Спенсер

Спенсер Герберт (1820–1903) — англійський філософ і соціолог. Будучи єдиною дитиною в родині, Спенсер зростав переконаним нонконформістом у часи нової хвилі індустріалізації в Дербі. Батько Спенсера виховав його крайнім індивідуалістом, прищепив йому радикальні політичні погляди та інтерес до природничих наук і технологій. Здобувши широку технічну освіту, він почав працювати інженером на залізниці, а згодом оглядачем журналу «Економіст». Упродовж цього періоду Спенсер брав участь у численних акціях радикалів, публікував статті на різноманітні суспільно важливі теми і почав закладати основи тих теоретичних доктрин, що їм він присвятив решту свого трудового життя. З 1853 року він заробляв собі на прожиток (хоча дещо він отримав у спадок) як незалежний публіцист, дописуючи до різноманітних періодичних видань і працюючи над своєю книгою «Синтетична філософія», численні уривки з якої публікувалися впродовж 1860–1896-х років. У 1880-х роках Спенсер опинився на вершині своєї слави, але в останні роки свого життя він усе більше потерпав від нападів хвороби та від ідеологічних суперечок, у ході яких намагалися зіпсувати його реноме принципового і послідовного мислителя. Взаємні звинувачення, що так зіпсували останні роки життя Спенсера, відображають той беззаперечний для багатьох політичних філософів факт, що його зрілий світогляд суттєво відрізняється від тих поглядів, що їх він оприлюднював раніше. Питання про те, чи були ці відмінності в остаточному підсумку лише зміною орієнтирів і зміщенням наголосів, а чи вони відображають більш фундаментальні теоретичні зрушення, залишається предметом серйозної дискусії. Безсумнівно, негативістська, або мінімалістська, концепція ролі держави й обстоювання доктрини laіssez-faіre (невтручання) проходять червоною ниткою крізь усі твори Спенсера починаючи від ранніх і закінчуючи пізніми. Що міняється, так це спосіб обгрунтування його позиції, а воднораз і статус самого обгрунтування. Теоретичні роздуми Спенсера про політику об’єднує раціоналістичний пошук моральних засад науки. Це роздвоєння відображено у зсуві засадничих принципів, із яких ця мораль випливає. Ранні політичні теорії Спенсера в найбільш систематичному вигляді викладено в першому виданні книги «Соціальна статика» (1850), у якій він виводить концепцію природних прав із «закону однакової свободи». Оскільки він розумів непереконливість своєї спроби обгрунтувати цей вихідний принцип моральності політики міркуваннями про пристосування в процесі еволюції, йому не вдалося показати, що це породжує певний набір особистих прав включно із загальним виборчим правом, правами дитини, правом на приватну власність та принципом laіssez-faіre, правом на землю і «правом ігнорувати державу». Навіть у цій праці відчувається якась прихована напруга між недорозвиненим еволюціонізмом та переважно настановчим характером його індивідуалізму. Але гадана всеосяжність здатності до пристосування дозволила Спенсеру віднести більшість суспільних негараздів до наслідків несправедливого обмеження особистої свободи і передання в приватне володіння природних ресурсів, на які всі люди повинні мати рівні права. За раннім Спенсером, природні права встановлюють обмеження на задоволення потреб людини за рахунок інших людей. Для пізнього Спенсера звертання до характерного для нього соціального дарвінізму було процесом, в ході якого його соціологічні переконання поступово заступали радикальні. Важливим чинником для такого зрушення став усе сильніший наголос на принципі природного відбору, що його він розглядав як механізм змін у процесі пристосування. Прискоренню еволюції суспільства від періоду войовничого варварства до доби цивілізованої індустріалізації сприяв процес чимдалі чіткішого розподілення між особами соціально-економічних функцій. А це безпосередньо залежить від підкорення інтересів слабших інтересам тих, хто сильніший за них. Пом’якшити невідворотний вплив природної тенденції до виживання сильніших можна лише за допомогою обмеження цієї плідної історичної прогресії шляхом відмежування нероб та невігласів від наслідків їхньої непродуктивної праці й увічнення їх за рахунок працездатних членів суспільства, а також наступних поколінь. З огляду на цю еволюційну перспективу у своїх зрілих політичних працях Спенсер відмовляється відстоювати необхідність розширення виборчого права, котре він розглядає швидше як наслідок такого «надмірного права на законотворення». З менш зрозумілих причин він зрікається і права на землю. Ці зраджені ним права він визначає як вимоги «абсолютної етики», котрі хоч і мають цінність як ідеал, але мусять поступитися більш прагматичним вимогам «відносної етики», аж поки суспільство не розвинеться до такого стану, коли визнання цих егалітарних гасел не становитиме загрози для його подальшого розвитку. Загалом різноманітні політичні і правові норми мають узгоджуватись із вимогами притаманного людству характеру розвитку вздовж тих напрямків еволюції, що їх було вказано в решті робіт Спенсера. Ці норми є скоріше інструментами для можливого забезпечення людям максимального добробуту, а не, як це було раніше, симетричними обмеженнями щодо способів, у які цього добробуту можна досягти. Таким чином, зріла теорія Спенсера відображає фундаментальний зсув засад його антидержавництва від міркувань про справедливість до визнання історично зумовленої суспільної корисності.