міжнародне право

Сукупність правил і звичаїв, які разом регулюють відносини між державами. Залежно від контексту термін «міжнародне право» може вживатися стосовно будь-якого з чотирьох дещо відмінних понять або певної їх комбінації. 1. Позитивне міжнародне право – це сукупність особливого роду домовленостей (договорів, конвенцій, декларацій, протоколів), що їх держави уклали одна з одною, формально погодившись зв’язати себе ними. 2. Звичаєве міжнародне право становить неписаний звід правил поведінки, які сформувалися в історії та яких дотримуються за неформальною згодою. 3. Принципами міжнародного права є такі ідеальні принципи, як «гуманність» у законах про ведення війни, що лежать в основі звичаєвого і позитивного міжнародного права. 4. Насамкінець, теорія міжнародного права – це царина мислителів, котрі носять загальну назву «публіцистів», подібних до «правознавців», що працюють у сфері вітчизняного права. Як зрозуміло, ці чотири категорії є не самостійними типами міжнародного права, а різними аспектами однієї й тієї ж сфери, або, як зазначається в статті 38 статуту Міжнародного суду, чотирма основними джерелами визначення закону для прийняття рішення в конкретних судових справах. У будь-якому разі ці чотири категорії не є рівноцінними з формального боку: принципи міжнародного права лежать в основі і позитивного, і звичаєвого міжнародного права, тоді як у творах публіцистів пропонуються систематизовані теоретичні коментарі щодо трьох інших категорій, їх взаємозв’язку та способів застосування в конкретних випадках. Якщо розглядати поняття в його найвужчому значенні – як позитивне право, то положення міжнародного права і суб’єкти цих положень чітко встановлюються в самих домовленостях; далі, витлумачення значення цих домовленостей покладається на держави, що є їх сторонами, за винятком випадку незгоди сторін, які погоджуються звернутися до якоїсь третьої сторони, як це було у справах, представлених на розгляд Міжнародного або третейського суду, коли деяким країнам чи групам країн (котрі не були учасниками спору) надавалося право на врегулювання того чи іншого конфлікту. Це не є позитивне право в тому сенсі, що його Георг Шварценбергер визначав як «право сильного», згідно з яким верховна влада видає закони для своїх підлеглих і має силу примусити їх дотримуватися встановлених правил поведінки. У міжнародному праві немає єдиної верховної влади такого роду, тож можливість застосування сили задля нав’язування бажаного стилю поведінки в міжнародній сфері залежить від домовленостей між державами, які в даний момент володіють такою силою і можуть застосовувати її в ім’я таких цілей. Усе ж таки навіть право будь-якої держави зазнає тиску, що його справляє «право сильного», яке ідеально годиться лише у випадку тоталітарних та авторитарних суспільств, де вся влада знаходиться в руках окремої особи або партії. У тих суспільствах, де правова система будується на принципі згоди керованих (як і міжнародне право), наявні такі складники, що їх Шварценбергер називав «законом координації» та «законом взаємодії», та й справді, міжнародне право можна майже повністю звести до цих двох типів. «Координація» стосується тут узгодження зусиль всієї сукупності окремих держав таким чином, щоб це слугувало і сприяло забезпеченню їх спільного блага; саме таке спрямування можна вочевидь побачити в таких інструментах, як Генеральний договір про торгівлю і тарифи, правила використання міжнародною спільнотою певних обмежених водних артерій та спроби взяти під контроль процес забруднення довкілля попри всі державні кордони. Опріч того, що можна експліцитно викласти в окремих договорах, санкції, імпліцитно наявні в такому законі координації, є достеменно небажаними наслідками, яких доводиться очікувати в разі провалу спроб координації. Тож не існує нічого більш реального, ніж бути зобов’язаним якоюсь вищою владою. Взаємодія в міжнародному праві найчастіше зустрічається у вигляді негативного запобіжного принципу, згідно з яким держави мають уникати дій, що можуть завдати шкоди іншим державам, з огляду на те, що останні мають право помститися за такі дії. Оскільки принцип координації стосується випадків, коли всі сторони отримують вигоду від узгодження своїх зусиль, а одностороння дія приносить небажані для сторони наслідки, то принцип взаємодії має стосуватися тих випадків, коли одностороння дія може принести стороні зиск. У таких випадках острах небажаної реакції у відповідь слугує стримуванню проявів користолюбства. Багато положень міжнародного права, особливо військове право, пов’язані зі стримувальною силою такого остраху. Таким чином, наприклад, у статуті Організації Об’єднаних Націй (статті 2 і 51) за народами і регіонами експліцитно застережено право на самозахист, оскільки без цього деякі держави могли б безперешкодно перетворитися на хижаків. За винятком випадків завдання ненавмисної шкоди, завдавати яку невигідно жодному народові, захист, надаваний Женевською конвенцією, засновано на принципі взаємодії. Вбивство військовополонених, наприклад, може іноді давати військову перевагу одній стороні, однак це не є перевагою з огляду на загрозу, що ворог зробить те ж саме з полоненими бійцями цієї сторони. Прикладом включення принципу взаємодії в міжнародне право за рамками військового права є конвенції про недоторканність послів та про взаємне визнання національних кордонів і територіальних меж на морі. Хоча нині панує загальна згода між народами всього світу, міжнародне право є переважно плодом західного культурного досвіду і роздумів над цим досвідом. Його найглибші корені сягають класичної доби, зокрема концепцій закону і внутрішніх відносин між людьми в пізній Римській імперії (Див. римське право). За часів Середньовіччя світське і канонічне право так само відображало ідеї природного права (jus naturale) та права народів (jus gentium), успадковані від римської цивілізації. До нововиниклої концепції справедливої війни – прямого пращура сучасного військового права – було включено немало здобутків такого осмислення. Поняття jus naturale і jus gentium зберегли свою вагомість і в сучасний період, бо ранні публіцисти-прихильники концепції природного права, як-от Віторіа, Суарес та Гроцій, переосмислили спадщину Середньовіччя і визначили концептуальні засади, на яких засновується сучасне міжнародне право. Середньовічні церковні правники і богослови вважали за можливе вивчати природне право на основі таких джерел, як єврейське та римське право, а також Одкровення, оскільки викладений в Одкровенні закон є проявом природного закону. Наступні покоління теоретиків відкинули твердження своїх попередників; для Гроція найяскравіше світло на природний закон проливали римське право і практика його застосування поряд із тим, що було йому відомо про більш примітивні суспільства. На його думку, там було встановлено тільки мінімальні правила поведінки. Починаючи з Ваттеля мислителі гадали, що природний закон відбиває тільки найбільш піднесений характер загальних принципів, з яких можна вивести часткове позитивне право. Коли такий сучасний автор, як Майрес Мак-Дугал, уживає термін «принцип гуманності», він змушує згадати саме розроблену Ваттелем концепцію природного закону, яка сильно відрізняється від концепції, що її викладав раніше Гроцій. Поняття jus gentium також пережило подібні перетворення. Для римлян це означало специфічні закони різноманітних племен або осілих людей, з якими контактували римляни. Усередині імперії різноманітні jure gentii співіснували до тих пір, поки не вступали в протиріччя з римським правом і звичаями. Однак у середні віки, а особливо чітко в Гроція, поняття jus gentium, або «право народів», стало означати звичаєве право, якого додержувалися європейські держави. Це поняття звичаєвого права і справедливості було більш обмеженим, ніж jus naturale, але ширшим за сукупність окремих домовленостей між правителями чи державами, наявних у будь-який певний проміжок часу. Останній зміст терміна ввійшов у сучасний ужиток: коли сучасний юрист-міжнародник говорить про jus gentium, він має на увазі звичаєве міжнародне право. Уперше термін «міжнародне право» вжив Бентам, але ідея, яка стоїть за ним, – ідея щодо встановлення єдиних правил, на основі яких будуються відносини суверенних держав, – набагато старіша. Можливо, найдавнішим з положень міжнародного права є поняття про недоторканність послів під час виконання обов’язків; та ще давнішою основною складовою сучасного міжнародного права є військове право, яке веде свій родовід від ранніх концепцій справедливої війни. У пошуках витоків сучасних уявлень про міжнародну організацію ми повертаємося до середньовічного християнства і далі до pax Romana; ще більш вірогідним (та й ближчим до сучасності) джерелом цієї складової міжнародного права є різноманітні плани встановлення «вічного миру», розроблювані в епоху Просвітництва. Можливо, найбільш ранніми системними попередниками низки взаємних домовленостей між суверенними державами, що регулюють їх відносини, були договори між італійськими містами-державами на схилку Середньовіччя – на початку сучасної епохи. Безпосередні ж джерела сучасного міжнародного права належать переважно до ХІХ століття. Закони ведення війни на морі, права та обов’язки нейтральних держав почали вводити за часів Наполеона. Головні принципи, на яких будується міжнародне морське право, вперше було визначено в Паризькій декларації (1856), а кодифікація військового права почалася з військового генерального наказу № 100, виданого у Сполучених Штатах (1863), та першої Женевської конвенції (1864). Від часу своєї першої появи всі ці аспекти міжнародного права стали набагато більш деталізованими. Зокрема у військовому праві (або, як його нині здебільшого називають, «законах про збройні конфлікти») наявний очевидний зсув зі сфери звичаю й моральності до сфери позитивних міжнародних угод про специфічні правила поведінки ворогуючих сторін. Окрім вищевказаних різновидів предмета обговорення, що були невід’ємними складовими міжнародного права, у ХХ столітті важливим став розвиток міжнародного права в напрямку до визначення прав людини (як відмінних від прав особи, що їх імпліцитно забезпечує громадянство тієї чи іншої держави) та до розширення меж захищеності індивідів в ім’я цих прав. Зі структурного погляду, в сучасному міжнародному праві можна помітити дві головні й дещо суперечливі лінії розвитку. Одна з них – це спроба визначити і ввести в кодифіковані позитивні договори елементи звичаєвого міжнародного права і принципи міжнародного права. Коротше кажучи, це спроба довести позитивне право на основі jus naturale та jus gentium. Найяскравішим прикладом цієї тенденції є розвиток військового, а віднедавна й морського права. Загалом ця лінія розвитку утверджує традиційність сучасних уявлень про суверенність держав і не виходить за межі цих уявлень. Натомість другою провідною лінією є спроби зміцнити мир у всьому світі (або «світовий порядок») за рахунок національного суверенітету. Ці два підходи до розвитку міжнародного права не є цілковито протилежними; однак вони вочевидь відображають дві різні концепції можливих відносин між народами і законів про регулювання таких відносин.