справедливість

Принаймні з часів Платона політичні мислителі незалежно від своїх переконань вважали справедливість однією з основних ознак належного політичного устрою. Насправді існувала навіть спокуса вважати справедливість всеосяжною політичною чеснотою, тобто гадати, що належне суспільство і справедливе суспільство – це одне й те ж саме. Та хоч якою б сильною не була ця спокуса, не варто піддаватися їй. Характерною рисою ідеї справедливості є те, що люди як окремі індивіди одержують таке ставлення, на яке вони заслуговують. Це відмежовує справедливість від інших бажаних властивостей суспільства, особливо від тих, що стосуються його загального характеру: країна може процвітати економічно, вести успішні війни або мати високий рівень розвитку мистецтва і при цьому не обов’язково бути справедливою. Найкращим залишається узагальнювальне визначення Юстиніана: справедливість – це постійна і вічна воля віддавати кожному належне. Розвиваючи цю думку, треба, по-перше, звернути увагу на те, що належними можуть бути і винагорода, і покарання. Справедливість покарання вимагає дотримання таких трьох умов: 1) щоб покарання було накладене із застосуванням певних процедур тільки на тих, хто був визнаний винним у скоєнні правопорушення; 2) щоб покарання було однаковим для всіх, тобто міра покарання завжди має залежати від тяжкості правопорушення; 3) щоб покарання було пропорційним злочину – не надто суворим і не надто м’яким. Витлумачення останньої умови залежить від ставлення до покарання взагалі: є воно засобом стримування чи засобом відплати. Тому ця умова є більш спірною, ніж дві перші. Покарання, за якого нехтують якоюсь із цих трьох умов, є несправедливим. Менш очевидним є те, яку точку зору слід прийняти, коли всі умови дотримані, але правопорушник частково або й цілковито залишається непокараним. Традиційно це сприймається як акт милосердя або прощення, але постає питання, чи правомірно не зважати на справедливість у цьому випадку. Деякі філософи вважали, що справедливість установлює верхню межу покарання, але не стоїть на заваді прощенню, і це тільки додає їй досконалості. Ця ідея геніально виражена Шекспіром: «Владар земний стає подібним Богу, підсолоджуючи справедливість милістю». Інші схилялися до позиції Канта: те, чого вимагає справедливість, мусить бути виконано незалежно від обставин. «Навіть якщо громадянське суспільство має саморозпуститися..., спочатку слід стратити останнього вбивцю, що залишився у в’язниці, аби кожен отримав те, чого заслужив своїми вчинками...» («Metaphysical elements of justice», р. 102). Якщо ми повернемося до ширшого питання про те, чого вимагає справедливість там, де немає правопорушень, то стикнемося з неозорим розмаїттям поглядів. В історії склалася тверда тенденція вбачати нерозривний зв’язок між справедливістю і законом: бути справедливим і для окремої людини, і для публічної влади означає бути законослухняним. Закон містить у собі загальні правила про те, як люди повинні поводитись один з одним, і в окремих випадках визначає, які права надає кожному його власність, заслуги і тому подібне. Справедливість означає повагу до цих звичаїв і прав. Але для більшості мислителів цієї традиції для того, щоб вважатися справедливим, сам закон теж має відповідати певним моральним вимогам. Це часто висловлювалося мовою природного права: за позитивним правом стоїть моральне право, яке можна осягнути розумом, і в конфліктних ситуаціях справедливість визначається саме на основі морального права. Хоча прихильники цієї доктрини критично підходили до загального права, за змістом її зазвичай вважають глибоко консервативною. Припускається, що в більшості випадків наявні закони просто формулюють природне право більш чітко і точно. Справедливість, таким чином, теж має консервативний характер. Це чеснота, що захищає суспільний лад, у якому кожна особа посідає місце, визначене законом. Але навіть у минулому ця панівна ідея співіснувала з іншими ідеями, які до певної міри були прототипами сучасного поняття соціальної справедливості. Обмін товарами і послугами на ринку не можна повністю врегулювати законами, проте і тут піднімається питання справедливості у відносинах між договірними сторонами. Аристотель у своєму славетному діалозі дав окреме визначення справедливості в торгівлі: щоб обмін був справедливим, доводив він, має існувати загальний критерій цінності, за допомогою якого вимірювалися б товари обох сторін. Подібна ідея лежала в основі середньовічного поняття справедливої ціни. Того, що обмін є добровільним і здійснюється в межах закону, ще недостатньо для справедливості. Сторони процесу обміну зобов’язані продавати свої товари за справедливою ціною. Проте щодо того, як ця ціна встановлюється – за традицією чи на основі спостережень за поточними цінами на ринку, – середньовічні коментатори були не зовсім певні. Друга ідея, яку теж можна знайти в Аристотеля, – це те, що за певних обставин блага можна розподіляти за заслугами. Аристотель, як здається, мав на думці розподіл суспільних коштів, хоча він міг мати на увазі і розподіл пільг між членами окремих товариств і партнерами. Ясно, що цей принцип регулювання процесу суспільного розподілу більш придатний для такої республіки, як Афіни, всі громадяни якої формально були рівними, ніж для пізніших феодальних суспільств, де розподіл визначали ієрархія і традиція. Натомість у середньовічних роздумах про справедливість на перше місце ставили ідею потреби. Хоча загальний обов’язок допомагати вбогим сприймався як обов’язок милосердя, часто казали, що люди, які мають надлишкове багатство – багатство, що його більш ніж потрібно для підтримання їхнього соціального статусу, – мають згідно з принципом справедливості допомагати злиденним. Фома Аквінський пішов навіть далі, заявивши, що людина в крайній нужді має право взяти чужу власність, аби забезпечити собі прожиття. Ми бачимо, що ідеї справедливості відображали наявні суспільні відносини, водночас допомагаючи вибудовувати їх. Що стосується сучасного періоду, то основною його відмінністю є виникнення ідеї соціальної справедливості. Соціальна справедливість та її критики Говорити про «соціальну справедливість» означає намагатися поставити всю схему розподілу в суспільстві в залежність від принципу справедливості. Цей термін уперше з’явився в ході політичних дебатів початку XIX століття (його вживав зокрема Джон Стюарт Мілль) і з тих пір став загальновживаним. Поняття соціальної справедливості базується на двох припущеннях. По-перше, соціальними процесами можна управляти, принаймні в загальному плані, за допомогою законів; це уможливлює спробу свідомо змінити суспільство. По-друге, можна віднайти силу – зазвичай в системі управління, – здатну здійснити реформування суспільства. Існують дві основні концепції соціальної справедливості. Одна з них уособлює поняття заслуги і винагороди, інша – потреби і рівності. За першою концепцією, соціальне становище і матеріальна винагорода людини повинні якомога більше відповідати її місцю на шкалі заслуг. Ця ідея висловлюється й у вимогах щодо «доступності кар’єри для талановитих» та «рівності можливостей». Вона передбачає скасування спадкових привілеїв та існування відкритого суспільства, у якому люди отримують можливість проявляти свої здібності. Незважаючи на спільну основу погляди на те, що є «заслугою» і як її оцінювати на практиці, дещо різняться. Для декого заслуга залежить від розміру внеску: які здібності має людина і наскільки ефективно вона їх використовує. Інші доводять, що здібності як такі не мають стосунку до заслуг: люди отримують винагороду за зусилля, які вони роблять і, можливо, залежно від вибору більш чи менш корисного напрямку докладання зусиль. Що стосується оцінювання, то ліберальні мислителі часто вважали вільний ринок найкращим механізмом винагородження заслуг на практиці, доводячи, що ціна, яку може отримати людина за свої товари і послуги, є цілком вдатним показником їх цінності для інших. Цю точку зору критикували соціалісти, вказуючи на те, що на ринкові доходи часто впливають такі фактори, як талан і соціальне походження, які не мають ніякого відношення до заслуг. Дехто із соціалістів пропонував натомість оцінювати заслуги безпосередньо – наприклад, за допомогою урядової установи, відповідальної за встановлення зарплатні в плановій економічній системі. Згідно з другою концепцією блага мають розподілятися залежно від різних потреб кожної окремої людини. Ця концепція дуже близька до ідеї рівності, оскільки програма, яка успішно задовольняє потреби, робить людей рівними матеріально принаймні в одному важливому аспекті. Однак існують загальновідомі труднощі, пов’язані з точним визначенням ідеї потреб (Див. також інтереси). Потреби слід відрізняти від бажань або вподобаннь, оскільки ці поняття можуть включати в себе майже нісенітні пункти; з іншого боку, потреби людей сильно різняться залежно від основних цілей їх життя. Хоча концепція потреб вибудовується на біологічному стрижні, що отримує прояв у потребі в їжі, одягу та житлі, існує й велика периферія, де потреби залежать від визначеного культурою способу життя. Зважаючи на таке розмаїття прибічники всіх концепцій соціальної справедливості, що засновуються на потребах, дотримувалися однієї з двох загальних моделей. Більш радикальна модель, характерна для комунізму, дозволяє кожній людині самій визначати свої потреби і припускає, що можна створити достатні ресурси для задоволення всіх потреб, визначених таким чином. У рамках більш поміркованого підходу, характерного для соціал-демократії, припускається, що державна влада має визначати потреби згідно із стандартами, характерними для певного часу і місця. Останній погляд дозволяє знайти компроміс між вимогами про задоволення потреб і про винагородження заслуг: частина суспільних ресурсів розподіляється згідно з потребами через державну систему соціального забезпечення, а інша частина – відповідно до заслуг через економічний ринок або бюрократичні процедури. Сьогодні це найпопулярніша на Заході інтерпретація соціальної справедливості. Виразники деяких теорій соціальної справедливості уникають надання фундаментального значення заслугам чи потребам. Згідно з концепцією утилітаризму всі питання розподілу мають вирішуватися з огляду на загальні наслідки. Соціально справедливим є, зрештою, такий розподіл, у результаті якого можна отримати якнайповніше щастя. У праці Джона Стюарта Мілля «Утилітаризм» (1861) було дано, мабуть, найбільш переконливий виклад цієї позиції. Роулз розробив альтернативну теорію, найпоказовішим елементом якої є принцип, за яким нерівність у розподілі благ допускається тоді і тільки тоді, коли вона спрацьовує на користь найменш забезпечених членів суспільства. Це надає поняттю справедливості егалітарного забарвлення, але дозволяє відхилятися від принципу рівності в тому разі, якщо це слугує стимулом, заохоченням, створюючи більший запас благ для перерозподілу на користь найменш забезпечених. Ще більш далекосяжну зміну запропонували такі критики, як Гаєк і Нозик (Див. лібертаризм). Вони взагалі відкинули поняття соціальної справедливості, а натомість обстоювали повернення до традиційного розуміння справедливості як поваги до закону й установлених прав. Їх аргументація веде свій початок від різних філософських традицій, але грунтується на трьох основних положеннях. По-перше, поняття соціальної справедливості передбачає наявність установи, відповідальної за розподіл благ у суспільстві, в той час як насправді цей розподіл відбувається в результаті некоординованої діяльності багатьох суб’єктів, жодного з яких не турбує загальний результат. По-друге, пошук соціальної справедливості призводить до заміни ринкової економіки на безглузду бюрократію, яка намагається (одначе безуспішно) повністю контролювати процес надходження ресурсів до індивідів. По-третє, цей пошук справедливості включає в себе також істотне втручання в особисту свободу, оскільки якщо ми хочемо, щоб розподіл відбувався за загальновизнаним взірцем, то не можемо дозволити людям робити з одержаними ресурсами те, що їм заманеться. Ці неоліберали вважають, що справедливість – це якість не результатів, а процесів. Якщо процедури одержання і передання благ правильні, то немає сенсу називати результативний розподіл справедливим чи несправедливим. Ці доводи є хоч і переконливими, але не вирішальними. Поняття соціальної справедливості не передбачає наявності єдиного розподілювача ресурсів. Воно лише передбачає, що модель розподілу залежить від основних суспільних інститутів, які можна змінювати політичним шляхом. Наприклад, відносні доходи роботодавців і найманих працівників за умов ринкової економіки частково залежать від того, як закон визначає договірні права кожної зі сторін, а це є питанням політичного рішення. Це спостереження дозволяє також спростувати друге і третє твердження. Якщо концепції соціальної справедливості мають визначати форму інституцій, то не обов’язково, щоб усі ресурси розподілялися централізованим бюрократичним шляхом. Можна, наприклад, дозволити стихійний розподіл багатьох благ через ринок і в той же час регулювати інститути, що визначають основу ринкового розподілу, – наприклад системи оподаткування і власності – таким чином, щоб загальна форма розподілу узгоджувалася з наявними принципами винагородження за заслуги і задоволення потреб. Це також надасть кожній людині значну, хоча й не безмежну, свободу у використанні ресурсів, і дозволить не приносити в жертву справедливість загального розподілу. Суперечки навколо проблеми соціальної справедливості відображають нечіткість нашого розуміння справедливості загалом. З одного боку, справедливість має стосунок до правил і процедур: поводитися з людьми справедливо означає правильно застосовувати до них доречні норми. З іншого боку, справедливість має стосуватися наслідків: люди повинні врешті-решт отримати те, на що вони заслуговують чи чого потребують. Дилема постає тоді, коли процедури, що здаються загалом справедливими, призводять до несправедливих результатів. У такому разі ми розриваємося між справедливістю, яка вимагає застосування одних і тих самих норм без жодного винятку, і справедливістю, яка вимагає скасування або виправлення норм, якщо їх результати неприйнятні. Задовільна теорія справедливості має «згладити» обидва гострі кути цієї дилеми.