права

У політичній філософії цей термін уживається в трьох основних значеннях: 1) для опису типу інституціональних установлень, на основі яких гарантується законний захист інтересів, законна ефективність вибору і законна основа для розподілу майна і можливостей серед окремих осіб; 2) для вираження справедливої вимоги щодо запровадження таких установлень, їх підтримки і поважання їх; 3) для визначення особливого типу виправдання цієї вимоги, а саме фундаментального морального принципу, що надає ваги певним базовим особистим цінностям, таким як рівність, самоврядування, моральні засади. Термін «законне право» використовується в першому значенні, а термін «моральне право» (у давнішому вжитку – «природне право») – в двох інших. Словосполучення «права людини» може вживатися в будь-якому з цих значень. Багато мислителів, а особливо Єремія Бентам, припускали, що термін «право» слід обмежити лише першим значенням, виходячи з того, що вимога права сама по собі є правом не більше, ніж благання голодного дати хліба, а сутність прав у вигляді моральних понять можна висловити чіткіше мовою обов’язків та корисності. Загалом ця критика не мала продовження, й останніми роками набули значного розповсюдження політичні теорії прав і теорії, що «засновуються на правах». Навіть якщо ми обмежимося першим значенням, то побачимо, що термін «право» двозначний. Юристи слідували за В. Н. Гохфельдом у визначенні чотирьох видів правових зв’язків, які можна описати як «права»: а) привілеї або свободи, коли людина не має зобов’язання (перед конкретною особою чи перед усіма людьми) не робити чогось: наприклад, людина, на яку напали, має право захищатися; б) права-вимоги, коли люди мають обов’язки у відношенні до когось (інших осіб чи людей загалом): наприклад, особа має право, щоб на неї не нападали; в) можливості, коли людина може щось зробити для того, щоб змінити правові відносини між собою та іншими людьми: наприклад, власник має право залишити своє майно кому завгодно, кого він обере в своєму заповіті; г) недоторканність, коли законне становище людини не може бути змінене за допомогою застосування будь-якої влади: наприклад, власник має право не бути позбавленим державою свого майна. Те, що ми вважаємо правовими нормами чи правами людини, можна розглядати як складові якихось або всіх цих елементарних правових відносин. Однак у політичній теорії найбільша увага приділяється правам-вимогам і взаємозалежності прав осіб та обов’язків, покладених ними на інших, а особливо на держави. Найпростіше значення зв’язку між правами та обов’язками відображається в ідеї узгодженості: про право Х на добробут можна говорити як про обов’язок Y забезпечити його для Х. З цієї позиції, колись відомої як «теорія корисності», мати право означає здобувати собі вигоду з чийогось обов’язку. Деякі філософи відкидають цю точку зору на користь «теорії вибору» прав: про особу Х можна сказати, що вона має право лише тоді, коли особа Y має обов’язок щодо неї в тому сенсі, що вона має змогу відмовитися від цього права, якщо захоче. Таким чином, отримувач обіцянки має право не просто тому, що той, хто дає обіцянку, повинен виконати своє зобов’язання, а тому, що отримувач у змозі звільнити його від нього. З цього погляду, від права неодмінно можна відмовитися; немає невід’ємних прав, тобто таких, від яких особа, котрій вони належать, не може відмовитися. В історії розвитку поняття суперечки з приводу від’ємності прав точилися з моменту входження цього поняття в ранню політичну думку. Якщо права є від’ємними, тиранію та рабство можна захищати на конвенційній основі, але якщо права є невід’ємними, якими вони були в політичній теорії Джона Локка, їх не можна вважати відкинутими за часів суспільного договору. У сучасних дискусіях це питання посідає важливе місце у зв’язку з тим, як ми розглядаємо права дітей, надто деталізоване законодавство і свободу укладання угод. «Теорію правового інтересу» можна розглядати як альтернативу жорсткому розумінню узгодженості прав та обов’язків: кажуть, що особа має право, якщо її зацікавленість у ньому сама по собі є достатньо важливою для того, щоб виправдати обов’язок інших сприяти якимось чином цій зацікавленості. Через це права та обов’язки не просто співвідносні; скоріше перші, як вважається, створюють останні. Ті, хто дотримується цієї точки зору, не стверджують, що кожен інтерес – предмет права. Оскільки цей підхід суто формальний, його слід долучити до самостійної теорії, що вказуватиме, які інтереси є достатньою мірою важливими для того, щоб розглядати їх як основу для утворення обов’язків, а які – ні. Призначення теорії прав – вибирати певні визначальні особисті інтереси і надавати їм перевагу перед інтересами головним чином політичного характеру (Див. Dworkіn). Полеміка між теоріями «корисності», «вибору» та «інтересу» стосується мовного рівня вираження прав. Більш істотні проблеми пов’язані зі справедливістю прав, можливістю створення правової теорії політики і зв’язку між правами та іншими моральними цінностями. Проблеми справедливості постають у першу чергу тому, що законні права мають свою цінність для держав і тих, чиї рішення вони обмежують. Ця цінність підвищується не просто тому, що права набувають за допомогою політичної влади та особистих прагнень, але ще й тому, що вони примушують законодавців надавати особам стабільні гарантії за таких умов, коли прибутки суспільства, що їх запроваджує, можуть день-у-день значно змінюватися. З одного боку, права нав’язують негнучкі методи управління, які не можна швидко пристосувати до змінних умов: наприклад, такі дії, як поховання без експертизи чи суд без присяжних у надзвичайних обставинах, прийнятні для Північної Ірландії, будуть немислимими в Америці, де підозрюваним гарантується право на здійснення певної судової процедури. З іншого боку, якщо права захищають вибір, це створює для керівника атмосферу непевності та непередбачуваності: право батьків на вибір школи для своїх дітей ускладнює для освітніх органів процес планування ефективного використання будівель і штату викладачів. Навіть серед теоретиків прав небагато хто вважає, що права мають бути єдиним вирішальним чинником для прийняття політичних рішень. Застосування прав слід обмежити окремими сферами, де людям важливо мати тверді гарантії, незважаючи навіть на суспільні витрати та постійно змінювану економічну і політичну обстановку. З цих причин зазвичай вважають, що теорії утилітаризму не в змозі виправдати індивідуальні права. Гонитва за загальною вигодою в плинних умовах складного суспільства, як здається, вимагає, з одного боку, прагматичної гнучкості, а з іншого – можливості планувати наперед особистий вибір, чому, як ми пересвідчилися, права мають здатність перешкоджати. Можна легко визначити випадки, коли задовольнятиметься більше першочергових потреб, коли більше щастя принесе інтернування підозрюваних терористів, аніж суд над ними, коли вигіднішим буде центральне планування житлового будівництва, зайнятості та освіти, аніж дозвіл людям самим вирішувати ці питання, або ж нехтування зубожінням у даний час, аніж гарантування мінімального прибутку кожному. Деякі утилітаристи цілковито задоволені цією позицією: як і Бентам, вони категорично заперечують той факт, що люди мають якесь моральне право на правові гарантії, які не можна підтвердити конкретними утилітарними розрахунками. «Інтуїтивні відчуття» протилежного відкидаються як психологічні уламки дискредитованих моральних теорій. Інші дотримуються більш м’якої лінії, доводячи, що навіть якщо за допомогою дієво-утилітарних розрахунків і не можна виробити гарантій, яких вимагають права, попри це їх могли б створити одна чи кілька сучасних форм «непрямого» утилітаризму (детальніше Див. утилітаризм). Подібні зауваження можуть виникнути і з приводу зв’язку прав і демократії. Якщо політичні рішення приймаються на основі мажоритарного права, немає гарантій того, що більшість не нав’яже меншості своїх співвітчизників непосильний тягар та неприйнятні жертви. У деяких країнах (наприклад у Сполучених Штатах) у біллях про права рішення, прийняті громадянами або їх представниками, стають примусовими. З точки зору більшості, такий примус є антидемократичним, оскільки він перешкоджає задоволенню політичних переваг більшості зацікавлених членів суспільства. Деякі теоретики наполягають на тому, що такий підхід сумісний з більш складним розумінням демократії. Права захищають саму демократію від скасування за допомогою демократичного способу прийняття рішень; права не стільки перешкоджають реалізації права більшості, скільки змушують політичну більшість виважено оцінювати вплив своїх рішень на всіх членів суспільства. Насправді це стосується лише деяких прав, конституційно захищених у такий спосіб. Якщо ні утилітаризм, ні теорія демократії не в змозі обгрунтувати індивідуальні права, що ж можна сказати на їх користь? У минулому часто зверталися до природного права та законів Божих: Джон Локк, наприклад, стверджував, що оскільки всі ми божі створіння, то повинні підпорядковуватися певному примусу в поводженні один з одним, тож цей примус є основою невід’ємних прав. Та сучасна епоха ставиться скептично до подібних відкриттів як основи політичної моралі, й ідея «природних» прав не приймається через сумніви в концепції природи людини, а також загальну недобру славу натуралістичних аргументів метаетики. Замість того, щоб виявляти глибокі цінності та принципи, закладені в основі ідеї прав, новітні теоретики намагаються підвести під неї природний фундамент. У найцікавіших теоріях моральні права виводяться з міркувань щодо свободи, автономії та рівності. На думку Г. Л. А. Гарта та інших, права відрізняються від інших моральних категорій тим, що вони захищають і підтримують специфічно людську потребу в свободі. Одні права серед інших моральних категорій несуть у собі ідею того, що їх примус є морально придатним; і якщо свободою доводиться жертвувати, то лише в ім’я свободи, і тоді невід’ємна примусовість прав демонструє значущість пов’язаних зі свободою цінностей, які вони уособлюють. Понад те, багато з тих, хто асоціює права із свободою, притримуються тої чи іншої версії вищерозглянутої «теорії вибору»: носій права представлений тут у своїй активній іпостасі, а не просто як той, хто використовує обов’язок іншого. У зв’язку з цим права не можна приписати тваринам чи ембріонам, оскільки це істоти, не здатні робити вибір або потребувати свободи, а саме це покликані захищати права. Дехто з цих теоретиків також критично ставиться до включення в такі документи, як Загальна декларація прав людини, так званих «соціально-економічних» прав, таких як право на соціальне забезпечення, на освіту, на працю (з оплачуваною відпусткою), на мінімальний рівень охорони здоров’я. Ці прагнення не настільки утопічні – і це стосується більшості країн, – але вони недостатньо пов’язані з ідеєю свободи, аби бути удостоєними звання «прав» (Див. права людини). Останніми роками поняття права, заснованого на свободі, стало швидко втрачати свою популярність. У «теорію вибору» більше не вірять, причому навіть і найзаповзятіші її прихильники, отже, не вловлюють і логіку різноманітних рис прав-вимог. І нині вже не сприймається ідея, що значущість та силу, які асоціюються з поняттям прав, мають тільки міркування про свободу. Багато свобод (таких, як свобода їхати машиною по вулиці, котра має бути перетворена на пішохідну зону) вважаються не вартими захисту, а ті, що вважаються вартими цього (наприклад релігійні та політичні свободи), слід відрізняти від них у зв’язку з цінностями, відмінними від поняття свободи. Нещодавно дехто спробував вивести походження прав від ідеї поваги до людського чинника або його автономності, пов’язаної з моральною філософією Канта. Сутність цієї ідеї полягає в тому, що права можна розглядати не як основоположні принципи нашої моральної системи, а як необхідні передумови для морального мислення і моральної діяльності. Люди вважають за нелегку справу брати на себе відповідальність за зважування, вибір і моральну діяльність, якщо, наприклад, щось загрожує їхньому життю; їхній вибір обмежується певними рамками, якщо вони відчувають непереборний біль або заклопотані невідступними потребами. Хоч автономність і повага до людського чинника є цінностями, пов’язаними зі свободою, при цьому моральна свобода розглядається з набагато прагматичнішого погляду – як те, що треба виховувати і чого слід досягати, не вважаючи це дарованим людському життю. Ці міркування дуже близькі до політичних традицій лібералізму і ліберального розуміння справедливості: якщо теорія справедливості покликана дати людям змогу виправдовувати один перед одним основоположні механізми розподілу прибутків і витрат у своєму суспільстві, тоді права можна розглядати як головні принципи поваги до людей, передбачувані цим виправданням. Третя ідея – ідея рівності – теж пов’язана із цим. Ліберали вважають, що держави повинні ставитися до всіх громадян, якими б не були їхні конкретні таланти або заслуги, з однаковою турботою і повагою задля виправдання соціальних і політичних механізмів. Можливо, з цього основного обов’язку і можна вивести моральні права, слідуючи, наприклад, за Роулзом, який простежує походження принципів свободи і суспільного розподілу від егалітарних засад своєї теорії справедливості. Рональд Дворкін припускає, що утилітарні розрахунки можуть спиратися на принцип однакового ставлення, але лише тоді, коли в них не береться до уваги те, що він називає «зовнішніми перевагами» (тобто переваги, що їх деякі люди мають у ставленні до себе), які слід надавати й іншим. Він доводить, що чимало прав можна вважати тиском (або «найбільшим козирем») на корисність у випадках, коли важко уникнути врахування зовнішніх переваг або ж, понад те, коли вони є напевне визначальними. Навколо питання про різницю між «зовнішніми» та «особистими» перевагами і навколо теорії прав, яку Дворкін намагається створити на цій основі, продовжує розгортатися полеміка. Далеко не всі переконані в тому, що ідея прав є вагомим внеском у моральну або політичну філософію. Навіть серед тих, хто впевнений у цьому, багато хто стверджуватиме, що права не вичерпуються мораллю. З одного боку, здається, що права уособлюють суто індивідуалістичні цінності. Ми говоримо про права, коли важливо забезпечити якесь благо окремій особі чи групі осіб. У випадку благ, цінність яких не можна визначити в рамках цінностей для окремо взятих осіб, – це, наприклад, колективні блага, братерство або спільнота, – застосування мови права недоречне. Частина теоретиків-соціалістів іде далі, стверджуючи, що права уособлюють політичну мораль буржуазного егоїзму і що в справжній соціалістичній моралі не буде місця для кричущо індивідуалістичних вимог. Але з цим важко погодитися: хоча сама мораль складається з нічого, та права здаються винятково непривабливими; тож усім окрім прибічників найбільш фанатичних колективістських теорій доведеться визнати, що індивіди мають певні інтереси, які є не тільки морально дозволеними, але з морального погляду, є для них імперативами, що потребують захисту.