рівність

У політичній думці загалом використовуються два поняття рівності. Перше є основоположним: згідно з ним люди зображаються як рівні істоти. Друге є розподільчим: згідно з ним узаконюється більш рівний розподіл економічних благ, соціальних можливостей і/або політичної влади між людьми. В егалітарних теоріях апелюють до основоположного почуття рівності здебільшого задля підтримання більшої розподільчої рівності. Основоположна рівність У твердженні, що «всі люди створені рівними», немовби констатується певний факт стосовно стану людини. Але до чого цей факт відноситься? Напевне, аж ніяк не до тої рівності, що піддається вимірюванню, – такому як однаковий зріст чи однакова вага. І не до рівності в соціально більш визначеному, але менш вимірюваному значенні, такому як однакові фізичні можливості, розумові здібності чи моральні якості. Та що б там не говорили, люди не є рівними в жодному з цих аспектів. Більш правдоподібним, хоча, як дехто вважає, беззмістовним, є твердження стосовно того, що всі люди є рівні вже тому, що вони є людські істоти, а не рослини чи нижчі тварини. Однак це твердження не є беззмістовним, якщо мається на увазі те, що подібність людських істот одна до одної є визначальною для сфери політики. Твердження теоретиків природних прав, ніби люди наділені здатністю розуміти свої права й обов’язки, стає на заваді для запровадження патерналістського способу правління. Твердження утилітаристів стосовно того, що всі людські істоти наділені подібною здатністю відчувати задоволення і біль, стає засадничим для того положення, що кожного слід розглядати як окрему особу і не більше. Твердження Канта, що люди є рівними за своїм достоїнством в силу того, що вони є моральними діячами, здатними використовувати свій розум для формулювання моральних законів і дотримання їх, слугує підгрунтям для максими, згідно з якою людей слід розглядати як цілі в собі і в жодному разі не як усього лише засоби. Критики концепції рівності вказують на те, що з того факту, що всі люди є рівними, неможливо зробити той висновок, що всі люди заслуговують на рівне ставлення. Тож основоположне утвердження рівності людей не є фактичним у якомусь прямому значенні. Казати, що люди є рівними — з огляду на їх розумність, емоційність чи чесноти, — означає стверджувати, що спільні ознаки людей для політики є набагато важливішими, ніж очевидні розбіжності між ними. «Оскільки люди є людьми, – твердив Р. Г. Тоуні, – суcпільні інституції… слід окреслювати таким чином, щоб підкреслювати і посилювати, наскільки це можливо, не… розбіжності, які їх розділяють, а спільну гуманність, яка їх об’єднує» («Equality», p. 49). Подібні твердження про рівність краще розглядати не як емпіричні факти щодо поведінки людини, а як судження. Якби твердження про рівність принаймні частково були нормативними, тоді егалітаристи могли б уникнути проблеми «є — має бути». Але їм не уникнути вибору та необхідності обгрунтування теоретичних засад, у межах яких твердження про фундаментальну рівність набувають політичного значення. Кілька найбільш переконливих в історичному і філософському плані положень стисло описані нижче. Доречні причини Справедливість, як стверджував Аристотель, є формою рівності: «...особам, які є рівними, слід надавати рівні речі… Але рівні і нерівні в чому?» («Politics», 1282b). Аристотель розрізняв доречні і недоречні причини для розподілу, визначаючи певні людські чесноти, які заслуговують на конкретні блага. Гідними мати флейту є талановиті флейтисти, а не вельможі чи красені. Сучасні егалітаристи виводять логіку доречних причин за межі царини чеснот і поширюють її на сферу потреб. Бернард Вільямс стверджував, що «правильною засадою для надання медичного обслуговування є підірване здоров’я»; а тому «ірраціональним станом справ» є те, що однаково хворі люди отримують різне медичне лікування (р. 128). Однак у Платоновій «Державі» розподіл послуг сфери охорони здоров’я відповідно до заслуг, а не до потреб, не є ні ірраціональним, ані несправедливим. На думку Платона, у медичному обслуговуванні можна справедливо відмовити хворому теслі, навіть якщо це не дозволить йому продовжувати виконувати свої суспільні функції (406c–7a). Логіка доречних причин підтримує більш чи менш егалітаристський розподіл, залежний від наших основоположних уявлень про рівність людей. (Див. також справедливість.) Рівність можливостей Поняття рівності можливостей уперше отримало своє теоретичне обгрунтування в Платоновій «Державі», система освіти в якій будується на тому, щоб дати однаково обдарованим і здібним дітям рівні шанси на здобуття нерівних позицій у суспільстві. Рівні можливості часто називають неегалітаристським ідеалом, оскільки це більшою мірою пов’язане з тим, хто саме одержує суспільні блага, яких не вистачає на всіх, а не з тим, наскільки рівномірно чи нерівномірно вони розподіляються. Але якщо багато які з помічених проявів нерівності людей зумовлюються швидше вихованням, аніж природою, то тоді ідеал рівності можливостей має для суспільного розподілу гранично егалітаристське значення. Якщо талант і старанність вважаються змінною складовою дитячого середовища, а не складовою індивідуальності дитини, то тоді під поняттям рівності можливостей мається на увазі радикальне вирівнювання результатів, межі якого встановлюються тільки нашими практичними знаннями про генетичні механізми. Ліберальна рівність Доведена до логічної межі рівність можливостей підриває свободу людини, заважаючи людям вільно використовувати свої обумовлені середовищем ресурси, здібності, чесноти, щоб досягати неоднакових результатів. Більш ліберальна концепція рівності залишає людям свободу переслідувати свої власні цілі, навіть якщо це суперечить принципу граничного вирівнювання можливостей. Ліберальну рівність найлегше визначити як такий стан справ, за якого люди є однаково вільними займатися реалізацією обраних ними планів на життя. Філософи, яких зазвичай називають лібералами, і досі не дійшли згоди в тому, що ж таке рівна свобода. Прибічники лібертаризму ототожнюють рівну свободу з майже абсолютним правом на володіння власністю й укладення угод, не звертаючи увагу на розподіл ресурсів, благ, який витікає з таких прав (Див. лібертаризм). За Робертом Нозиком, умова рівної свободи не спричиняє – а на практиці може й перешкоджати – надання медичного обслуговування чи розподілу прибутку відповідно до потреб, заслуг, зусиль чи будь-яких інших «взірцевих» принципів. Ліберальна концепція держави загального добробуту спирається на критичне ставлення Анатоля Франса до «магічної рівності закону, який однаково забороняє багатим і бідним красти хліб і спати під мостом». Вінцем соціальної справедливості, за Джоном Роулзом, є максимальне підвищення цінності свободи в очах найменш забезпечених членів суспільства, за необхідності й за допомогою перерозподілу прибутків і багатства від багатіїв і власників до бідних громадян, позбавлених власності. Демократична рівність Критикуючи концепцію держави загального добробуту, демократи зосереджують свою увагу на іншому вимірі рівності: на можливості громадян брати участь в управлінні своїм суспільством як політична рівня. Руссо, класичний представник концепції демократичної рівності, витлумачував у своїх працях ідею перерозподілу економічних ресурсів в основному як засіб перерозподілу політичної влади між громадянами шляхом ліквідації представницького уряду і створення настільки невеликого суспільства, щоб громадяни могли дбати про своїх співгромадян як про власні родини. Його сучасні послідовники примирилися з тим фактом, що сучасні суспільства не можуть бути такими малими, як Женева Руссо. Але дехто все ще наполягає на необхідності граничної децентралізації політичних інституцій як на способі надання всім громадянам можливості брати пряму участь в управлінні своїм суспільством. Інші захисники демократичної рівності сприймають представницькі органи влади, але шукають інституціональних засобів примушення державців бути більш відповідальними перед якнайбільшим числом своїх виборців. Критики зауважують, що демократична рівність може протистояти ліберальній: адже демократична більшість може вирішити позбавити меншість їхньої частки власності чи благ. У відповідь демократи твердять, що централізована держава, наскільки б егалітаристською в розподілі економічних благ та послуг вона не була, позбавляє більшість своїх громадян блага політичної участі та політичної спільності. (Див. також демократія) Соціалістична рівність Поняття соціалістичної рівності виводить демократичну критику концепції держави загального добробуту за межі політичної сфери і поширює її на економічну сферу: так само як кілька чиновників не повинні мати повноваження вирішувати політичну долю всіх громадян, кілька власників не повинні мати владу вирішувати економічну долю всіх робітників. «Що заторкує всіх — має вирішуватися всіма», — так у спрощеному вигляді позитивно виражається ідея соціалістичної рівності. Однак, як і більшість концепцій рівності, соціалістичний ідеал найчастіше виражається негативно – як критика наявної нерівності. Приватна власність у промисловості порушує соціалістичну рівність з огляду на те, що вона дозволяє кільком людям здобувати занадто великий контроль над життям інших людей. Соціалістична критика капіталізму побудована на Марксовій концепції людини як виду істот, які знаходять задоволення в творчій суспільно корисній праці. Прибічники соціалістичної рівності критикують капіталізм за створення нерівності не тільки в розподілі багатства, але і в отриманні задоволення від людської творчості. Вони обстоюють виробничу демократію як засіб більш рівного розподілення контролю над процесом виробництва. Критики соціалістичної рівності часто вказують на проблему бюрократії, котра увічнює відчуження праці як на державних, так і на приватних підприємствах. У відповідь соціалісти-демократи, долучаючи до ідеалу соціалістичної рівності ідеал демократичної рівності, виступають за децентралізацію економічної влади воднораз із політичною. Гендерна рівність Політичні філософи часто використовували ідеї основоположної і розподільчої рівності стосовно тільки чоловічої половини людства як виду. Хоча Локк і доводив, що все «людство» є «рівним і незалежним», він усе ж виходив із того, що учасниками суспільного договору є лише чоловіки. Руссо, як і Аристотель, припускав, що жінки від природи не пристосовані до демократичного громадянства. Платон і Джон Стюарт Мілль — це два важливих винятки. Платон увів в обіг ідею гендерної рівності, обстоюючи думку про те, що чоловіки і жінки однаковою мірою наділені чеснотами, необхідними для управління. Ціною гендерної рівності як рівності можливостей виступає відмова від сім’ї. Згідно з теорією Мілля гендерна рівність сумісна із свободою створювати родину. Мілль вважав, що навіть якщо жінки відіграють більшу роль у вихованні дітей, з ними слід обходитися так само, як і з чоловіками, в політичному, економічному, соціальному планах. Деякі сучасні теоретики фемінізму ставлять питання про те, чи сумісна гендерна рівність у суспільному житті з гендерною нерівністю всередині сім’ї. Інші йдуть за логікою ліберальної аргументації Мілля: навіть якщо пріоритет особистої свободи утримує державу від узаконення рівного розподілу праці в межах сім’ї, держава несе відповідальність за забезпечення жінкам усіх прав і свобод у всіх суспільних сферах, включаючи економічну. (Див. також фемінізм.) Расова рівність Вимогу щодо расової, як і щодо гендерної, рівності часто можна віднести до загальних егалітарних засад. Представники американського руху за громадянські права, наприклад, указували на те, що свято вірити в рівність усіх людей і воднораз не надавати чорношкірим права голосу чи права користуватися тими самими громадськими приміщеннями, що ними користуються білі, є лицемірством. Більшість егалітаристських положень відкрито спрямовані проти такої дискримінації. Та нещодавно висунута нова вимога — вимога дискримінації на користь чорношкірих у державі, яка ними опікується, — стала визначальною теоретичною проблемою для егалітарної теорії справедливості. «Надання пільг», або «зворотну дискримінацію», іноді захищають з огляду на принцип пропорційного представництва груп: прибуток, влада і престиж мають розподілятися між окремими групами всередині суспільства пропорційно їх розміру. Критики вказують на те, що принцип пропорційного представництва груп часто суперечить ставленню до окремих осіб із цих груп як до рівних. Але «зворотну дискримінацію» захищають і на індивідуалістичних засадах як засіб відшкодування окремим представникам непривілейованої групи страждань, яких вони зазнавали від дискримінації в минулому. (Див. також дискримінація.) Доводи за і проти рівності Існує три типи критичних зауважень щодо рівності як розподільчого ідеалу: по-перше, це ідеал беззмістовний або зайвий; по-друге, цей ідеал суперечить іншим, ціннішим ідеалам; а по-третє, різні ідеали рівності несумісні один з одним. Один із критиків рівності виклав зауваження першого типу таким чином: «Говорити, що всі люди однаково є людьми тому, що вони люди..., – означає вносити фальшиву ноту егалітаризму в досконало сформульовані і серйозні аргументи. Це, якщо хочете, можна назвати доказом від Рівної Поваги, але в цій фразі саме слово «Повага»… несе логічне навантаження, тоді як слово «Рівна» нічого не додає до твердження і тому є цілковито зайвим» (Lucas, p. 141). Егалітарист відповість, що принцип рівної поваги не є ні беззмістовним, ані зайвим: «Інакше було б цілком можливо враховувати інтереси кожного, заторкувані певним рішенням, без рівного їх урахування. Елітарна мораль… припускає, що звичайні люди мають певні інтереси, які заслуговують на врахування, [однак] інтереси надлюдини, надкласу чи надраси завжди мають перевагу» (Benn, р. 158). У критичних зауваженнях другого типу увага зосереджується на тому факті, що за забезпечення більшої рівності доводиться платити певну ціну. Ціною більш рівного розподілу прибутків може бути зниження стимулів та ефективності виробництва. Ціною більшої рівності можливостей може стати менша незалежність сім’ї, але водночас поява більш конкурентного і менш згуртованого суспільства. Коли рівність входить у суперечність з іншими суспільними цінностями, доводиться робити нелегкий моральний вибір, що «є незручною ситуацією, але ця незручність криється в істинності політичної думки. Ця думка не є більш істинною стосовно рівності, ніж стосовно свободи чи іншого благородного і важливого політичного ідеалу» (Williams, р. 137). Подібні твердження відповідають третьому типу критичних зауважень: рівність – це не один, а багато взаємно несумісних ідеалів. Рівність можливостей, доведена до її логічної межі, підриває ліберальну рівність. Егалітаристи можуть або пожертвувати одним ідеалом рівності заради реалізації іншого, або відстоювати бодай часткову реалізацію кожного з них. Більшість сучасних егалітаристів обстоюють останню альтернативу, часто апелюючи до основоположного ідеалу рівної поваги до кожної особи як до причини не жертвувати жодним інтуїтивно привабливим ідеалом рівності заради іншого.