молодогегельянці

Послідовники німецького філософа Г. В. Ф. Гегеля, які наголошували на необхідності радикального теологічного і політичного застосування гегелівської думки й об’єдналися заради цього. Концепцію Гегеля вони розглядали як викриття «суперечностей» і містифікацій, на яких були побудовані релігія та прусська монархія (як і інші монархії). Це спричинилося до конфлікту зі старими, або правовірними гегельянцями, котрі слідували думці свого вчителя про те, що реальне є раціональним, що протестантське християнство втілює філософські істини на практиці і що прусська монархія та служіння громаді наближають час створення раціональної держави, у якій існуватиме неподільна суверенна воля, а бюрократія працюватиме неупереджено і справедливо задля загального блага. Збільшуючись кількісно за рахунок тих, хто був налаштований антитеологічно, а також республіканців, демократів і навіть революціонерів, молодогегельянці виступали за визволення людства, замінивши особисту свідомість або загальну свідомість людського роду на гегелівський об’єктивний дух. Вони проповідували необхідність самовизначення і подолання відчуження та розмежування, а особливо в суспільному житті. Тому вони без вагань відстоювали кантівські та фіхтеанські положення, викладені в гегелівських працях, зокрема возвеличення Кантом автономності й універсальності без підпорядкування їх таким «зовнішнім» структурам, що їх Гегель вважав необхідними для набуття свободою раціональності. Провідними членами гуртка були Давид Фридрих Штраус (1808–1874), Людвіг Феєрбах (1804–1872), Бруно Бауер (1809–1882) та його брат Едгар (1820–1886), Арнольд Руге (1803–1880), Макс Штірнер (справжнє ім’я Йоганн Каспар Шмідт, 1806–1856) і Мозес Гесс (1812–1875). У період з 1839 до 1842 року з членами цієї групи, які справили на них досить сильний вплив, спілкувалися – кожен окремо – молодий Карл Маркс і Фридрих Енгельс. Ще до 1844 року Маркс та Енгельс почали гостро критикувати молодогегельянців за возвеличення теоретичного критицизму і свідомості та за нехтування соціальною й матеріальною дійсністю; у 1845–1846 роках вони піддали їх осуду в «Німецькій ідеології». Поразка революції 1848 року і зниження авторитету філософії Гегеля в Німеччині 1850–1860-х років означали крах молодогегельянців як руху. Кожен з них пішов своїм шляхом і тепер їх згадують в основному в зв’язку з їх роллю в ідеологічному розвитку марксизму. Людвіг Феєрбах, блиск авторитету якого довго затьмарював усіх інших молодогегельянців, у 1840-х роках усе далі й далі відходив від гегельянства, але він залишається вагомою постаттю в релігієзнавстві та історії теології. Мозес Гесс привертає особливу увагу як перший комуніст, випередивши в цій ролі Маркса, а також як автор праці «Рим і Єрусалим» (1862) – важливого для виникнення сучасного сіонізму тексту. Інший автор, який прихилявся до гуртка, – це польський шляхтич Август фон Цешковський (1814–1894), котрий приїхав до Берліна в 1832 році і чия праця «Пролегомени до історіософії» («Prolegomena zur Hіstorіosophіe», 1838) викликала інтерес і тоді, і пізніше, змістивши увагу молодогегельянців з філософії на застосування на практиці «спонтанної, свавільної і вільної» дії для того, щоб змінити світ. Ознаки збурення, спричиненого молодогегельянцями і потенційною можливістю радикального застосування гегельянського методу, проявилися вперше в анонімній публікації 1830 року «Роздумів про смерть і безсмертя» Людвіга Феєрбаха. У цій праці Феєрбах, спираючись на гегельянство, заперечує можливість життя особистості після смерті. Він доводить, що це вчення відображає невиразне усвідомлення нескінченності і невмирущості людського роду – єдиного, хто здатен сприйняти думку про безмежність духу. Збурення посилювалось, і з публікацією в 1835–1836 роках праці Д. Ф. Штрауса «Життя Ісуса» розкол між послідовниками Гегеля став очевидним. У цій праці рішуче заперечувалась історичність надприродних діянь та здібностей, приписуваних Новим Заповітом Ісусу. Історія Ісуса була історією людського життя, навколо якого рання церква створила низку міфів – проекцій людських сподівань і досвіду, які грунтуються на духовних, а не на буквальних істинах, – ці погляди Штрауса також виводять із Гегеля. Згідно з концепцією інкарнації визнається, що Людина – як людство, яке складається з усіх людських істот, – має божественні риси. Книга спровокувала дискусію, у ході якої в рамках гегельянської школи окреслилося чітке розмежування. Власне, сам Штраус передбачив це, взявши за взірець французький парламент – ліві, центр, праві – і віднісши себе до лівих. У Берліні ж Бруно Бауер доводив, що в Євангеліях відображено історичне становище ранніх християн у Римській імперії, а на глибшому рівні – неможливість у тих умовах збагнути концепцію індивідуальної людської самосвідомості інакше, ніж уявляючи її в образі відокремленої від людини божої сили. Релігія, таким чином, була формою відчуження, а точніше, самовідчуження, коли загальне Я має розумітися як щось таке, що існує поза Людиною. Цей напрямок думки сягнув своєї кульмінації і набув максимальної популярності з публікацією праці Людвіга Феєрбаха «Сутність християнства» (1841), автор якої постійно розробляв і проголошував принцип реальності змісту релігії: торжество божественних можливостей і талантів людського роду, здатного любити, думати і бажати, який проте потрапив у рабство через своє відчуження від цих якостей і через проектування себе в інше, божественне буття. Що віддано Богові, то вкрадено в людини, – що релігія прославляє, то теологія відбирає і дає іншому. На те, що думка молодогегельянців у 1830-х роках була сильно обмежена полемікою з приводу релігії, з іще більшою чіткістю вказувало заперечення ними будь-якого примирення в гегельянському дусі із зовнішнім світом і врахування необхідності та їх наполягання на тому, що доля людини має допомогти їй сконцентрувати в собі всі її можливості і сили та що кожна людина здатна до повноцінної й активної громадської діяльності. В умовах тогочасної Німеччини молодогегельянці бачили себе послідовниками французького Просвітництва і героями французької революції, закликаючи до створення вільної і демократичної Європи – світської та наукової. Вони викривали забобони і спростовували принцип гетерономії, вказуючи, що раціональність опріч природних і соціальних умов потребує науки й освіти, людської майстерності, скасування релігійної і політичної залежності та відчуження. Не дивно, що, віддані свого часу на поталу цензурі та поліційному нагляду, молодогегельянці залишалися в основному журналістами або вільними інтелектуалами, їх звільняли з університетських посад або ж вони не могли їх здобути, тоді як старогегельянці – хоча ті часто були лібералами – пристосовувалися до системи і посідали важливі наукові посади. Проте межа між старо- і молодогегельянцями не завжди була такою чіткою, як це передрікали. Бруно Бауер був призначений на посаду викладача теології Берлінського університету як правогегельянський філософ-релігієзнавець, але коли він став атеїстом, його було звільнено. Арнольд Руге, який у 1838 році заснував гегельянське періодичне видання «Галле-щорічники з німецької науки і мистецтва» («Hallіsche Jahrbьcher fьr deutche Wіssenschaft und Kunst»), став фундатором журналу для представників усіх гегельянських течій, хоча сам він швидко дрейфував до лівих. У 1842 році журнал мав надто великі неприємності з цензурою, тож і не спромігся ще більш рішуче перейти на сторону лівих гегельянців і стати «Deutsche Jahrbьcher» (Німецькі щорічники). А саме таким він був у короткий період послаблення цензури в 1840 році, коли зійшов на престол антигегельянець та християнський романтик Фридрих Вільгельм ІV і коли молодогегельянці та «Hallіsche Jahrbьcher», відтепер їхній орган, щиро намагалися повернутися до політики, підносячи критику критики, викриваючи відчуження не тільки в релігії, але й у становищі монарха та християнської держави і, як доводив Мозес Гесс, у ролі грошей. Цешковський у своїй праці «Пролегомени...» стверджував, що кінець історії зумовлений розумною свободою і випадковою божественністю людства; Мозес Гесс у «Європейській тріархії» (1841) закликав до укладення союзу між Францією, Прусією та Англією для подолання австрійської і російської реакції та уможливлення створення цілковито вільної Європи. Руге став критикувати гегельянську політичну філософію. Бруно та Едгар Бауери присвятили себе вивченню історії французької революції, очищенню людства від теологічної думки як у політиці, так і в релігії, справі визволення євреїв та «одухотворення» мас. Лише Макс Штірнер залишився безпартійним екстремістом, критикуючи всі спроби «визначити» людину і проголошуючи основою справжнього визволення аморальний егоїзм. Його твір «Єдиний і його власність» (1844) – головний об’єкт нищівної критики Маркса та Енгельса в «Німецькій ідеології» – справив більший вплив на європейських правих і фашистів, аніж на лівих, хоча його автор і захоплювався (частково у зв’язку з викладацькою роботою) радикальними лібералами – прихильниками доктрини свободи волі. У 1842–1843 роках новий уряд ужив заходи проти радикальної преси, внаслідок чого молодогегельянців розкидало по всій Німеччині і поза її межами, що посилило їхню невизначеність стосовно практичних заходів. Дехто з них залишився ліберальним демократом, тоді як інші, такі як Гесс, Маркс та Енгельс, стали активними і переконаними комуністами. У 1848–1849 роках рух припинив своє існування і багато хто перекинувся до табору правих. Сьогодні з погляду політики молодогегельянці становлять лише історичний інтерес, з погляду філософії – вони допомогли виявити і встановити в пізнішій літературі напругу між системою Гегеля та його діалектичним критичним методом.