права людини

Права, які має людина як жива істота. Термін «права людини» почав відігравати важливу роль тільки в цьому столітті; у попередні часи ці права зазвичай називали «природними правами», або «правами чоловіка». Не кожна доба і не кожна цивілізація мала поняття прав людини – та й хоч би навіть поняття якихось прав. Точаться суперечки, наприклад довкола питання про існування поняття прав у давньогрецькій і давньоримській правових системах. В одному з новітніх досліджень Так стверджує, що поняття прав не існувало в Європі до XII століття, а повноцінна теорія природних прав виникла аж наприкінці XIV століття у працях Жерсона та представників його кола. Ця теорія отримала нове дихання на початку XVII століття, зокрема в працях Гуго Гроція. Згодом з’явилися дві різні ідеологічні школи, що розробляли концепцію природних прав. Представники більш консервативної школи, яку уособлювали Селден і Гоббс, приписували людям у їхньому «природному» (тобто дополітичному) стані майже необмежене право на свободу, але додавали, що люди до певної міри відмовляються від цього права, коли стають членами громадянського суспільства. З цієї точки зору, прийняття теорії природних прав було майже тотожним утвердженню абсолютної влади держави. Натомість більш радикально налаштовані теоретики доводили, що хоча деякі природні права і були принесені на пожертву державі заради збереження миру в суспільстві, але залишилися інші, тож люди можуть апелювати до них, повстаючи проти деспотичного правління. Таким чином, природні права були поставлені і на захист англійської революції 1640-х років, і на захист повстання в Англії 1688 року. Саме ця радикальніша теорія і стала провідною теорією природних прав. Свій найяскравіший вираз вона отримала наприкінці XVII століття в творах Джона Локка. За Локком, божественний природний закон утверджує, що «ніхто не повинен завдати шкоди життю, здоров’ю, свободі та власності іншої людини». Отже, цей закон вимагає наділяти кожного природним правом на життя, свободу і власність, хоча він воднораз накладає на кожного природний обов’язок поважати життя, свободи та майно інших осіб. У своєму природному стані люди теж мали право діяти так, як це необхідно для захисту їхніх природних прав та прав інших. Якраз це «виконавче природне право» і стало джерелом конфліктів у природному стані, тож люди в пошуках миру передали його загальній верховній владі й у такий спосіб започаткували політичну спільноту. Надзвичайно важливим для Локка є те, що люди не відмовилися від своїх природних прав на життя, свободу і власність. Навпаки, головною метою заснування політичної спільноти був якнайповніший захист цих прав. Ці права є невідчужуваними – ніхто не має морального права віддати своє життя чи свободу в цілковите розпорядження іншої людини (хоча особа може «поплатитися» своїми природними правами, якщо вона порушила права інших). За концепцією Локка, природні права зумовлюють три основні політичні наслідки. По-перше, оскільки згідно із законом природи люди мають рівні права, ніхто не зобов’язаний підкорятися політичному верховенству іншої особи без власної згоди на це. По-друге, підтримання і захист природних прав є первинною функцією держави. По-третє, природні права встановлюють межі владних повноважень держави, тож державна влада, яка порушує права своїх громадян, втрачає право вимагати від них покори і на законних підставах може бути скинута. У наступні століття ці три політичних висновки стали тісно пов’язувати з утвердженням природних прав. Наприклад, американська Декларація незалежності (1776) проголосила як очевидну істину: «...всі люди створені рівними, і всі вони обдаровані Творцем природними і невід’ємними правами, до яких належать Життя, Свобода і прагнення до Щастя». Далі стверджувалося, що уряд було встановлено заради захисту цих прав, що він отримує свою законну владу зі згоди своїх підлеглих і що народ може скинути уряд, який порушує ці права. Французька Декларація прав людини і громадянина (1789) поставила подібні вимоги щодо «природних, неписаних і невід’ємних» прав, які були в ній перелічені. Доктрини прав людини, розвинуті в ХХ столітті, є прямими нащадками ліберальної теорії природних прав. Очевидно, що багато хто не бачить різниці між поняттями «природні права» і «права людини». Ідея прав людини лишається ідеєю прав, які є «природними» з огляду на те, що вони сприймаються як моральне право, котре людська істота одержує в повне своє розпорядження не завдяки якомусь договору, який вона уклала, чи певній правовій системі, під юрисдикцією якої вона перебуває, а в силу своєї людської природи. Права людини можна захищати (і їх захищають!) від посягань приватних осіб та недержавних об’єднань, таких як підприємства і профспілки. Однак їх основний контекст залишається політичним; вони окреслюють мінімальні свободи, які державна влада має захищати, охороняти і які сама вона мусить поважати. Декларації прав людини ХХ століття, найбільш відомими з-поміж яких є Декларація прав людини, прийнята ООН 1948 року, низка наступних різноманітних конвенцій та угод ООН і Європейська конвенція прав людини, є подібними до декларацій природних прав XVIII–XIX століть. Утвердження прав стало також обов’язковою складовою конституцій окремих держав. Оскільки ці конституції не формулювали, а швидше визнавали проголошувані ними права, вони належать до тієї ж традиції. Які ж права найчастіше відносять до прав людини? Судячи з формальних декларацій, їх можна розподілити приблизно на шість категорій. Найперша і часто найважливіша категорія – це право на життя. Його можна тлумачити по-різному: як право не бути вбитим і не зазнавати фізичного насильства або як право захищатися від убивства чи фізичного насильства, або ж як право отримувати матеріальні предмети першої необхідності для прожитку та мінімальний обсяг послуг сфери охорони здоров’я (Див. нижче). Друга категорія – це право на свободу, яке завжди стояло в деклараціях прав на чільному місці. Іноді воно виступає як право на свободу в дещо загальному значенні; іноді – як право на певні свободи, серед яких найчастіше зазначаються свобода думок, слова, віросповідання, об’єднань та пересування. Третя категорія – право на власність, якому надавалося особливо важливе значення в ранніх викладах прав і яке залишилось у багатьох документах ХХ століття, хоча нині воно частіше трактується як більш вузьке право – зокрема відповідно до тієї міри, якою воно може обмежувати державну політику. Четверта категорія – права, що стосуються статусу особи як громадянина: національні та демократичні права. П’ята категорія – це права, що стосуються діяльності держави, особливо права, пов’язані з верховенством права та із здійсненням правосуддя, такі як право не бути безпідставно заарештованим і право на справедливий суд. Дві останні категорії прав не можна зрозуміти в межах вихідної концепції природних прав як таких прав, що належать людям у їхньому «природному стані», який, за визначенням, був станом безвладдя. Однак їх можна зрозуміти як природні, або гуманні права, оскільки моральний статус, надаваний особі, може визначати ставлення до неї політичних установ та недержавних об’єднань і її ставлення до них. Насамкінець, є права людини, спрямовані на отримання певних соціальних, економічних і культурних благ. Декларація ООН, наприклад, утверджує inter alia і права людини на освіту, працю, соціальне забезпечення, відпочинок і дозвілля та достатній життєвий рівень, необхідний для забезпечення здоров’я і добробуту особи. Хоча вимоги цього кола прав не є цілковито безпрецедентними, помітне місце серед інших традиційних прав людини вони стали посідати лише в цьому столітті. Їхній же статус як прав людини є дискусійним – частково через те, що вони піднімають спірне питання соціальної справедливості, а частково через сумніви в тому, що їх можна розуміти як права людини. Чимало країн третього світу не мають сьогодні ресурсів для забезпечення зазначених благ. Тож хіба не безглуздо говорити людям, що вони мають права на блага, які неможливо їм забезпечити? І чи не буде таким само безглуздям надавати різні права людини людям, що живуть у різних куточках світу або в різні часи? Іншою спірною рисою соціально-економічних прав «людини» є той факт, що обов’язок забезпечити певне благо для певної особи лежить на відповідному уряді. Це означає, що право на це благо здаватиметься правом, що належить громадянинові певного суспільства, а не представникові людської раси. Та хоч укладачі декларацій могли не доконечно осягнути різницю між правами людини і бажаними соціальними цілями, питання про соціально-економічні права не залишається нерозв’язанним. Право слід розуміти саме як право, навіть якщо його надання зумовлюється обставинами. Воно має надаватися всім без винятку, навіть якщо відповідний обов’язок перед будь-яким конкретним носієм цього права несе певний орган – такий як уряд. Отже, якими б не були наміри тих, хто складав декларації прав, з логічного погляду твердження стосовно того, що людські істоти несуть у глобальних масштабах відповідальність за економічний добробут одна одної, не є беззмістовним. Як мають бути обгрунтовані права людини? Декларації прав іноді подаються як утвердження самоочевидних істин, котрі з огляду на це потребують тільки проголошення. Цей підхід у кращому разі є невиправданим, оскільки він провокує противників прав людини відкидати їх як усього лише низку упереджень. У минулому природні права зазвичай розглядали як похідні від природного закону, а отже, вони були складовою загальної теорії природного закону, утверджувалися і зникали разом із ним (Див. закон). Хоча цей підхід лишається важливим, поняття прав людини все далі й далі відходить від традиційного мислення в категоріях природного закону. Сучасні моральні і політичні філософи більш схильні грунтувати права людини на утвердженні таких фундаментальних цінностей, як свобода, незалежність і рівність, разом з іншими встановленнями, пов’язаними зі створенням необхідних умов для добробуту людини (Див. права). Якої форми можуть набувати такі положення? Людина – дуже складна істота, таким само є і її життєве середовище. Тому немає підстав очікувати, що теорія, яка обгрунтовує потребу в утвердженні прав людини, має бути простою. Немає і підстав вважати, що ідею прав людини породжує лише один набір моральних принципів або один тип моральних настанов. Немає, знову ж таки, причин вважати, що з різних засад постануть однакові переліки прав. Отже, концепції прав людини є безкінечно розмаїтими і можуть бути набагато складнішими, ніж це зазвичай припускають критики цього поняття. Але ці твердження свідчать і про те, що немає підстав a priori вважати, що прибічники прав людини повинні не згоджуватися із засадами та змістом прав людини заради того, щоб досягнення їхньої спільної мети – створення єдиного, загальноприйнятого формулювання прав людини – не виявилося занадто легким. Незважаючи на широку популярність ідеї прав людини вона ще не стала загальноприйнятою. У деяких випадках відмова від неї стає наслідком загальної критики підходу апологетів прав людини до моралі та політики. В інших – критика спрямовується на самі права людини. Чи не найбільше дебатів викликає їх епістемологічний статус. Послідовники Бентама скаржаться на те, що природні права і права людини відстоюють так заповзято, ніби їх існування є таким само важливим, як існування прав, установлених законом. Ортодоксальний теоретик природного закону міг би відповісти, що Божий природний закон і права, які він дарує, означають для світу те ж само, що і юридичні права, створені людиною. Однак більшість сучасних фахівців з прав людини схиляються до тієї думки, що існує різниця між емпіричним твердженням «а має юридичне право у відношенні до х» і моральним твердженням «а має право людини у відношенні до х». За умови визнання цієї відмінності твердження стосовно того, ніби люди мають права просто з тієї причини, що вони є людьми, є не більш незаконним, ніж будь-яке інше моральне судження. Проти доктрини прав людини обертається і необхідність брати до уваги деталі та складнощі суспільного життя. Берк, приміром, вважав, що всі права, утверджені французькою революцією, були «безмежними», хоча насправді влада прагнула забезпечити рівновагу і компроміс у змаганні добра і зла. Звичайно, чим більшою мірою політичні рішення сприймаються як спосіб примирення складних, а то й протилежних міркувань, тим меншою буде готовність погодитися з теоріями, що вимагають поваги до встановлюваних ними більш або менш непорушних прав. Нарешті, всеосяжний характер учення про права людини викликає в декого острах перед виникненням культурного імперіалізму. Якби індивіди в усьому світі могли узгодити свої «права людини», це, як здається, дало б прихильникам ідеї винятковості європейської культури підстави ставитися вороже до інших культур, представники яких не поділяють її концепцій щасливого життя і справедливого суспільства.