анархізм

Суть анарзхізму полягає в твердженні, що суспільство може і повинне бути організоване без примусової влади держави. Хоча ми можемо знайти анархічні тенденції в поглядах багатьох мислителів ще в античні часи, першим політичним теоретиком, який рішуче виступав за недержавну форму суспільств, був Годвін, який в 1793 р. видав свою книгу, а першим, хто називав себе анархістом, був Прудон. Анархізм як ідеологія мав найбільший вплив в кінці XIX – початку XX cт., коли революційні рухи такого переконання з’явилися в багатьох західних країнах. Пізніше і до сьогодні, їх вплив поcлабився, хоча багато людей ще продовжують називати себе анархістами, і лише час від часу з’являються на політичній арені. Мислителі-анархісти, безперечно, становлять однорідну групу й інколи, здається, що вони тримаються разом лише через визнання спільного ворога – держави. Їхні погляди щодо економічних заходів, які повинні здійснюватися в недержавному суспільстві, явно розходяться: щодо цього питання, анархісти утворюють широкий діапазон, починаючи від захисників приватної власності і вільної конкуренції на ринку до прихильників повної загальної власності, кооперативної праці і розподілу продуктів відносно потреб. Ці відмінності, які будуть глибше проаналізовані нижче, відбивають розходження в поглядах з більш фундаментальних питань, таких як, значення законності і свободи, й можливостей людини. Однак, всі анархісти визнали, що необхідно обходитися без примусових форм влади, з яких держава є найбільш розвиненою. Вони категорично не заперечують влади будь-якого виду: більшість анархістів визнали б владу фахівців, наприклад, вчених чи докторів, у сфері їх діяльності, і багато б визнали моральну владу колективних рішень, прийнятих дійсно демократичним способом. Їхня критика спрямована на владу, привласнену людьми, які не мають жодних особливих на неї претензій, на владу, яка поширюється на певні сфери діяльності, щоб охопити всю сферу людського існування, і найбільше – на владу, яка нав’язує свою зверхність примусово. Держава звинувачується по всіх цих трьох пунктах: анархічна критика поширюється, однак, і на інші ієрархічні форми влади – церкву, армію, підприємство, якими керують капіталісти, а в даний час – на неупереджену бюрократію. Всі ті інституції звинувачуються у примушенні їхніх жертв і у використанні їх для одержання грошей чи певних благ за допомогою погроз і нав’язування певних ідей. Анархісти відкидають обидва виправдання держави: по-перше те, що вона виконує корисні соціальні функції, і по-друге, що її влада визнається згодою її суб’єктів. Анархісти вважають, що багато завдань, які виконує держава, спрямовані на задоволення її власних потреб: вона, наприклад, гарантує національну безпеку, але насправді захищає свій власний суверенітет від інших держав. Інші функції, такі як захист кожної окремої особи, могли б виконувати особи чи місцеві громади в разі відсутності держави. Що ідеї згоди, то анархісти ставлять питання про те, коли її дають і що стається з тими індивідами, які намагаються її не дати. Вони відкидають думку, що вибори є єдиним засобом досягнення згоди і розглядають їх як події, коли простий народ обманом примушується підтримати того чи іншого члена пануючого класу. Метою анархізму є суспільство, де особиста свобода буде максимальною, де матеріальні товари справедливо розподіляються; і де спільні завдання виконуються через добровільну згоду. Але великі відмінності в думках про те, як досягти цих бажаних цілей. В анархізмі можна виділити чотири основні напрямки: індивідуалізм, мютуалізм, колективізм і комунізм. Індивідуалізм За точку відліку індивідуалісти беруть незалежного індивідуума. Кожна людина має свою недоторкану сферу діяльності, в яку ніхто не повинен втручатися, а соціальні відносини будуються на обміні і контакті. Німецький нігіліст Макс Стірнер (Штірнер) (Див. молодогегельянці) вважається організатором цієї школи, але безкомпромисний егоїзм Стірнера – він вважає, що індивід повинен завжди діяти так, як він хоче і не зважати ні на Бога, ні на державу, ні на моральні принципи – не дозволяє йому робити будь-які конструктивні пропозиції. Більш типовими індивідуалістами були в XIX ст. американські анархісти Джошуа Воррен, Лісандер Спунер і Бенджамін Такер. Воррен захищав систему “справедливої торгівлі”, завдяки якій кожний виробник, працюючи сам чи з партнерами, обмінював би товари, враховуючи робочий час, вкладений в них, використовуючи систему векселей. Він уклав “Запаси часу”(Кількість часу --“Time Stores”), щоб продемонструвати життєздатність своєї системи, а також створив кілька експериментальних об’єднань, які базувалися на індивідуальному праві власності і обміні праці. Такер розвинув теорію індивідуалізму більш повно в серії журнальних статей, які вийшли під заголовком “Замість Біблії” (“Instead of a Book”) в 1893. Його основне положення – кожна людина повинна насолоджуватися максимальною свободою, сумісною з такою ж свободою інших, а саме – необмеженими правами, щоб одержувати і постачати товари на ринок. Такер критикував усі, створені державою монополії, особливо на землю і гроші. Без держави, наполягав він, кожна людина змогла б реалізувати своє право на захист особистої свободи (якщо необхідно, використати для цього приватні служби охоронних організацій). Спунер більш рішуче заявляє про традицію природного права, і його визнають в основному за згубну критику американської конституції, на прикладі якої він показував слабкість теорії держави. Останнім часом індивідуалістичний анархізм дещо оновився і зараз становить частину більш ширшого руху, знаного як лібертаризм. Але якщо ранні індивідуалісти вважали, що суспільство, де пануватиме повна свобода, радикально перетворить капіталізм (Такер, наприклад, вважав себе соціалістом); їхні сучасні нащадки, навпаки, прославляють капіталізм і часто називають себе “анархо-капіталістами”, чим викликають злісне осудження з боку тих анархістів, які мають інші переконання. Мютуалізм Мютуалізм можна розглядати як щось середнє між індивідуалізмом і колективізмом. Цей термін був введений Прудоном і його послідовниками для використання в економічній сфері, яка, на думку Прудона, примирила власність і комунізм. Він вважав, що кожна людина може володіти засобами виробництва або особисто, або колективно, але повинна отримувати винагороду за свою працю, не беручи до уваги прибуток і ренту, забезпечуючи при цьому високу якість своєї праці. Обмін відбувається через етичну форму домовленості, в якій кожна сторона намагається віднайти еквівалент тому, що вона пропонує. Невід’ємним елементом цієї схеми є створення спільного кредитного банку, який би надавав виробникам позики під мінімальні проценти, покриваючи лише їхні витрати на адміністрацію. Незважаючи на провал Прудонівських експериментів у практиці, його французькі послідовники відіграли вирішальну роль на ранніх етапах Першого Інтернаціоналу, перш ніж їх обійшли колективісти. Колективізм Колективізм став домінуючою частиною анархістського руху під впливом Бакуніна. Відкидаючи чутливе ставлення Прудона по відношенню до селянина, який володів лише земельною ділянкою, і ремісника, колективісти чекали з нетерпінням на майбутнє, в якому б члени профспілки експропріювали весь капітал, кожна група робітників управляла своїми засобами виробництва. Розподіл прибутків був би справою колективного рішення, але зразу ж зазначалося, що нагороди будуть пропорційні праці, принаймні в найближчому майбутньому. Колективісти протистояли авторитарному комунізму Маркса і його послідовників. Комунізм Припущення, що комунізм міг лише існувати в авторитарній державі, заперечило наступне покоління анархістів, особливо Малатеста, Елізе Реклю і Кропоткін. Натомість вони доводили, що природжена людська солідарність веде до знищення всіх відмінностей власності. В анархічному суспільстві кожна людина використовувала б спільні ресурси для своїх потреб. Продуктивна праця утворювалась б з постачання її добровільними об’єднаннями робітників і витратної сторони, якою б управляли місцеві комуни, завданням яких було б визначати потреби людей на території їх діяльності. Комуни об’єднувалися б для координації таких будівництв, як дороги і залізничні шляхи, які перетинають їхні кордони. Комуністичний анархізм спирається на бачення природи людини, яка є діаметрично протилежною егоїзму Стірнера та індивідуалістам. Вона передбачає, що люди будуть працювати без матеріальних стимулів і що за відсутності приватної власності проблема злочину зменшиться настільки, що зі злочинцями можна буде мати справу лише неофіційно, без звернення до примусового апарату права. Багато хто вбачає в комунізмі певну форму утопізму. Анархісти цього напрямку сказали б у своє виправдання, що ніяке людське суспільство не могло існувати, поки люди були об’єднані і до певного рівня альструїстами. З 80-х років XIX ст. більшість анархістів розглядали комунізм як найвищу форму соціальної організації. Вони критикували приватну власність і політичну владу, яка у своїй основі була експлуататорською. В той же час вони усвідомлювали потребу узгодження колективної власності з основним анархістським принципом свободи. Тому вони наголошували, що комуністична система повинна бути прийнятою добровільно, а не нав’язана силою, і багато хто визнавав колективізм як життєздатну перехідну систему, до часу, поки люди відчують достатню солідарність, щоб цілком відкинути відмінності у власності. Індивідуалісти, зі свого боку, використовували наслідок свободи як трамплін для нападу на комуністичні ідеї. Марксизм і Анархізм Основний напрям анархістського бачення майбутнього суспільства дуже схожий з поглядами Маркса і марксизмом, хоча анархісти і марксисти перебували у стані війни під час соціалістичного руху, відколи Маркс виголосив свою китику Прудонівських ідей в “Зубожінні філософії” (“Loverty of Philosophy”) в 1846 році. Це суперництво досягло своєї критичної точки під час недовготривалого Першого Інтернаціоналу, коли прибічники Маркса боролися з бакунинцями за контроль над організацією -- і конфлікт закінчився розпадом Інтернаціоналу в 1872 р. Як наслідок, виникло питання: “Чи дорога до соціалізму (а в кінцевому результаті до комунізму) йде через знищеня держави, як вважали анархісти, чи через створення робітничої держави (чи диктатури пролетаріату), як вважали марксисти. Для анархістів будь-яка політична структура, навіть якщо вона буде складатися виключно з пролетаріату, буде набувати загальних рис держави і неминуче стане новим джерелом привілеїв і гноблення. Соціалістична держава, влада якої поширюватиметься і на економічне життя, здавалося їм найбільш деспотичною; це “не було б нічого, крім бараків: режиму, при якому чітко організовані робітники (чоловіки і жінки) будуть спати, вставати, працювати і жити, голосно протестуючи; де винахідливий та освічений буде наділений урядом певними привілеями…”, як сказав Бакунін (Бакунін про анархію, ст. 284). За цим політичним поділом криються відмінності у загальному світогляді. Анархісти вважали ідею Маркса про соціальну науку, за якою історичні епохи змінювали одна одну відповідно до того, як змінювалися екологічні закони, надто обмеженою. Ця ідея недооцінювала сили революційних думок і “духу опору”. Більше того, незважаючи на те, що анархісти визнавали, що пануючий економічний клас буде завжди мати сильний вплив на діяльність держави, вони розглядали політичну владу як таку, що має незалежне походження і свій власний розвиток. Зрештою, вони не поділяли віри марксистів в революційний потенціал міського робітничого класу; і якщо висловлювалися за підтримку “пролетаріату”, то мали на увазі більш різнорідну масу, куди входили селяни, ремісники і розорені, а також робітники. Вони довіряли головним чином тим, хто не мав чого втрачати через революційний переворот. Революційний переворот Подаючи своє загальне ставлення до держави, анархісти природньо протистояли всім спробам реформування суспільства парламентським засобами, як і спробам повалення існуючого режиму і його заміні новою політичною структурою. Вони старанно утримувалися від участі у виборах чи традиційній політіці у будь-якому вигляді. Більшість з них продовжували, однак, думати, на користь революційного перетворення суспільства. Для людей, таких як Бакунін, Малатеста і Кропоткін, це означало масовий виступ проти існуючих форм влади і економічних інститутів, який привів би до безпосереднього створення, на місцевій основі, нових форм організації суспільства. Вони відкидали політичне лідерство у будь-якому значенні. Роль анархістської інтелегенції була головним чином виховною: вони закликали до виступу, вказуючи на несправедливості і пропонуючи масам антиавторитарні зразки. Виховання за допомогою усного і писаного слова виявилося, однак, марною справою, тому виникла думка “пропаганди подвигом”. Вперше висловлена Малатестою (який намагався втілити її в життя), вона означала перетворення анархізму в дійсність за допомогою сприяння розвитку місцевих визвольних сил, які б послужили прикладом і стимулом для мас. Пізніше, в 1880-90 рр., ця думка стала означати індивідуальні акти терору, наприклад, підступне вбивство політичних лідерів чи виступи індустріалістів. Це був час, коли в суспільній уяві анархісти поставали як жорстокі чоловіки з бомбами під пальто. Але спроба пропаганди подвигу не принесла ніяких результатів: місцеві виступи швидко придушувалися поліцією чи армією, а терористична діяльність лише стала основою громадської думки, яка звинувачувала і цілком невинних анархістів. Більш надійна революційна стратегія виникла від поєднання анархізму з синдикалізмом. Анархо-синдикалісти розглядали рух профспілок як засіб організації пролетаріату до революції і як основу, на якій могло б бути збудоване нове суспільство. Анархісти відіграли значну роль у французьких синдикатних організаціях, Генеральній конфедерації праці (Сonfederation Generale du Travail) напередодні 1914 р. і після війни у таких же іспанських організаціях. В Іспанії анархо-синдикалістська думка мала найбільше шансів, коли розгорнулася громадянська війна 1936 року. Анархісти виявилися ефективною революційною силою і багато фабрик і сіл було об’єднано і навіть успішно. Але, однак, було неможливо повністю втілити в життя усі ліберальні комуністичні ідеали за умов, які існували на той час в Іспанії. В результаті анархісти поступилися під тиском їхніх союзників-республіканців і відмовилися від багатьох своїх революційних досягнень заради перемоги у війні. Ідея революції не схвалювалася всіма анархістами. Індивідуалісти боялися загрози свободі, яку викликали революційні організації, а інші анархісти доводили, що трансформація людських відносин, яку приносить анархія, можлива лише після довгого періоду виховання, революції можуть руйнувати, але в майбутньому вони не зможуть відбудувати суспільство. Значення анархізму Анархізм можна оцінювати з двох сторін: як окрему ідеологію і як групи для інших політичних традицій. Як ідеологія, можна лише сказати, що він зазнав поразки. Він ніколи не мав великої кількості послідовників і його вплив на хід світової історії був зовсім незначним. Але це й не дивно. Ідея анархістів щодо суспільства, організованого без центральної влади, здається, повністю суперечить досвіду всіх прогресивних суспільств, в яких індустріалізація співіснує із зростанням ролі держави. Анархізм, як цілісна система, вимагає значної зміни переконань. Як джерело критичних ідей для інших ідеологій та рухів, він може мати більший успіх. Був постійно присутній в соціалістичній традиції, допомагаючи врівноважити централістські і статичні точки зору багатьох соціалістів. Він надихав лібералів на подолання їхньої непослідовності і лицемірності щодо таких питань, як, наприклад, свобода слова. Він сприяв розвиткові фемінізму; анархістський ідеал людських стосунків, вільних від тиску та експлуатації, поширився на стосунки між чоловіком та жінкою (напр. погляди Емми Голдман, уродженки Росії, яка стала видатним діячем анархістського руху США на початку цього століття). Напрям анархістської думки (започаткований Толстим), який протистояв в принципі будь-якому насильству, ліг в основу пацифізму. Останнім часом радикальне крило руху за навколішнє середовище прийняло ідеї анархістів, і анархісти навіть проявили себе в кампанії за права тварин. Ці безсумнівно відмінні впливи пов’язані двома основними ідеями: заперечення будь-якого зв’язку з владою, незважаючи як переконливо вона замаскована, і віра в пряму дію замість звичайних політичних методів, як засіб їх усунення. Ці ідеї швидше, ніж ретельно продумані плани соціальної реконструкції, здається, були здатні зробити певний внесок анархізму в політичну думку.