лібералізм

Спосіб мислення з приводу людства і політики, який протягом останніх чотирьох століть надихнув декілька політичних течій у Європі та країнах, на які європейська культура має значний вплив. Через те, що лібералізм дуже довгий час посідає визначне місце в західній політиці, здається неможливим визначити його, не отожнюючи з західною цивілізацією в усій її повноті, починаючи з досократівських філософів. Проблема дефініцій ще поглиблюється через те, що найбільш потужні радикальні та консервативні опоненти (конкуренти, противники) лібералізму дуже часто діставалися своїх неліберальних позицій, починаючи з ліберальних посилок (засновків); консерватори консервують лібералізм, а радикали радикалізують його. Це урівнює відмінності, і стає важко вирішити, чи належали певні політичні мислителі до лібералів, чи ні (наприклад, Томас Гоббс, Іммануїл Кант, Г.Ф.В.Гегель, Едмунд Берк). Більше того, сам лібералізм в різні часи і в різних місцях проявлявся в різних формах; він залежав від обставин або опонентів, з якими зтикався. Наприклад, лібералізм в часи світського панування відрізнявся від лібералізму в релігійні часи; ліберали в католицьких країнах відрізнялися від лібералів у протестантських. Нарешті, як і будь-яка інша шкала мислення, лібералізм був зсередини поділений на течії і тому не міг мати вузького визначення. Проте, можна виявити корисні відмінності. По-перше, існують явні розбіжності між лібералізмом класичного і сучасного періодів на Заході. «Лібералізм» таких філософів як Демокріт і Лукрецій не є ліберальним у сучасному смислі цього слова. Такі класичні «ліберали» не погоджувалися з сократівською філософією, заперечуючи, що політичне життя є природньою і гідною діяльністю, і в цьому сенсі вони, напевно, були предвісниками сучасного ліберального піднесення приватного життя над і проти вимог громади чи держави. Однак, ці класичні «ліберали» відрізняються від більшості їх сучасних колег і погоджуються з сократівською філософією в тому, що людський розум може виокремити безумовно найкращий спосіб життя. Моральна широта поглядів сучасного лібералізму не характерна класичній філософії, яка вважає, що тільки найкращі індивіди, а не всі індивіди, можуть мати вимоги до політичної влади. Крім того, класичні «ліберали» відрізняються від сучасних тим, що вважають політичну діяльність неприродною і недоціьною. Як правило, сучасний лібералізм є політично активним, хоча зрідка в ньому проявляються більш пасивні настрої. Сучасний лібералізм ставить під питання політичну владу, але звичайно прагне реформуваи її, а не просто ухилятися від неї. Це політичне заперечення політики є серцем (основою) сучасного лібералізму. (Внутрішнє протиріччя цього положення допомагає пояснити характерні плутанину і проблеми лібералізму.) Основний принцип сучасного лібералізму – це погляд на політику як на щось штучне, неприродне. Уряд необхідний, але він не є природним. Природними умовами людини є свобода. Політична влада умовна (conventional). Розум може спрямовувати політику, але природа не дала розуму жодної позитивної цілі для політичних договорів (political conventions) – тільки негативні, в основному – уникнути смерті, хвороби і бідності. Нема такого способу життя, а звідси і такого класу людей, який міг би претендувати на природнє чи надприроднє право керувати. Законна мета уряду звужена до збереження умов усіх способів життя, таким чином, вона є цілком світською – досягти миру і добробуту. Першою битвою сучасного лібералізму, яка сприяла його формуванню, була боротьба проти викривлення політики трансцедентальними релігіями. Деякі політичні мислителі і діячі висунули ідею політики “одна держава – одна релігія” для того, щоб зменшити кількість конфліктів на базі претензій правити заради спасіння дуги. Ліберальна стратегія йде за межі цієї політики: звузити сферу політики настільки, щоб ситуація “одна держава – багато релігій” перестала бути рецептом громадянської війни. Паралельно з політикою релігійної толерантності, ліберали схвально дивилися на комерцію як на діяльність, в яку громадянам вигідно вкладати свою енергію. Основами ліберальної думки, на яких пізніше дивилися різновиди лібералізму, і які були відправним пунктом консерваторів і радикалів, є: — відсутність позитивного морального спрямування в природі, пріоритет свободи над владою, секуляризація політики, утворення таких складових частин уряду і таких законів, які б обмежували уряд і надавали більше прав громадянам проти уряду. Ліберальна думка асоціюється з величезною кількістю політичних партій. Хоча назва “ліберальна” по відношенню до політичної партії була вперше застосована в Іспанії в 1810 р., програма тієї партії насправді сумлінно наслідувала англійський конституціоналізм. Витоки сучасного лібералізму найбільш чітко простежуються в політичній думці і політиці часів англійської революції 1688 р., незважаючи на континентальні предвісники лібералізму в толерантному і комерційному ладі Венеціанської і Голландської республік. Конституціоналізм, релігійна толерантність, комерційна активність, які підтримувала ця “Славетна революція”, стали стандартом для європейських й американських лібералів XVIII ст. Французький філософ Монтеск’є створив дещо ідеалізований портрет Англії і вважав його моделлю ладу (режиму), найбільш вартого наслідування сучасним суспільством. Американських революціонерів останньої чверті XVIII ст. приваблювали республіканські думки і настрої; вони, звичайно, боролися проти Британії, але республіка, яку вони збудували, багато чим завдячує політичній філософії Джона Локка (див. Локк), яка вважалася класичним виправданням революції 1688 р. Причини і результати Французької революції 1789 р. були більш різнорідні і менш чітко ліберальні; в цій більш бурхливій революції демократія, націоналізм і соціалізм стали опонентами лібералізму. Як би там не було, але за століття, що передувало першій світовій війні, по всьому європейському континенту прокотилась хвиля ліберальних революцій і реформ, часто разом з національно-визвольним і демократичними рухами. Ліберальні мислителі, такі як Алексіс де Токвіль, Дж.С.Мілль і лорд Ектон почали думати, як примирити демократію зі свободою та індивідуальну вірність своїй нації (етносу) з універсальними правами людини. Часто помічають, що через захоплення континентальних лібералів ідеєю національної уніфікації, зокрема в Німеччині, Італії та Центральній Європі, вони перестали чинити такий опір об’єднанню та централізації влади в державі, як більшість їх британських й американських сучасників-лібералів, яких у XIX ст. більше приваблювали доктрини та політика невтручання держави – laissez-faire. Однак, слід зазначити, що британський та американський лібералізм у витоках своїх не був дуже антидержавним. Наприклад, Локк і Джеймс Медисон віддавали перевагу урядові, який був би обмежений у сфері діяльності (в цілях), але зовсім не в повноваженнях (засобах). Хоча те, що діяльність держави називають “втручанням”, навіть ті ліберали, які підтримують її, спростовує думку, що держава не є природною і потребує підтвердження, аргументи лібералів Герберта Спенсера (див. Спенсер) й Уїльяма Грема Самнера (Sumner) проти використання економічних і соціальних повноважень держави були, безсумнівно, односторонніми інтерпретаціями лібералізму. Це показали ліберали XX ст., виправивши (на думку деяких, занадто виправивши) ці аргументи. В кінці XIX ст. і на поч. ХХ ст. ліберальні підтвердження державного втручання були реорганізовані в Британії новими соціальними лібералами Т.Г.Гріном (див. Грін) і Л.Т.Гобгаузом (див. Гобгауз) та новим політичним економістом Дж.М.Кейнсом (див. Кейнс), а в США “прогресивними реформаторами”, чиї думки висловили такі автори, як Герберт Кроулі (Croly) і Джон Дьюї. Ці автори не визнавали крайнього індивідуалізму (див. індивідуалізм) деяких лібералів ХІХ ст. і намагалися примирити особисту свободу з визнанням того, наскільки саме суспільства й держави, а не окремі особи, відповідальні за добробут людства, зокрема за матеріальні й освітні умови бідних (незаможних). Паралельно розвивалася ліберальна думка в континентальній Європі, де соціальні ліберали могли простежити свої корені аж до рейнських фабрикантів, таких як Фрідріх Гаркорт (Fridrich Harkort) у 1840-х рр. Ці ліберальні реорганізації та переробки в той час і зараз багатьом здаються неправильними; багато лібералістів відмовились від них, не довіряючи регулюваним державою економічним стратегіям, не визнаючи новою метою соціального лібералізму, добробут, бо ці ідеї більш характерні для соціалізму, ніж лібералізму. Незважаючи на це, соціальний лібералізм укорінився. Навіть багато консервативних лібералів визнали бажаність створення держави загального достатку, хоча вони і побоювались спокуси повністю покластися на державу. В Британії, так само як і в континентальній Європі, новий лібералізм не був (принаймні відразу) беззастережно прийнятий офіційними ліберальними партіями, але він знайшов собі прихильників у межах соціал-демократичних партій. У США символом політичного визнання нових методів і цілей є те, що з часів Великої Депресії 1930-х рр. усі прогресисти називаються лібералами, а старі ліберали мають назву консерваторів (Див. соціал-демократія і консерватизм). Новий лібералізм частково був відповіддю на ріст кількості соціалістичних партій; питання полягає в тому, чи є поділ на старих і нових лібералів також і підйом на істинних і неістинних лібералів. Консерватори твердять, що нові ліберали роблять дуже багато поступок соціалізму. Нові ліберали скаржуться, що консерватори прикипіли до застарілої ліберальної політики, яка вже не може служити цілям лібералізму. Цей діалог є одним з основних дебатів, що пожвавлювали західну політику в ХХ ст. Під час і після другої світової війни консервативний лібералізм знову набув популярності, особливо коли виявилося, що тиранія лівих, а не правих представляє собою більш довготривалу загрозу ліберальним режимам. На короткий час у 1950-х роках деякі ліберальні інтелектуали підтримували ідею, що ідеї біьше не мають значення: лібералізм кращий за будь-яку тоталітарну конкурентну доктрину, тому що він не є ідеологією; здорова ліберальна політика існує лише при виникненні конфліктів між групами інтересів, а не в ідеологічних диспутах (Див. ідеологія). Ця ідея не пережила повернення ідеологічної поляризації в 1960-1970-х рр. Невдала спроба при ліберальному керуванні економікою подовжити післявоєнний економічний бум в останній чверті ХХ ст. сприяла відродженню консервативного лібералізму, а соціальний лібералізм перейшов на оборонні позиції. Однак, діалог ще не закінчено. Чи означає поділ лібералізму на дві течії і його проникнення в соціал-демократію і сучасний консерватизм його перемогу або занепад? Можливо, це вказує на те, що лібералізм живий і практикується, але теоретично має деякі труднощі. Ці деякі труднощі мають практичні наслідки. І консерватори, і соціал-демократи схильні приймати догматичний підхід до питання про державне втручання, на противагу старим лібералам, таким як Монтеск’є, які підтримували більш обачний і розсудливий підхід. З такої точки зору дебати між старим і новим лібералізмом не пожвавлюють, а придушують політичну активність. Навіть більше, ліберальна думка стала менш впевненою, час від часу відступаючи з арени політичних битв у відносно спокійну і безтурботну самітність мистецтв, зокрема в сучасній ліберальний роман, в якому лише особисті стосунки, а не політичні, розкривають можливості ліберального гуманізму. Головна проблема ліберальної думки ХХ ст. не пов’язана з викликом соціалізму. І старі, і нові ліберали мають цілу купу надійних відповідей соціалізму: він приймає матеріальне багатство за належне, не звертаючи увагу, що його передумовою є економічна свобода і перспектива нерівних винагород; він звужує політику до економіки, таким чином посилюючи, а не обмежуючи, класовий егоїзм і класовий конфлікт; він робить суспільство всім, а особистість – нічим і тому заохочує до індивідуальної безвідповідальності, а ліберальні трудові організації і ліберальні партії можуть, в свою чергу, подолати економічну експлуатацію, яка “дозволяє безпринципним роботодавцям ховати політику рабства під маскою лібералізму” (Ruggiero, ст.394). Ліберали мають визнати, що їх відмова придумати, як можна обійтися без сім’ї і її приватної власності, робить їх зобов’язання зрівняти економічні можливості не повністю виконаним, але ліберали вважають, що те, що вони визнають недосконалу справедливість, більш сприяє щастю людей, ніж будь-яка утопічна спроба скасувати ці елементи приватності, і що багато може бути зроблено і було зроблено для досягнення рівності можливостей, не заходячи так далеко, як того вимагають соціалісти. Більш вагомий виклик ліберальній думці робліть ті критики, які пішли далі голослівних тверджень про недоліки ліберальної економіки і поставили під питання моральні засади лібералізму. Критики і з лівої, і з правої сторін протестували проти тенденції лібералізму до або байдужості до моралі – моральність вважали сугубо приватною справою, або мораьного філістерства – проголошували обмежені, егоїстичні чесноти середнього класу, виключаючи більш благородні й патріотичні чесноти. Вони доводять, що це моральна безцільність та обмеженість зробила політичну громаду менш життєздатною, зруйнувавши старі економічні та соціальні зв’язки і не зумівши замінити їх нічим, окрім деструктивного атомістичного індивідуалізму. Досвід міжвоєнної Веймарської республіки в Німеччині часто приводять як приклад для демонстрації недовговічності ліберальної політики при відсутності обмежень протестантської чи будь-якої іншої старої етики, які необхідні для підтримки ліберальних режимів. У відповідь на цю критику ліберали спромоглися вказати, що кожен з кращих ліберальних мислителів зауважив, що соціальні чесноти необхідні при ліберальних режимах. Це особливо помітно у французьких авторів, таких як Токквіль (Tocquelle) і Francois Guizot, які наголошували на політичній вагомості етики, звичаїв (mouers) і спілкування. Це також очевидно у таких класиків англійського лібералізму, як Джон Локк, який розумів і виправдовував деякі моральні чесноти і соціальні інституції як продукти індивідуалізму, якщо його правильно (тобто, неатомістично) розуміти. Характерною рисою лібералів є те, що вони не довіряють об’єднанню державної влади з виховною вадою соціальних інституцій, але передача соціальності й етики в передові сфери не рівноцінна соціальному атомізму і байдужості до моралі. Розуміння окремого індивіда, а не сім’ї чи іншої групи індивідів ще не означає, що ліберали вважають такі групи необов’язковими в політиці. Так само як відсутність природно найкращого блага для людини не обов’язково означає, що всі способи життя однаково бажані. Це є відповідь на більшу частину, але не на всі обвинувачення проти лібералізму.Залишаються ще обвинувачення в тому, що лібералізм, якщо і не є байдужим до моралі, то є невимогливим до неї; що ліберальні чесноти, такі як самозречення, працелюбність, чесність, вихованість, освіченість і ліберальність, якщо і не є деструктивно індивідуалістичними, то все рівно не можуть виявити найекращих рис людської істоти. Культивуються такі сторони людини, як надійність, обачність, продуктивність і ввічлива дружелюбність, а більш честолюбні та художні здібності зневажаються. Багато лібералів (більше інтелектуалів, ніж економістів чи бізнесменів) відповідали на це обвинувачення, наголошуючи на більш честолюбній стороні лібералізму. Насправді, з перших днів у ліберальній думці була двозначність. Жорсткий лібералізм Гоббса, Локка, Адама Сміта (див. Сміт)і їх послідовників був згодний допомогти розуму служити природним пристрастям людини більш надійно, замінивши інституції та звичаї, що заважають у пошуку і допомаганні миру і процвітаннню, на такі, що допомагають у цьому. Більш честолюбний напрям лібераізму прагне з допомогою розуму створити царство свободи, в якому можна більш повно уникнути природних примусів. Для цього лібералізму свобода людини означає свободу активного розвитку особистості, а не просто свободу від матеріальної ненадійності і бідності. Такий лібералізм продовжує думку Бенедикта Спінози (див.Спіноза) про те, що життя людини складається не тільки з переживання (хоч і якого приємного) природних пристрастей, але також із вільної раціональної активності. Опозиція людини і природи, яку можна знайти і в більш жорсткому і менш честолюбному лібералізмі в запереченні того, що природа може ставити позитивні цілі перед людиною, значно посилена в цьому м’якішому, але більш честолюбному лібералізмі, який припускає, що природні обмеження людських планів і умовностей можна значною мірою, якщо не повністю, залишити позаду. Наголошуючи на інтерсуб’єктивності розуму і духу, яка дає можливість людині вийти за межі природи, він також краще пояснює і підтримує суспільний характер людини. Однак, ця посилена відірваність від природи, яка дає можливість лібералам уникнути нудної моралі та корозійного індивідуалізму, в якійсь момент може призвести до морального нігілізму. Менш честолюбний лібералізм Гоббса і Локка, незважаючи на теоретичні сумніви щодо інтеллегебельності (можливості пізнання розумом) природи, породжені їх власною епістемологією (гносеологією, теорією пізнання) пропонує природні цілі, хоча б і негативні; більш амбіційний лібералізм, відмовившись від цього, має покладатися (як це видно з філософії Канта чи Гегеля) на раціональну реалізацію свободи в прогресі історії людства, щоб забезпечувати і підтримувати моральні і політичні цілі. Коли (в к. ХІХ – на поч. ХХ ст.) раціональність і прогрес історії викликали сумніви, проблема пошуку справжніх, істинно свободних індивідів перейшла до події, до роману і на кушетку психіатра. Локівський лібералізм з самого початку обмежив такі амбіційні пошуки неполітичними сферами. В разі успіху, вони не спотворюють політику, додаючи їй надмірної амбіційності, а в разі невдачі – не спричиняють політичного розчарування. Відродження ліберальної політичної теорії в англомовних академічних колах у 1970-80-х рр. не означало, що лібералізму було кинуто цей радикальний виклик. Натомість, вчені були надто стурбовані питанням, які саме доводи, утилитарні, чи базовані на правах, надають найкраще виправдання (підтвердження) тим політичним інституціям і тій політиці, які знаходили підтримку в означених колах (Див. утилітаризм та права). Цей поділ на утилітаристів і деонтологістів робить сучасну ліберальну теорію менш здатною відповісти на радикальний виклик, ніж старий, локівський лібералізм, який принаймні діяв єдиним фронтом, комбінуючи утилітарні й основані на правах доводи. Сучасні критики деонтологічної альтернативи утилітаризму акуратно відмічають, що ця альтернатива втілює кантівське поняття людського єства, але їм не подобається не велике протиставлення людини і природи (яке вони визнають), але універсалізм цієї ідеї. Критики вважають, що більше потрібно цінувати моральні глибини, що їх дають людям їхні собрати по конкретній громаді, а не вільні, кантівські особистості (Див. Sandel, ст.125-63). Англомовні теоретики лібералізму, таким чином, здається, повторюють – дещо запізніло і набагато сухіше – континентальний рух від утилітаризму через кантівську деонтологію до гегелівського історицизму. Ні деонтологісти, ні їх критики не хочуть брати собі на плечі тягар – обстоювати думку, що права людини є природними, “що права мають деякий спеціальний метафізичний характер” (Dworkin, ст. ХІ). Здається сумнівним, щоб лібералізм позбавився цього тягаря, не впадаючи в берківський консерватизм, який залишає історії підтримувати ліберальні традиції, не користуючись перевагою ліберальної переконаності в універсальності прав, і не дійшовши до радикального заперечення лібералізму як колись корисної, а тепер повністю вичерпаної думки.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. лібералізм — лібералі́зм іменник чоловічого роду Орфографічний словник української мови
  2. лібералізм — -у, ч. 1》 Політичний напрям, який в епоху феодального кріпосництва та буржуазних революцій обстоював свободу буржуазії. 2》 Який дотримується вільнодумних поглядів; вільнодумство. || перен. Відступ від певних правил, норм етикету тощо. 3》 перен., розм. Великий тлумачний словник сучасної мови
  3. лібералізм — Волелюбство Словник чужослів Павло Штепа
  4. лібералізм — ЛІБЕРАЛІ́ЗМ, у, ч. 1. Політичний та ідеологічний рух, що відстоює свободу підприємництва, парламентський устрій, демократичні права та свободу особи. Словник української мови у 20 томах
  5. лібералізм — (англ. liberalizm) в економіці сукупність поглядів на функціонування господарства і принципи економічної політики, що усувають необхідність широкого втручання держави в економічне життя. Економічний словник
  6. лібералізм — лібералі́зм (від лат. liberalis – вільний) 1. В первісному розумінні – вільнодумство. 2. Безпринципне, примиренське ставлення до негативних явищ, до ворогів. Словник іншомовних слів Мельничука
  7. лібералізм — Соціальна філософія та політична концепція, яка проголошує, що вільна і неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є джерелом поступу в суспільному житті; почав формуватися наприкінці XVII ст.; джерелом... Універсальний словник-енциклопедія
  8. лібералізм — ЛІБЕРАЛІЗМ (від лат. liberalis — вільний) — 1) Світоглядна орієнтація, спосіб мислення, умонастрій, які характеризуються зосередженістю на проблемах емансипації, розширенні меж та форм свободи, перш за все — свободи особистості. Філософський енциклопедичний словник
  9. лібералізм — ЛІБЕРАЛІ́ЗМ (дотримання вільнодумних поглядів), ВІЛЬНОДУ́МСТВО. Лібералізм молодого Фальцфейна зайшов до того, що він, у відміну від інших Фальцфейнів, майже не займався рукоприкладством (О. Словник синонімів української мови
  10. лібералізм — Лібералі́зм, -му, -мові Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  11. лібералізм — ЛІБЕРАЛІ́ЗМ, у, ч. 1. Політичний напрям, який в епоху феодального кріносництва та буржуазних революцій відстоював свободу буржуазії і став глибоко реакційним із встановленням її політичного панування. Революція [1905... Словник української мови в 11 томах
  12. лібералізм — рос. либерализм 1.У первісному розумінні — вільнодумство. 2. Безпринципне, примиренське ставлення до негативних явищ, до ворогів. Eкономічна енциклопедія