справедлива війна

У найширшому смислі цей термін відноситься до цілого напрямку думки і практичної діяльності в культурі західного світу, націленого на визначення того, коли застосування сили в політичних цілях є виправданим, і встановлення межі навіть і для такого виправданого застосування сили. У такому сенсі її джерела і прояви охоплюють релігійну та філософську моральну думку, теорію права, внутрішнє і міжнародне звичайне та позитивне право, воєнну теорію і практику. Однак у багатьох контекстах цей термін уживається в більш вузькому значенні. Одне загальновідоме спеціалізоване значення годиться тільки для класичної форми теорії справедливої війни, розробленої в добу Середньовіччя, в той час як для інших стадій розвитку більш широкого вчення існують інші терміни. З огляду на це такі теоретики міжнародного права, як Дж. Б. Скотт, вважають теорію справедливої війни (середньовічну) і міжнародне право (сучасне) двома стадіями розвитку одного напрямку думки (Див. також міжнародне право); так само й В. В. O’Браєн говорить про «традицію справедливої війни – обмеженої війни», зазначаючи, що ідея обмеженої війни – це сформульована по-сучасному ідея справедливої війни. Фахівці з теологічної етики, такі як Пол Ремсі, уживають цей термін в основному тільки для означення частини ширшого вчення, що походить з християнських богословських джерел, а римо-католики показово звужують його зміст ще більшою мірою, коли говорять про «доктрину справедливої війни» в католицькій моральній теології. Не можна не помітити широти і тяглості загального вчення, навіть якщо зміст терміна «справедлива війна» обмежується таким чином, як це показано в наведених вище та інших випадках. (Див. далі: Johnson, «Ideology, reason, and the limitation of just war» та «Just war tradition».) Зміст учення про справедливу війну Учення про справедливу війну помітно змінювалося, пристосовуючись до потреб конкретного часу і місця та до змінного характеру війни. Це не єдина теорія або доктрина, тож її розуміють як сукупність ідей, що містить у собі багато доктрин і теорій, довготривала актуальність і доречність яких є результатом постійних суперечок довкола визначення точного значення і змісту різноманітних критеріїв справедливої війни. Дж. Ф. Чайльдресс відносить до цих критеріїв «обов’язки prima facie» (першорядні), розглядаючи моральність застосування сили; це підкреслює їх характер як засадничих положень для типових моральних розумувань західного світу з приводу війни. У своїй класичній формі, розробленій на схилку середньовічної доби, вчення про справедливу війну розвивалось у двох основних напрямках, які зазвичай позначають латинськими термінами jus ad bellum (право на війну) та jus in bello (право у війні); вони відповідно стосуються питань про те, чи є застосування сили виправданим у даному конкретному випадку та як слід обмежувати виправдане застосування сили. Нижче окреслено кожен із цих напрямів в світлі різноманітних критеріїв. Jus ad bellum у вченні про справедливу війну включає в себе вимоги щодо наявності справедливої причини, законної влади, яка виступає ініціатором застосування сили, справедливих намірів у сторони (сторін), які застосовують таку силу з огляду на те, що застосування сили має бути пропорційним потребі в ній (тобто це не повинно завдавати більше шкоди, ніж приносити користі), це має бути останній довід і до нього можна вдаватися лише маючи на меті встановлення миру, а до того ж повинна існувати реальна надія на успіх. У Середні віки визнавали три типи «справедливої причини»: повернути щось, що було несправедливо загарбано, покарати зло і захистити себе від запланованого або здійснюваного нападу. Всі ці ідеї зустрічаються в римській думці та в практиці ведення воєн у пізню класичну добу. В міжнародному праві XX століття основним виправданням для застосування сили є самозахист від збройного нападу, що вже розпочався; велике значення, якого надають спробам урегулювання конфліктів із залученням третьої сторони до застосування «останнього доводу», підриває всі інші класичні виправдання застосування сили. «Належна законна влада» для римлян означала найвищу публічну владу; в епоху пізнього Середньовіччя це була найвища знать, яка підкорялася тільки монарху; в сучасний період вона пов’язується з поняттям compeґtence de querre, яка надається державі і, як зрозуміло, главі держави (особі чи парламенту). Нарешті, останнім часом міжнародне право дедалі більше схиляється до того, щоб вважати до певної міри «належною законною владою» революційні угруповання повстанців. «Справедливі наміри» – це виключно моральна концепція. За словами Св. Августина, який її започаткував, вона виключає «бажання завдати шкоду, жорстокість помсти, невблаганну і безжальну ворожнечу, лють повстання, жадобу панування і тому подібне». Такими є основні поняття в рамках учення про справедливу війну jus ad bellum; усі інші поняття продиктовані, по суті, здоровим глуздом і залишалися значною мірою незмінними протягом усієї історії. Можна вказати на два винятки із цих загальних спостережень. По-перше, як зазначалося вище, міжнародне право посилило критерій застосування «останнього доводу», наголосивши на необхідності проведення переговорів із залученням третьої сторони як на більш бажаному з морального погляду способі врегулювання міжнародних конфліктів. По-друге, руйнівна сила ядерної зброї для більшості людей означає, що в будь-якій ядерній війні критерій пропорційності буде порушено. Ця друга позиція відома під різними назвами – як «ядерний пацифізм», «пацифізм сучасної війни» або «пацифізм справедливої війни». На відміну від справжнього пацифізму це просто часткове судження про моральність такого типу сучасної війни з огляду на вчення про справедливу війну. Jus in bello визначається двома основними ідеями: принципом пропорційності засобів, який вимагає уникати застосування силових засобів, що призводять до безпідставних або зумовлених іншими причинами не необхідних руйнувань, і принципом диференціації, або імунітету цивільного населення, відповідно до якого цивільне населення має бути захищеним, наскільки це можливо, від руйнівної сили війни і в будь-якому разі мати захист від цілеспрямованого й умисного завдання шкоди. У класичний період у рамках концепції jus in bello було розроблено дуже мало обмежень щодо ведення війни. Як зазначав Гроцій, основне обмеження in bello в період класичної античності було таке: замість того щоб убивати представників підкореного народу (як з числа цивільного населення, так і з числа військових), переможець має зробити їх рабами. У будь-якому разі до початку індустріальної доби принцип пропорційності засобів завжди зумовлювався нестачею придатних для воєнних цілей ресурсів. У сучасний період загальну ідею принципу «пропорційності засобів» відбиває поняття «економії сил». Однак іноді й у часи Середньовіччя, а подеколи й пізніше робилися спроби оголосити поза законом певні види зброї як винятково непропорційні. Такі спроби є важливою рисою міжнародного права XX століття та моральних роздумів щодо обмежень у веденні війни. Стосовно принципу «імунітету цивільного населення», то в Середні віки цивільне населення визначали за двома критеріями: суспільні функції і спроможність носити зброю. Священнослужителів, пілігримів, городян і селян, що працювали на землі, вважали цивільним населенням з огляду на перший критерій; жінок, дітей, людей похилого віку та немічних – з огляду на другий. Усі вони могли втратити свій захищений статус, якщо брали в руки зброю. Поняття цивільного населення визначається в багатьох сучасних міжнародних законах, зокрема в низці Женевських конвенцій, де конкретизуються і його права, однак і в XX столітті цивільне населення аж ніяк не позбавлене страждань воєнних часів. Зрозуміло, загроза мирному населенню, що її несе ядерна зброя, хоча номінально удар може бути необхідно націлений на військові об’єкти, є однією із складових стратегії ядерного стримування. Історичний розвиток учення про справедливу війну Найглибші корені вчення про справедливу війну можна віднайти в класичній єврейській, грецькій та римській практиці і в роздумах стосовно досвіду ведення війни. Наприкінці класичної епохи в римському праві і в узвичаєній практиці було розвинуто поняття про справедливі причини війни, про владні повноваження, необхідні для ведення війни, та про необхідність зіставлення можливих утрат і позитивних результатів, яких можна добитися за допомогою зброї (принцип пропорційності). Християнські теоретики, такі як Св. Амвросій Міланський і Св. Августин, просто включили ці ідеї у свої власні роздуми про війну, додавши давньоєврейську ідею війни, керованої Богом (священної війни), і внісши пом’якшення, пов’язані з поняттям християнської caritas (любові). Й Амвросій, і Августин доводили, що під час війни слід захищати безневинних, але ні вони, ні римське право свого часу не виробили чіткого поняття про мирне населення. На всі ці обмеження на застосування збройних сил на Заході здебільшого не звертали уваги з часів Августина (V ст. н. е.) й аж до доби встановлення Божого миру та Божого перемир’я, коли воєнні дії стали припиняти під час церковних свят (X–XI ст.). Як і раніше, в класичну епоху, ці перші середньовічні спроби обмеження воєнних дій не містили в собі систематизованих ідей щодо правильного застосування зброї. Розвиток у напрямку послідовного розроблення вчення почався з праці Граціана «Декрет» («Decretum», бл. 1148), яка є основною збіркою з канонічного права, де різні уривки з християнського вчення згруповано за тематикою. Розвиваючи тему війни, два наступних покоління каноністів (декретисти і декреталісти) та таких теологів, як Петро Паризький і Фома Аквінський, спиралися на підвалини, закладені Граціаном. Приблизно в цей само час світські теоретики відновили традиції римського права, а в середовищі аристократів сформувався культ лицарства, який вносив свої обмеження у застосування збройних сил. До початку Столітньої війни всі ці різні напрями розвитку були узгоджені й об’єднані в широкий культурний консенсус щодо правомірності війни й обмежень у її веденні, який охоплював всі вищевказані основні структурні елементи вчення про справедливу війну. У XVI–XVII століттях ряд теоретиків включно з Віторіа, Суаресом, Джентіле та Гроцієм привнесли зміни в тогочасне вчення про справедливу війну і з огляду на це заклали теоретичні засади сучасного міжнародного права. В той само час лицарський кодекс перетворився на збірку правил військової дисципліни, що накладаються ззовні. У XVIII столітті до цих правил долучилося стратегічне прагнення до встановлення класичної ери обмеженої війни. Праця Ваттеля з проблем міжнародного права XVIII століття відображає і думки таких його попередників, як мислитель-теоретик Гроцій, і тогочасну практику ведення обмеженої війни. У XIX–XX століттях позитивне міжнародне право прояснило успадковані традиції і, як можна було помітити вище, дещо видозмінило їх. XX століття ознаменувалося відродженням учення про справедливу війну, що зробили моралісти. За часів Першої світової війни розпочалися історичні дослідження (Див. Scott; Vanderpol). Ядерна ера, що настала наприкінці Другої світової війни, актуалізувала звичну суперечку про норми моралі і застосування сили: такі богослови, як Джон Кортні Мюррей і Пол Ремсі, а також такі філософи, як Елізабет Анскомб, почали відкрито використовувати критерії справедливої війни як знаряддя морального аналізу. Майкл Вальцер та Вільям В. О’Браєн є показовими прикладами політологів, які робили те саме. Продовжувались історичні дослідження (Див. Johnson, «Ideology, reason, and the limitation of just war» і «Just war tradition»; Russel), з’явились і праці, в яких увага зосереджується на застосуванні критеріїв справедливої війни до сучасних конфліктів (Див. Childress; Johnson, «Can modern war be just?»). Інші сучасні напрямки розвитку широкого вчення про справедливу війну включають дедалі більше поширення міжнародного права на воєнні питання і вдосконалення бойових уставів з огляду на закони ведення війни.