Мілль

Мілль Джон Стюарт (1806–1873) — англійський філософ, економіст і державний діяч. Мілль був найстаршим із шістьох дітей Джеймса Мілля і Гаррієт Барроуз. Батько – не без допомоги Френсиса Плейса та Єремії Бентама – готував його до ролі інтелектуального лідера філософських радикалів (Див. філософський радикалізм). Хоч він і не справдив цих надій до кінця, розчарувавшись у 20–30-х роках ХІХ століття в батьковому і Бентамовому радикалізмі, та все ж здобув величезний інтелектуальний вплив на своїх сучасників. Коли йому виповнилося 50, його «Систему логіки» (1843) і «Засади політичної економії» (1848) було затверджено як підручники для існуючих віддавна університетів; праця «Про свободу» (1859) стривожила стількох же читачів, скільком і дала наснагу, проте майже всі визнавали її за шедевр, а «Міркування з приводу представницького уряду» (1861) на двадцять наступних років задали тон полеміці про перспективи і небезпеки демократії. Невеличка стаття «Утилітаріанізм» (1861) свого часу справила слабше враження, та згодом надолужила своє, провокуючи безнастанні спростування й перетлумачення. Це зовсім не означає, що Мілль був несуперечливою постаттю: без сумніву, він аж ніяк не був «праведником» у багатьох відношеннях – у дев’ятнадцятирічному віці його було ув’язнено на добу за розповсюдження в робітничих районах Лондона книжок про контроль за народжуваністю; його трактат «Підлеглість жінок» (1869) стурбував багатьох читачів; він зголошувався на надання Ірландії незалежності і був ладен розв’язати проблему її сільського господарства шляхом примусового продажу земель тих власників, які не мешкали по своїх маєтках; він залишився нерозкаяним захисником французької революції 1848 року і, на загальну думку, в кращому разі агностиком. Проте всі визнавали, що в інтелектуальному плані дорівнятись до нього навряд чи міг будь-хто з громадських діячів. У своїй «Автобіографії» Мілль докладно змальовує свій життєвий шлях і погляди. Книга читається легко, але вона доволі оманлива; її внутрішня хронологія подеколи непослідовна; це вкрай вибірковий і насамперед пропагандистський твір. Мілль описує своє життя як наслідок свого виховання, яке, звісно, дало йому купу знань, але й дозволило взяти багато чого понад ці знання. Коли він розповідає про перегини навчання, що спричинилися до нервового зриву в двадцятирічному віці, і про перипетії тривалої дружби, а зрештою й одруження з Гаррієт Тейлор, у цьому куди яскравіше відображаються його погляди початку ХХ століття, ніж змальовуються події його життя. Отримана Міллем освіта була, за його словами, надміру аналітичною; вона плекала його інтелект, але не почуття; вона прищеплювала йому абстрактну турботу про щастя людей, але не пристрасть до його пошуку. Така освіта відображала короткозорість батькового й Бентамового радикалізму; вони, ці викривачі вад старого ладу, належали до XVIII століття і були нездатні наповнити своє бачення кращого світу належним теплом почуттів і багатством відтінків. В очах Мілля поетичну чутливість і жвавість уяви, до яких він прагнув, уособлювала Гаррієт Тейлор; а відтак їх стосунки символізували такий потрібний для радикалізму союз серця і голови, почуттів і розуму. Дійсно, вона вкрай вороже ставилася до всього, що вважала мертвим тягарем вікторіанської респектабельності, і тон Міллевої статті «Про свободу» багато чим завдячує їй. Однак її вплив у вужчому сенсі – на самі теоретичні положення – куди більш сумнівний. Насправді Мілль отримував жадані і небажані настанови не стільки від неї, скільки з безлічі інших джерел. Велике майбутнє пророкували йому «місіонери»-сен-симоністи кінця 1820-х років, а згодом і Огюст Конт; з огляду на протиборство з Бентамом його помилково вважав своїм учнем Карлайль. Отже, Мілль переконався в тім, що теорія врядування потребує засадничих для неї концепцій історії і філософії прогресу; він гадав, що обговорення установлень поза контекстом ширшої суспільної культури є безглуздям, а тому став розмірковувати про можливості соціалізму. Водночас йому доводилося заробляти на життя в Ост-Індській компанії, де політика проходила перевірку практикою. Як бачимо, Мілль обрав середній шлях між поглядами своїх перших учителів і їх критиків. У «Системі логіки» він рішуче стає на захист «індуктивної школи» в науці та соціальних дослідженнях; він має на меті захистити два положення: по-перше, соціальна наука має право на існування і політика, економіка, соціологія здатні продукувати наукові штудії; по-друге, всі науки можуть виявити лише наявний, а не належний стан справ. Останнє положення імпліцитно було спрямоване проти етичного «інтуїтивізму» – вчення про моральні істини як царину належних істин, які отримують підтвердження в інтуїтивних прозріннях. Мілль розцінював свій «Утилітаріанізм» як спростування інтуїтивізму, а водночас і як обгрунтування необхідності утилітаризму. Все життя він вважав, що опорою політичного консерватизму є люди, котрі плутають власні упередження з абсолютною світовою істиною; у «Системі логіки» й «Утилітаріанізмі» він критикує цю кепську звичку з одного боку, тоді як його твори «Про свободу» та «Підлеглість жінок» спрямовані проти практичних наслідків нашої неспроможності повірити в те, що очевидне для нас може тим не менш виявитися хибним. Одним його ворогом був консерватизм, але й спрощений «філософський радикалізм» правив за таку ж спокусливу мішень. Аж до кінця своїх днів Бентам покладався на загальне виборче право і правління більшості як на майже бездоганні засоби забезпечення справедливого врядування. Мілль же чимдалі більш скептично ставився до їх ефективності. Нема підстав припускати, що проста більшість населення частіше матиме слушність, ніж помилятиметься; переважна більшість представників середнього класу надто нетямущі і переймаються тільки своїм збагаченням; робітничий клас відзначається невіглаством, низьким рівнем поінформованості і загальною нечесністю – хоч і не зі своєї вини. Це не довід проти запровадження демократичних реформ, оскільки без контролю правлячий клас неминуче покотиться до корупції й егоїзму, але довід проти святої простоти. Під впливом Токвіля Мілль дійшов думки про те, що збереження «антагонізму думок» є життєво необхідним; іншу таку необхідність становить проведення досліджень в усіх сферах, де їх можна проводити. Отож у своїх «Міркуваннях з приводу представницького уряду» Мілль пропонує певною мірою комплексне розв’язання складних проблем. Аби запобігти поглинанню меншості більшістю, він пропонує систему пропорційного представництва, а щоб запобігти переважанню голосів невігласів над голосами знавців, він пропонує систему багатоступеневого голосування, за якої освічені наділяються додатковими голосами. Кожному хіба що крім неписьменних, злочинців та неспроможних себе утримувати належить принаймні один виборчий голос Мілль не виступає за включення жінок до складу виборців, а лише мимохідь зауважує, що позбавлення їх права голосу безглузде настільки ж, наскільки й позбавлення права голосу рудоволосих чоловіків. Кожен повинен мати право голосу, оскільки кожного належить заохочувати до участі й наділяти правом вибору; але звідси все ж не випливає, що кожен мусить мати рівний голос. Та аби забезпечити відчутні результати за такої виправленої виборчої системи, він виступає зa парламент, який не готує законопроекти і не вносить до них поправки, а дає законодавчим комісіям настанови, що слід розробляти; він виступає також за певний незалежний вплив представників спільноти. По суті, він урівноважує дві речі, яких так сильно прагне, – ширшу участь і прогресивну систему управління, з одного боку, та вплив інтелектуальної й моральної еліти на решту суспільства – з іншого. Сполука ця нестійка, та й у будь-якому разі вона була б знищена внаслідок зростання партійних організацій в останній чверті ХІХ століття, – Мілль принципово вороже ставився до політичних партій, хоч на практиці був справним представником власної партії впродовж усіх трьох років, що їх він відбув у парламенті (1865–1868). Сумніви Мілля щодо влади чистої більшості зумовлювали дещо консервативний його ухил. Та його захоплення соціалізмом вело його до радикальніших висновків. Він скептично поставився до амбіцій сен-симоністів й оуеністів, з якими зіткнувся в 1820-х роках, проте у відповідь на поразку французької революції 1848 року і на заклики Гаррієт Тейлор виступив із переконливими доводами на захист соціалізму. Майбуття ввижалося йому суспільством виробників-кооператорів, яке використовуватиме переваги приватної власності без її ганджів. Капіталізм він відкидав, оскільки робітники нездатні до самоврядування, а поділ на власників і найманих робітників не міг стати основою для політичної демократії. Централізований комунізм був для нього неприйнятним, але конкуренція майбутніх підприємств, що належатимуть робітникам, видавалася вельми бажаною. У тому ж дусі Мілль пропонував, що в очікуванні приходу соціалізму можна зробити багато чого для утвердження приватної власності, – приміром, запровадити податки на спадок або унеможливити для землевласників отримання прибутку за рахунок праці своїх орендарів. З усього цього видно, що Мілля заполонила ідея захисту свободи в демократичному суспільстві. Одним із складників його апології свободи було перетлумачення вимог утилітаризму; якщо його попередники надавали свободі вагоме, але не основоположне значення з огляду на корисність, то Мілль доводив, що головною умовою здобуття щастя є можливість розвитку, а головною умовою такого розвитку є свобода: свобода, отже, – то складова щастя, невідривна від пошуку його нових форм. Пізніші мислителі звертали особливу увагу на такі речі, як Міллів «доказ» принципу корисності, нехтуючи тим, що доказ цей важив для Мілля небагато, тоді як куди більш вагомими для нього були спроби узгодити потребу в індивідуальній свободі з вимогами загального добробуту. У творах «Про свободу» та «Підлеглість жінок» Мілль захищає свободу найбільш красномовно. У першому з них автор обстоює «одну дуже просту засаду» – суспільство не може примушувати індивідів до чогось проти їх волі, хіба що з метою самозахисту. Тож патерналізм є цілковито незаконним, «моральне» законодавство теж цілковито незаконне – хоч Мілль і не став би так висловлюватися. Питання про те, чи можна обстоювати таку абсолютистську позицію на засадах утилітаризму, викликало безліч суперечок; очевидно лиш те, що сам Мілль відкидав будь-яку можливість захищати її на засадах «природного права на свободу». По суті, доводом проти цього є те, що наше розуміння моральності й суспільного життя засвідчують: заборона може мати виправдання тільки як засіб захисту, а доводом на користь позиції Мілля – що всі вагомі життєві блага потребують можливості постановки «життєвих експериментів» та особистої свободи. У «Підлеглості жінок» він з усією пристрастю викриває узаконене приниження жінок у вікторіанській Англії, а на завершення наводить доказ абсолютної цінності свободи: жодна країна не зречеться незалежності заради процвітання, а людська істота, що раз вкусила свободи, не віддасть її за жодну ціну. Якого ж іще шукати доказу найвищої цінності свободи – однакової і жінок, і для чоловіків?