише тоді, як стверджував Руссо, індивід добровільно голосуватиме за закон і дотримуватиметься його, бо закон стане для нього уособленням принципу загального добра, що не суперечить його власним інтересам і потребам. Оскільки всі дії уряду мають підпорядковуватися запровадженим народом законам і оскільки всі закони мають застосовуватися до кожного громадянина однаковим чином, то Руссо стверджував, що на основі його «принципів політичного права» можна пояснити, чому раціональний та егоїстичний індивід приєднуватиметься до політичної спільноти. Тому Руссо вважав, що розв’язав висунуту Гоббсом дилему між людським егоїзмом і колективним інтересом, не заперечуючи – як це очевидячки робив Гоббс – існування позитивної або активної форми громадянської свободи, яка грунтується на принесенні себе в жертву заради інтересів законної політичної спільноти. Унаслідок цього політична філософія Руссо вражає багатьох своєю парадоксальністю. З одного боку, він окреслив кардинальні принципи сучасності – принципи свободи і рівності, – вони були виплекані наступним поколінням у ході французької революції; з іншого боку, він критикував типову для його сучасності концепцію політичного й економічного прогресу, натомість виставляючи як зразок доброчесної політичної спільноти античне місто-державу. Проте парадокс цей зумовлений не суперечливістю й алогічністю мислення Руссо – це зовсім не так, оскільки він на відміну від багатьох своїх критиків бачив, що те, що європейці називали історичним прогресом, купувалося ціною соціальної нерівності, насильства і панування над тубільними народами Африки та Нового Світу, яке веде до моральної деградації. Не варто зосереджуватися лише на політичній думці Руссо, не вказуючи на його більш загальний внесок у західну культуру. Такі твори, як «Еміль», «Сповідь» та «Прогулянки самотнього мрійника», настільки змінили спосіб самовідчуття багатьох людей, наскільки політичні праці Руссо сприяли фундаментальній зміні способу їх мислення. Можна сказати, що Жан-Жак ще раз відкрив «природу»: в його творах наголос було зроблено на первинності природних почуттів і на моральному розкладі, обумовленому суспільним договором, раціональністю та складністю політичного життя. Його «Еміль», у якому він наполягав на необхідності узалежнення навчання від процесу розвитку, привертаючи увагу до «уроків речей» та «навчання від зворотного» замість тупого визубрювання і вивчення заформалізованих навчальних програм, сприяв здійсненню фундаментальної освітньої реформи. Більшість автобіографічних праць Руссо, особливо «Сповідь» та «Прогулянки...», що прославляли «я» митця-творця, мали важливі літературні наслідки. Він також написав роман-бестселер «Юлія, або нова Елоїза» («Julіe ou la nouvelle Heґloїse», 1761), де змалював чимало своїх принципів у романтичній оболонці, що допомогло узаконити почуття як противагу розуму. Узгоджуючись з його філософською критикою цивілізації, мови, Просвітництва в ім’я «природи», ці твори кидали виклик раціоналізму в ім’я почуття. Знаючи широту ерудиції, глибину осягнення, різноманітність інтересів Руссо, навряд чи станеш дивуватися з того, що його вплив значно змінювався з плином часу. В XVІІІ столітті він був enfant terrіble (жахливим дитям) Просвітництва, заперечуючи законність статус-кво і піддаючи сумніву концепцію прогресу. В ХІХ столітті в його особі вбачали скоріше речника французької революції або засновника романтичного руху (Див. романтизм). Критики ХХ століття часто прославляють його як фундатора західної демократичної традиції або ж ганьблять як провісника тоталітаризму. Сам спектр таких інтерпретацій натякає на те, що його погляди не можна звести до якогось єдиного стереотипу чи категорії: як і Платон, Гоббс та Маркс, Руссо заслуговує на те, щоб його вважали одним з найглибших і найскладніших мислителів в історії Заходу.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. Руссо — Руссо́ прізвище Орфографічний словник української мови
  2. Руссо — I (Rousseau) Жан-Жак, 1712-1778, франц. письменник і філософ; видатний представник Просвітництва, провісник ідей франц. революції 1789-99, педагог-теоретик; критикував феодальний лад, проголошував ідеї рівності та культу природи й почуттів... Універсальний словник-енциклопедія
  3. Руссо — див. Руссо, Жан-Жак Філософський енциклопедичний словник