лібертаризм

Які законні функції уряду? Лібертаризм, політичний рух ХХ ст. з прихильниками в основному, але не виключно, в США і Британії, відповідає на це запитання найбільш радикально. Більш точно, є дві основні гілки лібертаризму і кожна має свою радикальну відповідь на запит. Одна група, анархісти (Див. анархізм), додержується точки зору, що жоден уряд не є легітимним. Прихильники іншої групи, їх звичайно називають “мінархістами”, вважають, що уряд може проводити політику щодо захисту і нагляду за здійсненням договорів і національної безпеки – і тільки. Для виконання цих двох законних функцій уряду існує система цивільних і кримінальних судів. Напевно, не має включатися, на думку більшості мінархістів, право оподатковувати навіть просто здобувати гроші для виконання вищезазначених двох функцій. Анархісти вважають, що ця “держава – нічний сторож” (night watch man state) надто далекосяжна; всі функції, які мінархісти надають уряду, повинні належати приватним агентствам (організаціям) по захисту. Одразу постає питання: чому лібертаріанізм об’єднують настільки суперечливі точки зору в межах однієї політичної теорії? Є дві принципіальні причини. По-перше, лібертаріаністи мають дуже сильну доктрину про особисті права, зокрема про право людини одержувати і володіти власністю. Їхня концепція прав на власність і свобода договору (freedom of contract) виключає права на добробут (welfare rights), тому що претензії на ці права вимагають з погляду лібертаріаністів, примусової праці одних людей від імені інших. По-друге, лібертаріаністи вважають, що функціонування нічим не стримуваної системи капіталізму Laissez-faire є найбільш бажаним. Люди, звільнені від державного примусу, скоріш за все прийдуть саме до такої економічної системи, і тим краще, що вони зроблять так. Такий погляд на економіку був висловлений у багатьох книжках і статтях найбільш інтелектуального прихильнка руху лібертаріаністів, американського економіста Маррі Н.Ротбарда (Murray N.Rothbard). Учень і послідовник австрійського економіста Людвіга фон Мізеса (Ludwig fon Mises), Ротбард об’єднав економіку, основану на принципі Laissez-faire, яку захищав його вчитель з абсолютистськими поглядами на права людини і запереченням держави, які він запозичив у індивідуалістських американських анархістів ХІХ ст., таких як Лісанд Спунер (Lysandes Spooner) і Бенджамін Такер (Tucker). (Сам Ротбард належить до анархістського крила руху). Завдяки своїм творам і особистому впливу Ротбард є головним фундатором сучасного лібертаріанізму. Рух привернув увагу академічних кіл з появою у 1974 р. книги гарвардського філософа Роберта Ноцика (Robert Nozick) “Анархія, держава й утопія” (Anarchy, State and Utopia). Прація отримала дуже схвальні відгуки за блискучу аргументацію; її часто ставили в один ряд з “Теoрією справедливості” (Theory of Justice Роулза (Rawls), 1971р, див. Роулз), як таку, що відродила нормативну політичну філософію у вченому світі. У першій частині своєї книги Ноцик показує, що в природному стані (скоріше локківському, ніж гоббсівському) індивіди вбачають корисним виникнення “домінантної організації захисту”, яка б мала de facto монополію на силу на певній території, тобто утворювала б “державоподібний організм” (state-like entity). Формування такого організму, якщо його робити правильно, не порушує нічиїх прав. Домінантна організація, однак, не має права обкладати податком. У другій частині книги Ноцик доводить, що держава не має більше ніяких легітимних повноважень, окрім тих, які він описав у першій частині: функція захисту, сприяння справедливості правосуддя? Й Оборони. На противагу тому, що він називає “модельною теорією” (patternal theory) справедливості, згідно з якою власність і дохід мають бути розподілені в залежності від властивостей людей, Ноцик наводить свій знаменитий приклад “Уїлта Чемберлена” (Wilt Chamberlain). Цим прикладом він доводить, що модель може бути змінена буквально в одну хвилину. Уявіть, говорить Ноцик у своїй книзі, що кожна людина в егалітарному суспільстві дає Уїлту Чемберлену (відомому американському атлету) чверть долара, щоб переконати його грати в баскетбол. У результаті Чемберлен отримує великий дохід. Таким чином, щоб зберегти модель, треба постійно втручатися в особисту свободу. Ноцик уникає проблем модельної теорії справедливості, замінюючи її на історичну теорію, запозичуючи дещо з теорії Локка. В такому разі індивіди не мають морально заслуговувати на свою власність. Натомість, вони повинні тільки мати право на неї. Індивід може мати права на власність, якщо він сам справедливо оволодів нікому не належною власністю або отримав власність від когось, хто мав право на неї. Деталі цієї системи краще прочитати в самій книзі; в ній також є глибока критика дуже несхожої системи Ролса. Третя частина книги намагається продемонструвати, що лібертаріаністське суспільство відповідає найбільш правдоподібному означенню утопічного соціального ладу, тому що в такому суспільстві окремі люди і групи людей можуть встановлювати будь-який стиль життя за своїм бажанням. Доводи Ноцика на користь лібертаріанізму у вирішальних пунктах базуються на моральних почуттях. Одна з груп лібертаріаністів не визнає цього підходу, намагаючись зробити лібертаріаністські висновки з філософської конструкції Аристотеля. На цю групу мав великий вплив американський романіст Ейн Ренд (Ayn Rand), для якого основою етики є раціональний егоїзм: найголовнішою метою кожного індивіда є своє процвітання як раціональної людської істоти. Базуючись на цьому, лібертаріаністи цієї школи намагаються створити систему лібертаріаністських прав. Поміж найбільш відомих апологетів цієї школи є такі американські філософи, як Джон Госперс (Hospers), Ерік Мак (Mack) і Тібор Маген (Machan). Хоча більшість лібертаріаністів базують свої погляди на віри в особисті права, не всі дотримуються такої думки. Деякі, такі як Девід Фрідман, наголошують на аргументах, запозичених з економіки і теорії громадського вибору (public choice), щоб підтримати вільну ринкову економіку. Це стирає відмінності між ними і класичними лібералами чи прихильниками капіталізму, такими як Мільтон Фрідман (Friedman) і Фрідріх фон Гаєк (Hayek), які, строго кажучи, не належать до руху лібертаріаністів. Особливий підхід Хайка до правління закону (rule of Caw) мав великий вплив на лібертаріаністів.